ПОСМЕРТНА ЗГАДКА ■ №40, 2018-10-07
Вона прийшла до редакції на хвилі оновлення новим головним редактором газети Григорієм Боярським особового складу тижневика. Тоді, на початку 70-х років, редакційна сім’я «Нашого слова» стала поповнюватися випускниками Варшавської україністики. Вони у своєму єстві мали ген батьківської гордині, який важко, а то й неможливо ні збагнути, ні осмислити іншим поза рідним лоном.
Саме з цим вогником увійшла в редакцію і пані Зенка, як ми до неї зверталися. Прийшла на коректорську роботу, неймовірно важку й відповідальну, інколи невдячну й мало помітну в колективі, а тим більше поза ним. Однак у наших умовах, де не кожен володів рідним літературним словом, це була остання інстанція, від кропіткої роботи якої залежало словесне обличчя тижневика.
За природою тиха, зі скупою усмішкою, з якимось дивним запитливим вогником в очах, пані Зеня не була скорою до розмови, уникала товариства, ходила власною стежиною. Можливо, це було наслідком того, що проводячи довгі години в коректорському боксі в друкарні, вона не мала можливості спілкуватися з іншими, тому й не накидалася з бесідою навіть тоді, коли заходила до редакції. Не була буквоїдом (а таких ми мали), не зводила своєї роботи лише до виловлювання літерно-словесних помилок, а вдумливо читала текст. Словники української мови були для неї, наче Біблія. Вистачить хоча б нині глянути на ці настільні книги з потріпаними, заяложеними від частого гортання сторінки, щоб зрозуміти її прискіпливу роботу над словом.
І ще одне. У неї не те що була філологічна освіта, – в ній жеврів автентичний літературний вогник, який пані Зеня сором’язливо душила в собі, не даючи йому спалахнути. Довгі роки приховувала в закамарках своє словесне обдарування. Можливо, її вроджена скромність, у деякій мірі замкнутість по відношенню до зовнішнього світу змушували її ховати написане. Пригадую, як колись наважилася показати нашкрябане нею, але без свого авторського підпису: «Гляньте, пане редакторе, чи воно годиться. Це не моє», – швиденько додала. Це був текст у вигляді маленького оповідання, наче есе. Твір був нешаблонний, з цікаво схопленою темою, написаний свіжо. Прочитали й інші в редакції – думка була схвальна. Ми таки його надрукували, хоч не одразу вгадали ім’я автора. Однак продовження вже не було – невідома була нам і причина мовчання. А шкода, бо з-поміж друкованих редакцією текстів її перо відзначалося свіжістю й нетрафаретною думкою.
На початку 2000-х років, коли я повернувся до редакції, пропонував пані Зені перейти на посаду літературного редактора тижневика. Скільки не просив, вона однак не пристала на мою пропозицію.
Відійшла одна з найбільш роботящих працівниць. Чуєте, пані Зеню, скільки Ви для нас, для тижневика значили? Тож спочивайте, працелюбна Словеснице, вічним і благим сном!
Мирослав Вербовий
● ● ●
Пані Зеня була для мене уособленням працьовитості та відповідальності. Я думаю, ця людина по-справжньому любила свою роботу. Попри те, що пані Зеня могла би приходити до редакції лише два-три дні на тиждень, вона працювала з нами щодня з 9 ранку понеділка до вечора п’ятниці. Спочатку тексти приходили їй на вичитку на комп’ютері. Пані Зеня щонайменше двічі ретельно їх вичитувала, звіряла все зі словниками, докопувалася до найменшої дрібниці і виловлювала помилки. Потім вона вичитувала вже зверстані сторінки по кілька разів, частину з них брала додому у п’ятницю і приносила в понеділок із виправленнями та підкресленнями. Ми інколи жартували, що ніхто не читає так багато «Наше слово», як пані Зеня. В редакції за її робочим місцем стояла шафа, де цілу полицю займали товсті томи словника української мови. На інших поличках – різноманітні правописи, інші словники та довідники. Якби ви тільки побачили, які вони зачитані – одразу б зрозуміли: хтось перегортав ці сторінки вже, мабуть, тисячі разів. І цей хтось – це була пані Зеня. Коли я приходила до пані Зені за мовною порадою, вона любила все кілька разів перевірити. Тому поверталася до свого книжкового царства і шукала там всі відповіді, немов за настановою Максима Рильського: «Не бійтесь заглядати у словник: це пишний яр, а не сумне провалля».
Я пам’ятаю наші часом емоційні дискусії про вживання деяких форм слів чи власних назв, про сучасну українську мову, про те, що читач зрозуміє, а що варто пояснити, про правопис 1929 року, про русизми та полонізми. Вона була професіоналом своєї справи, філологинею з величезним досвідом, і тому кожна така дискусія була дуже цікавою. Я б навіть сказала, що Зіновія Нєвуліс була однією з берегинь «Нашого слова», адже вона відстоювала традиційні чи навіть застарілі форми слів, проте знайомі постійним читачам газети.
Пані Зеня була скромною, про себе розповідала небагато, не любила бути в центрі уваги, але активно підтримувала жарти, які часто звучали в редакції.
Ця горда жінка 46 років пропрацювала в газеті «Наше слово» – більше, ніж половину свого життя. За цей час редакція стала також її другим домом та другою сім’єю. І нам всім дуже бракує нашої пані Зені.
Христина Заник
● ● ●
Ще у студентські роки я заходив на вулицю Новоґродзьку (це – стара культова адреса редакції). Десь у кутку, серед технічних редакторів працювала пані Зеня, що старанно вичитувала сторінки тижневика. Тоді вона була однією з багатьох працівниць «Нашого слова». Особливої уваги я на неї не звертав, просто вітався. Технічні редактори завжди перебувають в тіні головного виру праці, але без них весь процес видання номера немислимий.
Ближче з пані Зенею я познайомився, коли став її шефом. Мене дивувала її працьовитість. Не раз, заходячи до редакції у вихідні, я бачив її на своєму робочому місці. Вона також часто брала сторінки додому, немовби виконуючи домашнє завдання. Мені видавалося, що вона не має особистого життя, тому присвячує всі сили «Нашому слову». Це, однак, виявилося неправдою: у неї були діти та онуки. Просто пані Зеня не любила розповідати про своє приватне життя. Я майже нічого про це не знав, та й не питав. Шанував її такою, якою була. Редакція була її другим домом, а «Наше слово» – цілим життям. Не кожен зможе присвятити все своє життя роботі в одній редакції. Вона працювала до кінця, наскільки їй дозволяли сила та здоров’я.
Пригадую її сльози, коли я відходив з редакції. Потім завжди, коли я відвідував редакцію, вона запрошувала навідуватись частіше. Я пам’ятаю наші мовні дискусії про якісь складні фрагменти текстів. Ми радилися одне з одним; зрештою, мова змінювалася, і пані Зеня весь час вчилася сучасних термінів. Навіть коли я посадив її за комп’ютер, щоб пришвидшити процес праці над текстом, вона швидко навчилася ним користуватися.
46 років її роботи в редакції – це епоха, мої 9 років – лише епізод. Шефи змінюються, а залізний колектив залишається і працює далі. Таким, не єдиним цього прикладом, є саме пані Зеня. Для мене такі люди – це і є «Наше слово». Свою роботу тут вважають місією. Шарм, легенда «Нашого слова» не згасає саме завдяки таким людям, як пані Зеня.
Вічная пам’ять Вам, пані Зеню!
Ярослав Присташ
● ● ●
Зеню, на присмерку літа ти залишила нас, немає Тебе більше в редакції. Самотньо пломеніє лише свічечка в Твоїй кімнаті…
Кожного дня в моїх думках змінюють одна одну картини нашого редакційного життя, а тривало воно повних 46 літ. Зеня була вірна своїй ідеї: працювати над текстами та вдосконалювати їх. Для роботи над рідним словом вона не шкодувала себе, що стало помітно особливо останнім часом. А коректування було суттю Її життя. праця в редакції, шліфування текстів на комп’ютері чи на сторінках газети забирали весь Її час, а винагородження ніяк малося до вкладеного труду і часу. вона на це не зважала. Просто Зеня була щаслива від кропіткої роботи над статтями. Для того, аби перевірити одне слово і бути впевненою у тому, що вносить слушні правки, вона відкривала на столі 3-4 словники. Часто була безжальною до редакторів. Зауваження робила всім, із головним редактором включно. Саме до пана Ярослава ставилася як до свого сина. Зрідка, звіряючись мені, Зеня про це розповідала. Може, це наслідки ліцейної любові до кучерявого друга з бартошицького життя, яку вона берегла у серці?
Зеня рідко відпочивала, але рідні сторони останніми роками стали для неї такими святими, що вона планувала тижневі поїздки з родинами своїх дітей до Цитулі й сусідніх сіл, щоб показати їм місця, звідки її свідомий рід Солярів. Цього літа дуже швидко забракло Зені і здоров’я, і часу…
Минають дні, але сум і жаль мене не тільки не відпускають, але посилюються, бо ж у нас із Зенею – такі схожі долі переселенців. Ще тримісячною дитиною Вона потрапила в чуже оточення, материнська любов і мова – лише вдома; потім розрадою став пункт навчання, а відтак і бартошицький педагогічний ліцей з українською мовою навчання та україністика на Варшавському університеті. А професійне життя у рідномовному оточенні було найкращою зоною комфорту. Зеня це також цінувала і не раз про це говорила.
Зеня чинила добро для нас, громади, газети і читача, а сама завжди перебувала у тіні. У цьому – також Її велич і незвичайність.
Так мені сумно, Зеню, без Тебе…
Ти приходиш лише у снах…
Наталя Кравчук
● ● ●
Пані Зеня Нєвуліс не лише за час мого перебування у складі творчого колективу редакції «Нашого слова», але й завжди була людиною «другого ряду». Це означає, що навіть під час редакційних свят – Різдва, Великодня – вона скромно уникала перебування на першому плані подій. Завжди позаду, завжди скромно усміхнена, виходила перша з офіційних зустрічей.
Однак у дійсності пані Зеня була іншою – варто було лише потрапити в її «коректорське королівство» у редакції. Бачу її очі, які просвердлювали мене наскрізь, вказівний палець, спрямований у мої груди, та чую її настирливі запитання: «Де тексти? Чому не зроблена коректура, чому сторінки не зверстані, адже сьогодні п’ятниця?». «Я вам не Гаррі Поттер, чарівною паличкою не виманю у колег-журналістів усі тексти», – відповідав я. Однак ніякі аргументи не в силах були переконати її у бажанні терміново і якісно завершити випуск газети.
Вона перша приходила на роботу, остання покидала редакційні приміщення. Однотомні й багатотомні словники української мови були її царством. Здавалося, пані Зеня напам’ять знала їх зміст, однак завжди задля певності перевіряла окремі слова. Настільки «зачитаних», знищених від постійного користування українських словників, окрім як у редакції, нема, напевно, ніде у світі.
Можна було з нею проводити безліч часу (робочого), дискутуючи про значення та спосіб написання окремого слова: наприклад, до головного болю призводили дискусії про те, як писати слово «перемиський» або «перемишльський».
Її особисте життя залишалося особливим секретом, хоч окремі працівники редакції розповідали про свої сімейні проблеми. Стоячи нещодавно біля її відкритої могили, слухав прощальне слово від найближчих. Вразила мене одна приголомшлива думка: не зовсім вдалося покійній передати найближчим усе те, чим дорожила за час своєї майже півстолітньої праці в редакції. Зворушливо звучала в кінці прощання з нею українська народна пісня «Рідна мати моя».
Ігор Щерба
