Олексій Ліончук ■ ІСТОРІЯ ■ №35, 2018-09-02

27 незалежних років України позначилися падіннями та злетами держави і пересічних громадян. У період пізньої горбачовської перебудови українці, натхнені прикладом Прибалтійських республік та розпадом соцтабору, активно відроджували національні традиції, підіймали питання про розвиток української мови, символіки тощо. В умовах все ще тотального контролю Комітету державної бепеки це вже було немало. Після створення Народного Руху України, усунення з посади І секретаря Комуністичної партії України Щербицького, перших частково вільних виборів до Верховної Ради, студентських протестів у Києві (відомих як Революція на ґраніті) іноземці, котрі приїздили в Україну, стверджували, що в повітрі відчувалися неминучі зміни.

Біля Верховної Ради. Акт проголошення незалежності. Фото з Вікіпедії

І. Перші кроки, але не зовсім ті, що потрібно.

Вітер незалежності прилетів, як це не парадоксально виглядає, з Москви. Спроба державного перевороту консервативним крилом компартії, який закінчився для заколотників цілковитим фіаско. Але саме ця спроба повернутися до тоталітарних методів управління дала поштовх і аргументи для проголошення України незалежною державою. Націонал-демократичні сили, що мали представництво у парламенті, закликали своїх прихильників 24 серпня прийти під стіни Верховної Ради. Українці відгукнулися, і під законодавчий орган України прийшло більше ста тисяч людей з синьо-жовтими прапорами. На той час для Києва це була найбільша маніфестація. У сесійній залі в той час активно обговорювали можливість проголошення незалежності України. Тиск мітингувальників на представників Комуністичної партії був одним із вирішальних. На підтвердження Акту проголошення незалежності також прийнято рішення провести Всеукраїнський референдум, котрий остаточно затвердив незалежність України. «Так» незалежності сказали більше 90% учасників референдуму.

Варто віддати належне Леонідові Кравчуку та його команді, котрі тихо і послідовно перемикали економічні, військові та соціальні канали управління з Москви на Київ, не встигли лише з Чорноморським флотом. У той самий час національно-демократичні сили проводили мітинги і співали пісні, вважаючи, що основної цілі вони вже досягли.

Перші кроки незалежної України були несміливими, інколи навіть дуже болючими. Втративши свої заоща-
дження з ощадних книжок, абсолютна більшість громадян нової держави опинилась у злиднях. Більш активні колишні кооператори намагались і далі розвивати свою справу, але потрапили під подвійний податковий тиск: офіційні податки сплачували в казну держави, неофіційні – кримінальним елементам за «дах» (т.зв. захист бізнесу). Ті, хто відмовлявся сплачувати неофіційні податки, навіть могли втратити життя. Таким чином, головними новинами на шпальтах газет і в телеефірі фактично була суцільна кримінальна хроніка. Особи, котрі могли стати позитивним прикладом для більшості громадян, на жаль, стали прикладом розчарування і страху, оскільки у неспокійні дев’яності ніхто не міг почуватися в безпеці. Як це не парадоксально, але державні інституції у такому розвитку подій були зацікавлені найбільше, тому що бідним і заляканим суспільством легко керувати та нав’язувати свою волю.

ІІ. «Соціальні сироти» як продукт трудової міграції.

Громадяни, котрих не влаштовувала ситуація в країні, започаткували чергову хвилю трудової міграції як до Росії, так і до країн західного світу. Піонерами були переважно жінки середнього та старшого віку, котрі прагнули кращої долі для своїх дітей, а тому бралися за будь-яку роботу, навіть таку, якою раніше не займалися. Більшість заробітку відсилали своїм рідним в Україну, тим самим забезпечуючи їм певний рівень матеріального достатку.

Розпочата у дев’яностих роках трудова еміграція триває до сьогодні. Поруч із матеріальними вигодами, які надходять з-за кордону, вона призводить до розпаду сімей та соціального сирітства. Діти, чиї батьки довгий час перебувають за кордоном на заробітках, стають замкнутими і агресивними, а власних батьків сприймають лише як банкомат для задоволення своїх потреб.

Починаючи з 2000-их років, серед українських трудових емігрантів стали переважати вчителі, лікарі та фахівці з інформаційних технологій, котрі не змогли витримати зневажливого ставлення державної системи до їхнього
фаху та вирішили розвивати економіку чужих країн. Українська держава таким чином вкотре продемонструвала власну неспроможність втримати вдома мотивованих і мислячих людей.

ІІІ. Українська економіка та суспільство між совком і ринком.

Після здобуття Україною незалежності не одразу вдалося здійснити перехід від планової до ринкової економіки.
Законодавчий орган вперто відмовлявся приймати закони, пов’язані з процесом приватизації. У країні панував дикий капіталізм. Саме в той період більшість сучасних олігархів накопичили свій первинний капітал. На відміну від Російської Федерації, в Україні збереглась вуглевидобувна промисловість, що була ключовою для Донбасу. Українські шахтарі були чи не єдиними, хто на початку 90-их років проводили масові страйки та протести, часто з походами на Київ. Найбільшу вигоду від цих протестів отримували директори шахт, саме тому вони не тільки не звільняли працівників, але й неофіційно заохочували до цих протестів.

Жителі Донбасу довгий час були переконані в особливому статусі свого регіону. Горезвісна фраза «Донбас годує всю Україну» насаджувалася як місцевими, так і російськими громадськими та політичними діячами. Три перші президенти України задля власного спокою та урядування практично віддали Донецьку та Луганську області у цілковите володіння місцевим «елітам». Траплялися випадки, коли столичні урядові делегації, приїжджаючи на Донбас і побачивши справжні умови життя місцевого населення, питали у представників місцевих адміністрацій, чому так. Ті ж у відповідь називали мешканців регіону ледацюгами та неробами. Насправді ж, ті, що не змогли потрапити на роботу до шахт чи місцевих заводів, їхали на заробітки в Москву і Петербург. До речі, російськомовними на Донбасі були і є лише міста, села спілкуються переважно українською. Ось чому у 2014 р. в окремі райони Луганщини і Донеччини сепаратисти навіть не намагалися проникнути.

Ще одним вкрай особливим регіоном є Автономна Республіка Крим. У конституційну ніч 1996 р. націонал-демократичні сили в парламенті намагалися не допустити закріплення автономності Криму в тексті Конституції, наполягаючи, аби було повернуто йому статус області, як це було до 1989 року. На жаль, вони залишилися в меншості. Крим – це стратегічний об’єкт ще з радянських часів. На його території базувався радянський, а пізніше російський Чорноморський флот, боротьба за який між Росією та Україною мала надзвичайно гострий характер. У Криму в етнічному складі населення переважають росіяни, тому проросійські настрої населення півострова особливого подиву не викликали. Ці настрої активно підтримувала Російська Федерація через свої медіа. Українська держава на всі ці процеси практично не реагувала, внаслідок чого російські спецслужби мали своїх високопосадових агентів у складі кримських силових відомств, так після незаконної анексії півострова Росією на її бік перейшли більшість співробітників Служби безпеки України. Очільник Військово-морських сил України адмірал Березовський через два дні після призначення перейшов на бік агресора. Його приклад наслідувала частина офіцерів і моряків Українського флоту. Саме тому протести проти спільних військово-морських навчань України та НАТО на території Криму не мали адекватної відповіді з української сторони.

IV. Внутрішні протиріччя – між приватним та національним інтересами.

Усі президенти незалежної України намагалися переконати суспільство в необхідності проведення реформ, обіцяючи, що незабаром жити стане краще. Насправді ж, жодна реформа не була цілком завершеною, а окремі з них так і залишилися на папері, тому що якими б добрими були наміри реформаторів, більшість з цих реформ не поєднувалися з інтересами олігархів та урядовців. При втіленні в життя прийнятих парламентом законопроектів завжди враховувались інтереси великого бізнесу, і лише десь за горизонтом, інтереси пересічного громадянина. Спалахи громадянської активності під час Помаранчевої революції та Революції гідності, які довели, що голос та волевиявлення громади ігнорувати не варто. На певний період змушували державних чиновників, від сільського голови до прем’єр-міністра, ставати ближчими до людей, до моменту, коли корупційні схеми не сковують всі добрі наміри. Корупція, котра так дошкуляє кожному українцеві, підтримується самими українцями на побутовому рівні і на вищих щаблях влади. Справедливі обурення на адресу політиків розбиваються об один-єдиний аргумент – сама громада за кілограм гречки і пляшку олії їх і обрала.

V. Далі має бути краще.

Отже, за 27 років незалежності у багатьох випадках можемо сміливо говорити про досягнення українських громадян, але не держави Україна. Спортивні досягнення наших спортсменів, особливо у футболі та боксі, під час поєдинків змушують українців забути про злидні та пишатися своїми земляками, що перемагають під українським прапором. Це своєрідний клапан, через який виходить суспільне невдоволення соціально-економічною ситуацією в Україні. Російська агресія в Криму і на Донбасі відродила з руїн Українську армію, а президент Путін об’єднав українців у єдину політичну націю. Ми все ще ходимо замкненим колом недосконалих та незавершених реформ, і коли зруйнуємо спочатку хоча б побутову корупцію, перестанемо продавати свої голоси на виборах і обирати не шлунком, а розумом і серцем, ми станемо успішними та заможними.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*