Степан МігусГРОМАДА№10, 2018-03-11

Непросто знайти аналітичні соціологічні і демографічні матеріали про сьогоднішній стан української громади в Польщі, зокрема у Вармінсько-мазурському реґіоні. Два переписи населення (2002 та 2011 р.) показали одне: маючи неґативний досвід післявоєнних років, українці не хочуть признаватися до свого походження, навіть сьогодні, у демократичній країні, оскільки ця демократія може бути хиткою, у чому ми переконуємося кожного дня.

▲ Шевченківське святкування в Асунах, 1965 р. Фото з архіву Лідії Лойко
Шевченківське святкування в Асунах, 1965 р. Фото з архіву Лідії Лойко

Спробу намалювати соціологічну картину українців на Вармії і Мазурах через 70 років після депортації здійснили о. Ігор Гарасим ЧСВВ (нині кентшинський та асунський парох) та житель Лідзбарка-Вармінського Юрій Мащак. Щоправда, свій аналітичний матеріал, присвячений двом найбільш відомим на Вармії та Мазурах греко-католицьким парафіям, вони назвали «спробою намалювати соціологічну картину греко-католицьких парафій Асун і Кентшина». Це радше неможливо зробити у відірваності від оцінок не лише релігійного, а й сьогоднішнього національного стану українців, їх вірності своєму корінню, мові, традиціям і, врешті, церкві. Асунська і кентшинська парафії УГКЦ належать до Венґожівського деканату. Протягом першого десятиліття від злочинного виселення влада не хотіла й чути про греко-католицькі парафії, чим не дуже переймався о. митрат Мирослав Ріпецький, який без дозволу відкрив храм у Хшанові. Асунська парафія, відкриття якої добилися-таки місцеві українці з навколишніх сіл, почала діяти 1958 р. Першу літургію відправляв у храмі Успення Пресвятої Богородиці о. Володимир Бозюк уже 4 травня.
Користуючись метрикальними книгами парафії, о. І. Гарасим та Ю. Мащак підрахували, що в період 1958–2017 рр. у церкві охрещено 496 дітей (11 немовлят охрещені в інших святинях). Уже першого року існування нової парафії охрещено 8 дітей, рекордного 1960 р. – 23 дітей, а 1967 – лише 1 дитину, як і 2006 і 2013 р. Торік і позаторік у парафії не охрещено ні однієї дитини. Однак треба мати на увазі той факт, що у Кентшині, який раніше належав до асунської парафії, 1989 р. відкрилася нова парафія, котрій підпорядковано ряд сіл, унаслідок чого кількість вірних в Асунах значно зменшилася. За даними, які частково зібрав колишній парох о. Володимир Ющак ЧСВВ, котрі охоплюють період 1985–2017 рр., помітна схильність до зменшення вірних. Якщо 1985 р. їх було всіх 681, то вже минулого року – лише 268. При цьому варто звернути увагу на певні тенденції, які часто викликають відхід вірних. Це, зокрема, змішані подружжя. В асунській парафії – 14 змішаних римо-греко-католицьких родин і 3 родини православно-греко-католицькі. До середини серпня 2017 р. у римо-католицькому костелі вінчалося 5 асунських парафіян, а в асунській церкві, починаючи від 2010 р., – лише 3 пари. Усіх змішаних родин в асунській парафії сьогодні є 17 із 79 сімей. Це становить приблизно 22%.

▲ Учасники одного з культурних українських заходів 2017 р., що циклічно відбуваються в селі Асунах. Колись були тут велелюдні зустрічі, сьогодні внаслідок демографічних та асиміляційних процесів бачимо порожні місця серед публіки. Фото Григорія Сподарика
Учасники одного з культурних українських заходів 2017 р., що циклічно відбуваються в селі Асунах. Колись були тут велелюдні зустрічі, сьогодні внаслідок демографічних та асиміляційних процесів бачимо порожні місця серед публіки. Фото Григорія Сподарика

«Молоде покоління греко-католиків щораз більше і більше достосовується до латинської традиції. Це свідчить про слабку вірність своїм церковним традиціям, але й показує незнання рідної української мови, що ускладнює належне розуміння обрядів», – стверджує о. І. Гарасим.
Міґраційні процеси з сіл до міст значно вилюднюють села. В них залишаються в основному люди похилого віку або небагато молодих людей, що працюють у батьківських господарствах. У селах асунської парафії люди віком понад 71 рік – це приблизно 24% (257 осіб). Виселенці Операції «Вісла» становлять уже приблизно 19% загалу мешканців. Практично тільки вони, за дуже малими винятками, розмовляють на щодень українською мовою. Однак буває, що до власних дітей звертаються вже польською мовою.
– Наслідки цього чути навіть коло церкви, – говорить один зі старших активістів ОУП (прізвище до відома редакції – С.М.). – Молоде і середнє покоління асунських українців користується польською мовою. Правда, ще час від часу видно їх на українських заходах, але найчастіше на танцювальних забавах, де також розмовляють польською.
У церкві останнім часом ситуація стабілізувалася. У богослужіннях беруть участь 80–90 осіб.
Відносно молода кентшинська парафія Святого Василія Великого має досить стабільну паству. Коли вже 1997 р. існував храм, було 506 вірних, а нині – 416. Майже 25% з них – віком 70–90 років, 35% – 50-60 років, 20% – 30–50 років, також стільки ж – до 30 років. Беручи до уваги факт, що адміністративно парафія дуже розлога (крім значної частини Кентшинського і Мронґівського повітів з містами Кентшином і Мронґовом, понад 20 сіл), то це дуже скромна кількість. Треба також пам’ятати, що чимало, не тільки молодих селян, переїхало до Кентшина, де частина з них «загубилася». До сьогодні люди згадують діалог священика з однією парафіянкою старшого віку, яка відмовилася прийняти отця з колядою, бо, мовляв, «ксьондз юж бил, а то пшецєж вшистко єдно».
Автори згаданого вище матеріалу проаналізували демографічний стан церкви. Від 1990 р. до кінця минулого тут вінчалися 54 пари, охрещена 121 дитина. За цей проміжок часу померли 172 особи. Торік у кентшинській церкві вінчалася лише 1 пара, а 3 (з яких одна особа греко-католицького віросповідання) – у костелі. В парафії є 29 змішаних подруж, 24 з них – це латинсько-греко-католицькі, 3 – православно-греко-католицькі і 2 – євангелистсько-греко-католицькі. Як зауважив о. І. Гарасим, кількість вірних зменшується, починаючи від 2008 р. За останніх 15 років їх поменшало майже удвічі: з 752 – 2013 р. до 416 – торік.
– Церковні традиції наших вірян, ознайомлення з ними, мова літургій починають бути лише традиціями наших батьків, – стверджує о. І. Гарасим. – Для багатьох молодих людей церковні традиції залишаються тільки батьківськими. Часто слабеньке знання рідної мови спричиняється до того, що молоді частіше вінчаються в костелі, ніж у церкві, пояснюючи це тим, що польська сторона не знає української мови. Молоді люди обмежують свою участь у церковному житті до літургій на Різдво і Великдень. А це свідчить про те, що вони лише номінально беруть участь у житті парафіяльної спільноти. Одним з вагомих асиміляційних чинників є змішані подружжя. Якщо асиміляційний процес далі буде йти в цьому напрямку, то можемо передбачати, що майбутнє греко-католицької громади на Вармії і Мазурах, делікатно кажучи, мало оптимістичне.
Греко-католицька церква – це невід’ємна частина життя і збереження української громади в Польщі. Плекання української мови при зберіганні церковних традицій є вагомим чинником нашого тут буття. Багато людей непокоїться, що чимало вірних, не задумуючись, висловиться за святкування згідно з латинським календарем.
– Свята за юліанським календарем – це наша традиція, як довго існує Церква, – говорить молодий ольштинянин Григорій Міштук. – Позбуваючись цієї відмінності, позбудемося й частки свого українства. Частина людей скаже, що нема потреби йти до церкви, якщо на спільні свята можна помолитися в костелі, який набагато ближче. Мене це опитування непокоїть тим більше, що частина священиків теж хоче змін. Вони б остаточно могли бути, але тільки тоді, коли їх акцептуватиме Церква в Україні. В іншому випадку дотримуймося своїх звичаїв, бо це зберігає нас як українців. Ми є далеко від українського материка, піддаємося впливам більшості і розчиняємося в чужомовному польському морі.
Дослідження кентшинської та асунської парафій, думки її представників і середовищ збігаються з проблемами української громади в усій Польщі. Нагодою для аналізу стану українських громад у Польщі і пошуків вирішення питань, які прискорюють асиміляцію, могло б стати 70-річчя нашого вигнання. Ані церква, ані ОУП не повинні своєю бездіяльністю або нерішучістю прикладати рук до асиміляційних процесів. У минулому були спроби змінювати мову літургій, бо нібито вірні вже не розуміють української. То де ж тоді були батьки або старші покоління, які ризикували життям, щоб зберегти все, що українське, а нині їхні нащадки навіть не володіють рідним словом? Мусимо дати собі відповідь, чи ми хочемо, щоб злочинні автори і виконавці Операції «Вісла» вже в могилах раділи, що завдання виконали, а українці гинуть як нація?
Отже, значна частина наших братів боїться власної тіні. Але є серед нас і такі українці, що збайдужіли до свого коріння, свідомо піддавшись процесам полонізації. Слабкіші (у наш час духом – ред.), як це буває у природі, гинуть першими. І цей процес, хочемо ми цього чи ні, продовжуватиметься. Суцільна асиміляція мала зробити своє діло й «остаточно вирішити українське питання» в Польщі.
Невже ми будемо мовчазно, ховаючи в пісок голову, спостерігати за процесом умирання української громади в Польщі? ■

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*