Проф. Роман Дрозд ■ ІСТОРІЯ ■ №34, 2017-08-20
Статтю під такою назвою опублікував доктор Артур Брожиняк, працівник Відділення Інституту національної пам’яті у Ряшеві (номер 6 Бюлетеня ІНП, червень 2017 р.). Формулювання «інше бачення», тобто відмінне від досі відомого, інтриґує читача. То що ж приховується під такою назвою? Автор, на жаль, уже з перших речень вимальовує це «інше бачення». Цитуємо: «частина істориків основне зло вбачає в ідеології і діяльності націоналістів ОУН та УПА, а Операцію „Вісла” вважає заходом у ситуації крайньої необхідності захисту державних інтересів Польщі (згідно з законом 1939 р.) – незважаючи на те, що її провела комуністична влада. Без евакуації цивільного українського населення, яке добровільно або примусово підтримувало націоналістів, успішна протидія антипольському терору була б неможлива». Ось і все. Нічого нового. Цей відомий погляд тепер проштовхує значна частина кресових, ветеранських і націоналістичних спільнот. На підтримку такої думки А. Брожиняк вдався до численних спрощень, перекручувань, суттєвих помилок і суб’єктивного підбору фактів, зрештою, до маніпулювання. Тобто він зробив усе, чого дослідник не має права робити. По суті, справу можна закрити після такої оцінки «нового бачення» і методу д-ра Брожиняка, та якщо це пише працівник ІНП і його стаття опублікована в офіційному бюлетені цієї інституції, то дозволю собі ще кілька зауважень.
Автор стверджує, що ідеологія українського націоналізму ґрунтувалася на «вульґарному суспільному дарвінізмі», а ще «були адаптовані криваві козацько-гайдамацькі традиції» і «схеми дій, напрацьовані італійськими і німецькими фашистами». Ба, більше, він навіть зазначає, що «українським націоналістам імпонувала нещадність терору радянської Росії». Ясна річ, жодних доказів правомірності таких тверджень автор при цьому не наводить. Просто український націоналіст – «кривавий різун». Цікаво, це збіг обставин чи спроба активувати стереотип «українця-різуна»? Хай оцінить читач. Я далекий від того, щоб виправдовувати українських націоналістів, як і інші націоналізми. Ця ідеологія шкідлива й скерована проти іншої людини. Проте дослідник зобов’язаний бути об’єктивним. Не можна забувати, що козацькі повстання мали свої причини, як і повстання гайдамаків, і, на жаль, вони великою мірою були спричинені політикою польської шляхти щодо українського населення, тоді ще русинського. А ще не можна забувати, що творці українського націоналізму наслідували польський націоналізм, а згаданий у статті Дмитро Донцов був полонофілом. Досить прочитати його праці, простежити його діяльність. Однак такі твердження давали б «інше бачення» ОУН, але ішлося не про це. Чому? Бо це б ставило під сумнів правомірність наступних тверджень. От і маємо справу з творенням історії на півправдах і замовчуваннях.
Після такої генези українського націоналізму д-р Брожиняк відразу переходить до «геноциду поляків на Волині» 1943 р. і поширення убивств «на решту воєводств Південно-Східних Кресів», унаслідок яких мало б загинути близько 130 тис. поляків. Цей злочин неможливо виправдати, особливо убивства беззахисних, жінок і дітей, але й не можна забувати про помилкову і націоналістичну політику влади Другої Речі Посполитої щодо українців, які, як би там не було, були польськими громадянами. Щоб довго не розтягувати, згадаю бодай про планове знищення православних церков на Холмщині 1938 р. і примушування православних переходити на римо-католицизм. Необхідно бачити наростання ненависті, розростання конфлікту, його складність, вплив зовнішніх чинників (наприклад, окупантів), перш ніж видавати такі сміливі судження, що у всьому винні українські націоналісти, при цьому жодним словом не обмовившись про вбивства поляками українського населення, в тому числі жінок і дітей. Щоправда, жертв із польської сторони було значно більше, ніж з української, проте вбивства не можна виправдовувати ані їхніми масштабами, ані відплатою. Хіба категоріями відплати чи крайньої необхідності можна вимірювати вбивство жінок і дітей?!
Переселення українського населення з Польщі в УРСР відбулося на підставі договору 9 вересня 1944 р., а не 14 вересня, як помилково подає автор. Він жодним словом не згадує про вбивства українського населення, скоєні польським підпіллям, яке боролося за незалежність (Сагринь, Верховини, Павлокома, Малковичі й ін.), та формуваннями, пов’язаними з комуністичним режимом (Старий і Новий Люблинець, Гораєць, Терка, Завадка-Морохівська та ін.). Згідно з оцінками численних польських дослідників, українські втрати на території сучасної Польщі перевищують втрати поляків. Автор жодним словом не згадує про те, що виселення українців до УРСР проводили відділення Народного польського війська. Саме масовість і грубість депортації українців спричинили зростання УПА в Польщі: з 4–5 сотень навесні 1945 р. до 16–17 на початку 1946 р., як слушно зазначають проф. Ґжеґож Мотика та проф. Ян Пісулінський. У статті наведено твердження, яке варто вважати курйозом: «тиск, який бандерівці чинили на українське населення, був неймовірний. Ця спільнота не могла вирватися зі спіралі страху й терору». Цю тезу не підтверджують документи чи спогади українців. Тож навіщо таке писати? Щоб могти сказати, що Акція «Вісла» рятувала, а вірніше – визволяла українське населення від терору УПА. Звідси й називання Акції «Вісла» «операцією». Чому? Бо операція асоціюється з рятуванням життя. Додам, що в офіційних документах польської влади тих років виразно йдеться про «акцію», а не «операцію». Та й погляд, що перед комуністичною владою стояла жорстка альтернатива: виселити або українців, або поляків – не витримує критики.
А. Брожиняк помилково стверджує, що «прямим поштовхом» до проведення Акції «Вісла» була смерть ген. Кароля Сверчевського. Таку тезу важко обумовити невіглаством автора, адже цей міф розвінчали ще в перші роки вільної Польщі! Як і не можна переселення (а по суті, депортації) українського населення в Акції «Вісла» називати «евакуацією». Або автор не розуміє цих понять, або свідомо ними маніпулює. Неправда, що підставою до виселення населення став закон від 30 березня 1939 р., насправді – рішення Політбюро ЦК Польської робітничої партії від 29 березня 1947 р., а відтак постанова Президії тодішнього уряду від 24 квітня 1947 р. Звідси, мабуть, і береться вживання поняття «евакуація», а не «депортація» чи бодай «переселення», оскільки в законі 1939 р. мова йде про евакуацію, а не депортацію. Автор занижує чисельність війська польського, задіяного в акції. Він подає «близько 20 тис.», у той час, як насправді було понад 21 тис., до того ж одиниці Корпусу внутрішньої безпеки, Громадянської міліції та ін., як встановив Я. Пісулінський – разом приблизно 27 тис. озброєних людей. Навіщо таке перекручування? Щоб, у свою чергу, були завищені сили УПА. Наведено 2,5 тис. упівців, а також 3,5 тис. «членів ОУН і різних самооборон». Разом 6 тис. осіб. А насправді, згідно з твердженням згаданих істориків, сили УПА оцінюються в близько 1,5 тис. і близько 1 тис. членів самооборон, тобто українське підпілля налічувало не більше, як 3 тис. осіб.
Виселення українського населення (він ані словом не згадує, що йдеться про польських громадян і застосування до них принципу колективної відповідальності) представлено як гуманітарну акцію. Населенням увесь час опікувався Державний репатріаційний уряд, надавалася медична допомога i провізія, а також постачали пашу для тварин. Взамін за покинуте майно вони отримали господарства, залишені німцями. Шкода, що цього не підтверджують спогади українців, для яких виселення, транспортування й оселення під наглядом війська й органів безпеки було дуже травматичним досвідом. Довелось боротися з постійною нестачею їжі і паші для тварин, а сама подорож відбувалася в негігієнічних умовах. Підраховано, що під час подорожі в таких умовах і відразу після поселення померло кількадесят осіб. До того ж понад 3,8 тис. осіб (в тому числі жінки й діти) потрапили до табору в Явожні, а щонайменше 162 особи загинули.
А. Брожиняк стверджує, що в українській літературі Центральний табір праці у Явожні «брехливо називають концентраційним табором». Слід наголосити, що концентраційний табір не можна ототожнювати виключно з табором винищення, в якому масово убивають людей, як це відбувалося в гітлерівських таборах. Досить ознайомитися з визначенням «концентраційного табору», щоб могти стверджувати, що «українська література» не бреше. Термін «концентраційний табір» широкий, охоплює як табір праці, так і табір смерті. Воєводська прокуратура в Катовицях 1995 р. визнала, що злочини, вчинені проти українських в’язнів у «Центральному таборі праці в Явожні у 1947–1949 рр., були злочинами проти людства».
У статті вину за Акцію «Вісла» покладено на українських націоналістів, а ще їх, усупереч затвердженим нормам національної політики Польської Народної Республіки, визнано винними в «денаціоналізації частини української і лемківської спільноти». Шкода, що не додав, що відповідають вони також за «коклюш і град», як сказав би один з героїв фільму «Сексмісія».
Напрошується питання, чому працівник ІНП в його офіційному виданні публікує таку статтю? Відповідей може бути кілька, та, на мою думку, одна є ключовою: щоб виправдати те, що Міністерство внутрішніх справ не виділило польським громадянам української національності дотацій на відзначення круглої річниці Акції «Вісла». Та якщо це офіційна інтерпретація ІНП Акції «Вісла», то з прикрістю слід зазначити, що ця інституція віддаляється від будування історичної пам’яті, яке ґрунтується на об’єктивізмі. ■
