Кася Комар-Мацинська, співпраця – Ольга Романко ■ ПОДІЇ ■ №9, 2018-03-04

Знесення пам’ятника генералові Каролю Сверчевському «Вальтеру» в Яблінках (Підкарпатське воєводство) відбулося 21 лютого. Операція обійшлася в 52 тис. злотих нетто. Існування пам’ятника, на думку Інституту національної пам’яті Польщі, суперечить принципам поваги національної пам’яті й одночасно статті 156 карного кодексу Польщі, яка забороняє возвеличування тоталітарних режимів.
Пам’ятник спроектував Францішек Стринкевич на місці, де загинув генерал від рук Української повстанської армії 28 березня 1947 р. (УПА не знімала з себе відповідальності за вбивство, хоча у справі досі залишаються нерозгадані моменти). Наступного дня Політбюро ЦК Польської робітничої партії прийняло рішення про переселення українців на так звані повернені землі на півночі й заході країни – Акцію «Вісла».

«А ти що знаєш про Сверчевського?» – питаю Олю (Ольга Романко – ред.), коли вона, поспішаючи, вдягає вовняні шкарпетки. Надворі сильнішає мороз, сипле снігом, а в горах може бути ще холодніше. Ось 10 хвилин до цього телефонував нам секретар редакції «Нашого слова» і сказав, що важкі машини почали працю о 9:00 год. На нашому годиннику доходить вже 10:00. Після хвилини мовчання Оля відповідає, що знає лише те, що його вбивство було виправданням для початку Акції «Вісла».
Ще до вчора про постать горезвісного генерала мені відомо було стільки ж. десятиліттями панували в історії Польської Народної Республіки леґенди про його героїчну вдачу. після змін, які відбулися на зламі 80 і 90 років, Сверчевського тихенько стягнуто з п’єдесталу і вирішено розчинити в «повітрі забуття». Моє покоління не чуло про нього на уроках історії та не вчилося пеанів на його честь. Хоч моя початкова школа знаходилася на вулиці Кароля Сверчевського (здається, що в хуртовині змін просто хтось забув її перейменувати), я довго не знала, ким цей чоловік був. Дізналася з часом, як можна додуматись, через українське середовище.
Поспішали ми гострими поворотами гірських доріг зі страхом, що не встигнемо, а за півтори години вже буде по всьому. На щастя, коли тільки ми заїхали в село Яблінки, відразу побачили, що вспіли на вирішальний момент. Довкола ґранітної колони, оскверненої червоною спрей-фарбою, метушилися люди. Ми поставили автомобіль на забитому машинами паркінгу й поспішили через кучугури снігу в напрямку височезного крану, який, здавалося, зараз почне піднімати могутнього металевого орла з відомого постаменту.
«Приїжджали сюди екскурсією ще кілька років тому чотирма червоними автобусами, – розповідають двоє чоловіків третьому, молодшому. – Були такі п’яні, що не мали сили з них повиходити. Деякі з них просили сфотографуватися під пам’ятником, але не можна було зрозуміти, що вони говорять. Тільки скажено реготали. Одне слово, комуністи. Тьфу!»
Оля теж чує щось про комуністів, тільки в іншому стилі. Що вони ніби десь тут стоять, і щоб їх оминати. Проте жодних комуністів ми не помічаємо. Ризикуємо і наближаємося до будівельного (чи руйнівного?) майданчика. На жаль, виявляється, що все ж таки доведеться нам трохи почекати на результати праці робітників, які або піднімаються вверх по споруді, або знову спускаються вниз і щось завзято обговорюють.
«Орел сильно тримається свого гнізда, вже третю годину пробують його відрізати», – говорить один із численно прибулих журналістів. «Ми тут з дев’ятої години мерзнемо», – додає дівчина з фотоапаратом на шиї.
Звісно, виглядає так, ніби журналісти мають уже досить цього очікування. Позабирали камери, згуртувались у знайомих колах та випалювали з пристрастю цигарки, начебто ними зігріваючись. Говорили про справи далекі від історії, яка мала б зараз відбуватися на їхніх очах. Глянула я довкола – дещо збоку стояла групка з п’яти чоловіків, у одного з яких на голові була шапка, схожа на волохату собаку.
«Місцеві», – подумалось. Дійсно, майже так, бо приїхали з сусіднього села. Коли їх питаю, що вони думають про всю цю справу, перед тим цікавляться, з яких я ЗМІ. Затримую повітря і зізнаюсь, що з «Нашого слова», але не мушу казати нічого більше. Мої співрозмовники знають, що це українська газета. Попри те, що спочатку мені здається, що маю справу з балакунами, вони на хвилину замовкають. Врешті один з них наважується відповісти: «Пані це знати повинна найкраще. Загинув, загинув і все. Бої були з Українською повстанською армією. Це наша важка історія. Треба зробити все, щоб таке не повторювалося». «А що думаєте про пам’ятник і його руйнування?», – питаю. «Це затирання слідів, ошукування історії. Кароль був доказом того, що тут сталося. Доказом домашньої війни на цій землі. Навіть, якщо це була погана людина, вбивця», – чую у відповідь. «Українцям, певно, це подобається, що його зносять, але нам не зовсім», – додає другий. «Чому? Чи ця постать у сучасному контексті вільної Польщі не асоціюється однозначно з твором комуністичної пропаґанди?» – запитую. «Не конче. „Вальтер” мав то нещастя, що молодим потрапив до більшовицької армії. А там уже з ним зробили, що зробили». «Остаточно не знати, хто його вбив, – перебиває співрозмовник, який говорив про бої з УПА, – маю сумніви, чи це були люди з сотні „Хріна”. Звідки в нього взялася на спині діра по багнеті, думали ви колись? Це історія, і треба її шанувати навіть тоді, коли нема чим пишатися».
«А ще тут люди довкола бізнес роблять, – кидає наступний, – бачите всі ці кіоски з кебабами? Хто тут тепер буде зупинятися, як не буде Кароля? Сьогодні тут, певно, щонайменше 20 осіб утратило працю». «Недобре діється, – говорить третій, стривожено і похмуро, – пані, історія це історія!».
«Його доля [ген. Сверчевського – ред.] – це доказ, як можна з нічого, легковажачи правду, написати історію», – пише в розділі «Пішов Кароль» своєї найновішої книжки Павел Смоленський. Розглядаюсь довкола. Дійсно, бачу три дерев’яні буди, на одній напис – «Кебаб». Усі зачинені, вікна забиті дошками – зима. Важко повірити, що навіть у туристичному сезоні мало б тут працювати аж 20 чоловік. Відходжу трохи і чую, як двоє інших розмовляє відкрито: «Такий це був герой, що день починав із двох стаканів самогонки». Про проблему Кароля зі зловживанням алкоголем пишуть всюди – справа наліво. Про те, що «кулям не кланявся», ідучи сп’янілий у бій. Про те, що його ненавиділи вороги і свої, також пишуть. Сьогодні неймовірно, що так довго на всі ці факти накладене було табу, а на честь генерала співали пісні та писали вірші. Піднімаю голову вгору – орел весь час тримається на своєму місці, незворушний, хоча довкола нього сиплються іскри, а чоловіки у жовтих будівельних жилетах намагаються його «змусити до останнього лету». Здалека почулося чиєсь побоювання, чи на місці Кароля українці випадково не мають наміру поставити свій пам’ятник, на честь його вбивців. У чоловіка за моєю спиною дзвонить телефон. Чути, як у трубці жіночий голос гримить з питанням, де він подівся. «Прощаюся з Каролем», – відповідає той спокійно.
Ще півгодини ходять такі чутки. Питаю трьох елеґантних чоловіків, чи знають, що буде тепер з цією площею. Вони кажуть, що погано те, що тут діється. Погано, що зникає елемент краєвиду і важлива частина місцевої поп-культури. Відправляють мене також до управителя цього терену, директора лісництва у Балигороді Войцеха Ґлушка. Пан Войцех стоїть на центральному місці майданчика в теплій шапці-ушанці й охоче відповідає на всі питання: «Спочатку слід сказати, що відбудеться з частинами пам’ятника. Його фраґменти, тобто орел, меморіальна дошка та барельєф обличчя генерала Сверчевського маємо передати Інститутові національної пам’яті. Решта буде утилізована. Стосовно планів на цей терен – поки що можу говорити дуже загально. Це місце має характер туристичний, тому ми хочемо, щоб так і залишилося».
Добре – подумалось мені. Тобто ці 20 осіб можуть усе ж таки спати спокійно. «Це земля лісництва і наше бажання в тому, щоб це місце було інформаційно-просвітницьке, тобто щоб тут можна було дізнатись більше про цей реґіон, а не тільки те, що тут колись загинув Кароль Сверчевський. З огляду на те, чим ми займаємося, певно, це буде історія з перспективи співіснування людини та лісу, – у пана лісничого приємний погляд і усмішка, тому теж дещо з болем сприймаю почуте пізніше: – Ці ліси мають дуже цікаву історію. Великі архіви розповідають про боротьбу місцевих лісників з бандами УПА. Тут таке діялося! Лісники знали ці терени дуже добре, могли допомагати розкривати криївки бандерівців, тому останні з ними жорстоко поводилися».
Після цих слів я почала задумуватися, як тепер безпечно зізнатись, що я з української газети, але, на щастя, погляд та усмішка пана Войцеха були щирими. Після мого національного «виходу з шафи» пан лісничий (о, диво!) не втік та навіть трохи втішився: «Мені мій дід розказував, що до війни люди на цій землі жили згідно. Він сам, хоч і був поляком, умів дуже добре говорити українською. Я вважаю, що сьогодні ми повинні, перш за все, один з одним розмовляти, повинні почути один одного і будувати наші відносини на правді. Не треба нам будити старих демонів». Про те, як легко їх збудити, і як українці ставляться до висловів у стилі: «банди» і «бандерівці», пояснюю пану Войцехові вже на каві у будинку лісництва в Балигороді, куди поїхали ми з Олею на запрошення пана Войцеха, щоб погрітись після падіння орла. Що цікаво, попри те, що дехто відраджував свого директора від розмови з українцями, пан Войцех вирішив все ж таки нас не боятись. Можливо тому, що і ми маємо досить приязні погляди. Наш співрозмовник обіцяв намагатися пам’ятати про наші слова і не вживати словосполучень, які досі здавалися йому просто очевидними. Пан Войцех розказав також про те, що стосовно рішення про демонтаж пам’ятника вибору в нього не було. Це результат виконування нововведеного закону про декомунізацію польського публічного простору. А те, що все відбувається дуже поспішно, виникає з правил повернення витрат за знесення споруди. Та коли процес прощання з генералом Сверчевським завершиться, пан Войцех планує розпочати працю та суспільні консультації відносно нової стратегії цього місця, яке є свого роду брамою Бескидів і має величезний туристичний потенціал. Хотілося б, щоб серед креативної команди знайшлося місце і для представників української спадщини цього реґіону – не лише бурхливої, але також мирної і гарної.
Тимчасом орел «Вальтера» «відлетів». Політ був дивовижно короткий. Попри те, що оператор крану притримав скульптуру в повітрі на кілька хвилин, не було на що дивитись. Хтось сказав би, що завершилась, свого роду, епоха. Я відчуваю, що вона завершилася вже давно. І хоч зараз вирішено розправитись з останніми її слідами, навряд чи треба з цього особливо радіти. Здається, що друзі пана у волохатій шапі мали багато рації. Комусь, хто сидить дуже високо, залежить на вибілюванні історії. Та не про металевого орла тут ідеться, він уже приземлився. На щастя, внизу є люди, які мають бажання вести діалог. Хотілося б вірити, що це можливо! ■

Поділитися: