ПОГЛЯДИ ■ №38, 2018-09-23

У середині серпня цього року на сайті «Збруч» з’явився фейлетон із рафінованим заголовком «Бидло». Його авторка Юстина Добуш розповідає про свій втрачений рай – те, як колись було добре відпочивати в українських Карпатах, поки там ще не почали проводити літні табори для дітей «зі Сходу». Добуш згадує зоряні ночі, коли можна було годинами міркувати про сенс людського існування та спокійні днини, коли вона насолоджувалася тишею та спілкуванням з літературою. Як виявляється, усе це в неї відібрав російський шансон (попса) та крики безкультурної дітлашні – тим гучніші, що лунали мовою окупанта. «Чому усі інші можуть слухати свою музику та вести розмови (…) так, щоб не чуло усе село, а російськомовні – ні? (…), чому я повинна увесь день (…) замість щебетання птахів і мукання корів слухати крики російської мови і цю сповнену несмаку музику? (…), чому не може зберегтись бодай якийсь маленький клаптик країни без цієї мови? Моє місто (Львів) переповнилось цією мовою, мої гори переповнились цією мовою, що буде наступним?», – пише стривожена жінка.

Розумію емоції авторки. Буває, що і мої сусіди увімкнуть голосно «Majteczki w kropeczki» (польський шансон) та перекрикуються матюками ( «латиною») , смажачи ковбаски у своєму садку. І все це саме тоді, коли я можу врешті сісти на терасі та почитати книжку. Проте я свідома і цих «витворів» польського культурного контексту і вони мене жодним чином не шокують. У свою чергу, представлена Юстиною Добуш точка зору показує, що різні перспективи «східного» та «західного» українського всесвіту зіткнулися у такий спосіб уперше. Грубо кажучи – українці з двох кінців країни лише тепер, унаслідок війни, змушені пізнати себе, побачити… та почути. Часто це відбувається на безпечній території Західної України. На жаль, зустріч ця приправлена великим розчаруванням, бо «українізовані» господарі ніяк не можуть зрозуміти, що протягом 27 років так багато їхніх «братів та сестер» не встигли «українізуватися» та зараз своїм «безумством» паплюжать їхній життєпростір. І тут невдовзі виринає нехристиянська спокуса прогнати російськомовних «гостей» світ за очі, лишитися на своєму святому клаптику землі, немов у «Шевченківському гаї», резерваті місячних ночей, схиленої калини та солодких вишеньок-черешеньок – які файно їсти, плюючись кісточками у сусідський садок. Абсурдність ідеалізації Західної України добре розуміє лише той, хто хоч раз їхав маршруткою по цей бік Дніпра та знає, що існує і українська попса, подібна до російського шансону, і матюкаються україномовні незгірш від російськомовних співвітчизників. До речі, так само нецензурну лексику використовують також по той бік Дніпра – у донбаських окопах.

Минулого тижня на Фейсбук-сторінці професорки Марти Коваль з Ґданська, яка координує студентську програму безкоштовного навчання для українців на філологічному факультеті Ґданського університету, з’явилося дуже важливе повідомлення. Марта Коваль наголошує на жалюгідному рівні знання української культури серед студентів, громадян України, які приїжджають до Польщі. Згадує про хлопця з Івано-Франківська, який хоче вивчати фільмознавство, та не бачив відомої української стрічки «Кіборги», ба – навіть не дуже знає, про кого цей фільм. Пані Коваль пише також про молодь, яка намагається говорити з нею польською, бо вони вже три роки (!) живуть у Польщі та українську мову «призабули». Одна з випускниць згаданої програми в коментарях пише про українського офіціанта в Сопоті, який на зауваження, що може говорити з нею українською мовою, відповів (звісно, польською), що приїхав з Києва, тому не говорить українською. Кількість описаних історій – як називає їх Марта Коваль, «безликих» молодих українців, – лякає. Та це ніяк не підтверджує тези, що захід України справді українізований, а «бидло» лізе тільки зі сходу. Виявляється, що у великій українській державі чимало байдужих громадян, яким не залежить ані на іміджі Батьківщини у світі, ані на її внутрішньому культурному процвітанні.

І зараз головне: чи ми, як українці, можемо щось із цим зробити? Можемо сісти та гірко заплакати. Можемо не робити нічого, сподіваючись, що все якось само поміняється. Очевидно, за умови, що Путін тим часом не піде на Київ та не «прискорить» процесу творення української ідентичності за обставин зовнішньої агресії. Проте бажано дещо випередити хід подій та заздалегідь зайняти активну громадянську позицію. Це означає, по-перше, цілісне осмислення проблеми та, по-друге, – спробу її вирішити у мікро і макромасштабі.

Щоб не бути голослівним – ось приклад активної громадянської позиції в мікромасштабі. Мої родичі, українці з Польщі, цього літа відпочивали на околицях Одеси. На одну з екскурсій вони поїхали в Шабо (місто, де століттями виробляється вино). На жаль, при вході до музею дізналися, що україномовних екскурсоводів немає, та що лише вони на таких очікували (хоч не були єдиними «західняками» в музеї). Щоправда, одразу прийшов екскурсовод, який володів українською мовою, але спершу говорив російською (нібито з думкою про учасників групи з Білорусі) та пізніше питав українців з Польщі, що було для них незрозумілим, і що треба доповнити українською. У результаті виникнуло суцільне незадоволення – українці з Польщі нічого не розуміли, білоруси пропонували говорити польською (випадково виявилося, що вони польську знали), українці з Польщі бажали виключно української мови (не для того поїхали в Україну, щоб слухати польську мову) і… на це все вийшов хтось з управителів установи. Він попросив усіх, хто хоче, аби екскурсію провели українською, підняти руку. Якщо назбирається група, цією ж мовою проведуть окрему екскурсію. Яким же було його здивування, коли майже всі присутні (окрім білорусів) підняли руки. Очевидно, мої родичі отримали гучні оплески за стійкість в «українізації українського культурного простору» та почесне запрошення на додатковий, ексклюзивний маршрут музеєм, переважно доступний тільки за оплату. Важко повірити, що вони були першими, хто домагався україномовного екскурсовода в українському музеї!

Україна весь час сповнена прикрими парадоксами. Проте активна позиція громадян не має бути одноразовим героїзмом, а звичайною практикою щоденності. Існує велика потреба утримати в людах чуйність, рішучість і переконання у власній цінності. Тому не час зараз лежати під зоряним небом, милуватися тишею та міркувати про сенс людського існування. Усі знаки на небі і на землі показують, що, якщо не взяти сьогодні справи у власні руки, – можна втратити набагато більше, ніж просто святий спокій.

Поділитися: