■ ІСТОРІЯ ■ №26, 2018-07-01

На Північному Підляшші у Більському повіті «перші німці» були у 1939 р. менше двох тижнів, натомість «перші совєти» господарювали майже два роки.

Вони майже відразу почали будувати під Більськом велике військове летовище, використовуючи примусову працю місцевих новоспечених «совєтських людей», зокрема селян, які мусили збирати і звозити своїм транспортом каміння. У кожній більшій місцевості були розкватеровані військові частини, а на підвищених місцях над Бугом почали з’являтися бетонні бункери – ДОТ-и (долговременная огневая точка), що входили у склад т.зв. лінії Молотова, яку з середини 1940 р. будували на всьому новому кордоні СРСР – від верхів’я Сяну до Балтійського моря. У ході облаштовування прикордонної смуги виселяли також мешканців населених пунктів над самою річкою (у Дорогичині це був привід до знесення двох дерев’яних церков).

Данило Лимаренко надалі залишався в Білій, отже, бачив ситуацію з другого боку «демаркаційної лінії» на Бузі. Про 1941 р. він згадував так: «Ще цієї весни Гітлер зі Сталіном жили, як рідні брати. Тодішній кордон у Бересті переїхало особливо багато пшениці та інших харчових припасів. Все показувало, що не видно було на небі жодних знаків, які б свідчили про близькість війни на цьому фронті». Усе ж план війни Німеччини із СРСР, названий операцією «Барбаросса», був затверджений Гітлером ще у грудні 1940 р., отже «у Білій також з’явилися перші ластівки. Прилетіли вони ще тоді, коли нерозтопленого снігу було досить багато. Одного дня до другої половини помешкання, де я жив, приїхали автомобілем 4 німецькі офіцери, які, лише перекусивши, зараз же поїхали у напрямку кордону. Повернулися вони перед вечером, були мокрі та обхляпані, сушилися у мене цілий вечір. Я пробував „дипломатично” їх розпитати, чи скоро буде війна з більшовиками, але вони за кожним разом вперто відповідали: „Ні-ні! Жодної війни зі Сталіном не буде! Ми з совєтами друзі!” Така квапливість мене ще більше переконала в тому, що щось уже починає відбуватися». Те, що шикувалось, мало початися вже 15 травня, але завадила не запланована раніше Балканська кампанія у квітні 1941 р. Однак захоплення Югославії та Греції не зайняло у Вермахту багато часу. «Уже в кінці травня в нас, у Білій, були частини, які займали Белград та Афіни. Одного вечора я мало не до 12 години ночі стояв і дивився, як проходило німецьке військо».

Не залишився не помічений, також для радянських прикордонників, факт несподіваного німецького нападу, хоча сталінська пропаґанда прикривала провальний для Червоної армії початок «Вітчизняної війни». В опублікованому ще 1965 р. збірнику спогадів «Буг в огне» один із офіцерів застави у Новосілках (північніше Берестя) пише: «Вже за 2-3 місяці до війни підрозділи, що приходили з кордону, щораз то частіше доповідали про появу німецьких польових військ на другому березі Бугу (околиця м. Костянтинів і Янів-Підляський – Ю.Г.). Навпроти нашого й сусіднього участків вони будували дороги, у лісах і населених пунктах стягували людей і техніку. Неподалік кордону з’являлись офіцери, які спостерігали за нашою територією та щось позначали на своїх картах. Про все зауважене на кордоні ми, згідно з наказами, звітували письмово й усно». Далі у спогадах читаємо, що в суботу, 21 червня, біля 10 години вечора, з села Старий Бубель на східний берег Бугу перебрався млинар (колишній ветеран царської армії), що хотів «допомогти руським».

Розповів, що німці готують в околиці три переправи через річку й мають її форсувати біля 4 години ранку. «І віримо й не віримо. Факти говорять: завтра – війна. А розум – ні, це абсурд».

Виглядає на те, що ідентичну проблему мало й найвище радянське керівництво. Саме цієї ночі від імені Наркомату (міністерства) оборони була розіслана «Директива № 1» з попередженням про можливість несподіваного німецького наступу 22-23 червня та наказом перевести армію в стан бойової готовності, а також «таємно зайняти вогневі пункти укріплених районів на державному кордоні». Проте ставилося завдання «не піддаватись на жодні провокаційні дії» та чекати наказу з Москви («ніяких інших заходів без особливого розпорядження не проводити»). Отже, може не такою вигаданою є, на перший погляд, курйозна і фантастична історія про німецький військовий бронепоїзд, який ще 21 червня вільно переїхав міст на Бузі та, зупинившись на 2 км далі, на станції Сім’ятичі, спокійно дочекався моменту, щоб відкрити вогонь у «спину» укріплень «лінії Молотова» (німецький «Eisenbahn-Panzerzug 29» справді існував і брав участь у бойових діях в цьому районі). Як зазначає борець з міфами радянської історичної пропаганди Віктор Суворов, директива до адресатів дійшла не одразу. А поки ці, по суті, дезорієнтуючі накази потрапили у війська, «вже горіли аеродроми, рвалися склади із боєприпасами, димілися сховища нафти, німецькі танки витісняли передові радянські дивізії».

Більський повіт відразу опинився безпосередньо на лінії фронту, адже через Буг проривалась німецька 4 армія з групи «Центр». Уже вранці 22 червня Люфтваффе бомбила летовище у Більську, з якого не зміг піднятись жоден радянський літак, та околиці станції Черемха, поряд з якою був розташований військовий склад з паливом, а в лісі біля сусіднього села червоноармійське «воєнне містечко». Як згадує письменник Дмитро Шатилович, тоді 16-річний мешканець села Черемха, яке дало назву віддаленій на кілька кілометрів залізничній осаді, війна почалась тиждень після цього, як, їдучи зі школи в Більську, він читав у поїзді газету з запевненнями, що вістки про можливість атаки німців на СРСР, які подавала англійська преса, безпідставні, що німці так само сумлінно, як і СРСР, виконують постанови договору про неаґресію. Тому справді було несподіванкою, що у недільний ранок (біля 5 години) прозвучала серія могутніх вибухів, від яких затряслись стіни хати: «На південь від станції Черемха низько літали десятки німецьких літаків та кидали бомби на склад палива. Вже спалахнула там велика пожежа… У небо, як повітряні кульки, високо вилітали бочки чи баки з бензином і з гуком розривалися. Потім над нами почали зі свистом пролітати артилерійські снаряди, які вибухали у воєнному містечку за селом Кузава. Артилерія стріляла по містечку, видно, десь з-за Бугу. Літаки час від часу по декілька штук надлітали на Черемху та бомбили станцію».

Для родини Шатиловичів, голова якої ще «за царя» працею на залізниці заслужив пенсію, як і для багатьох інших сімей, спалах війни був щастям у нещасті: «Тим часом серед радянських чиновників виник великий переляк. Всі вони зривалися й тікали на схід. На другий день війни втік привезений з Білорусі голова Черемуської сільради, залишивши всі документи. Кузьма Степанюк, у хаті якого була сільрада, зразу переглянув папери та знайшов список родин, що 22 червня мали бути вивезені в Сибір. У списку була й наша родина, тому що батько за Польщі отримував пенсію залізничника».

Червоноармійські склади палали також у Більську. 23 червня вогонь зі складу, влаштованого у центрі міста, перенісся на церкву св. Миколи, яка повністю згоріла. Вона так і не була ніколи відбудована, адже після війни комуністична «народна» влада конфіскувала церковну площу. Наступного дня увійшли сюди німецькі підрозділи. 25 червня солдати Вермахту були вже у Гайнівці і практично весь Більський повіт опинився тоді поза фронтовою зоною. Надалі тривали, однак, бої над Бугом, де захищались ДОТ-и Берестейського укріпленого району.
Як і в інших частинах кордону, місцеві оборонні споруди «лінії Молотова» були готові лише у 15-20%, тому німецького наступу затримати не змогли. Все ж частина фортифікацій, у тому числі на відрізку, що починався біля залізничної станції Сім’ятичі та простягався на захід за Дорогичин, була вже в стані, придатному до оборони. Відділи окремих бункерів змогли протриматися тут довше тижня. Історія закінчилася, однак, трагічно не лише для радянських солдатів, які майже всі загинули, але й автохтонів, адже, як і у вересні 1939 р., за німецькі втрати поплатились мешканці сіл у районі боїв.

Найбільше потерпіли Слохи-Аннопольські – перший населений пункт при дорозі з Сім’ятичів у Дорогичин. Були вони захоплені німцями вже 22 червня, але поряд з селом оборонялось сім ДОТ-ів, з яких останні були знешкоджені німцями щойно 29 або 30 червня. Як пізніше згадував один із червоноармійців, який писав: «Запаси води і харчів ми поповнювали вночі у поблизьких селах, які були вже в руках противника. Розвідники перебирались на дороги, що були поза зоною нашого вогню, та пострілами з особистої зброї і гранатами знищували солдатів противника, його машини й мотоцикли». Під час таких вилазок була знищена штабова автомашина і вбитий високого ранґу офіцер – «очевидно, була це важна персона, позаяк після цього фашисти вели обстріл особливо завзято. Їхня лють поширилась навіть на мешканців села Слохи».

Пацифікація Слохів відбулась 25 червня, коли, як згадував мешканець села Яким Семенюк, «німецькі солдати оточили село і підпалили забудування, до втікачів стріляли, а старших віком вбивали багнетами.

Схоплених вивели за село… Чоловіків уставили в шерензі, вибираючи кожного десятого. 12 вибраних розстріляли». Решту чоловіків деякий час тримали в одній з уцілілих хат, пізніше їх також «вивели за село і поставили над ровом при дорозі. Ми були переконані, що нас розстріляють. Тоді приїхав на мотоциклі німецький офіцер і наказав нас відпустити». Загалом у селі вбитих було не менше 47 людей і спалено 70 зі 120 домів.

Цього самого дня жертвою «тевтонських фурій» стали мешканці сусідніх зі Слохами сіл – Вільки-Надбужної, Клекотова і Городників, де загалом вбитих було 30 людей і спалено кількадесят хат.

Зараз у центрі Слох про жахливі події з-перед 77 років пригадує невеликий пам’ятний знак зі списком загиблих мешканців – польською мовою, але з «нашим» хрестом. З цього місця від головної дороги йде вуличка в сторону Бугу, якою можна дійти до означеного трьома невеликими хрестами місця розстрілу групи чоловіків. Вулиця в другу сторону заведе нас до недавно збудованої церкви св. Марії Магдалини та собору Мучеників холмських і підляських. А далі, у молодняках, якими поросли піщані узгір’я, сховалися від стороннього ока руїни ДОТ-ів… ■

Поділитися: