Омелян Вішка ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-04-29
{mosimage}Polska i Ukraina w walce o niepodległość 1918-1920, Wydawnictwo Vipart, Warszawa 2009
Польськомовне видання під назвою “Polska i Ukraina w walce o niepodległość 1918-1920” (pod red. Tadeusza Krząstka) – це збірник доповідей, виголошених у листопаді 2008 р. в Луцьку на конференції, організованій Генеральним консульством РП в Луцьку і тамтешнім Товариством польської культури ім. Еви Фелінської. Організатори адресують видання до “młodzieży akademickiej, szkolnej, organizacji krzewiących historię oraz kulturę polską i ukraińską, do ludzi dobrej woli ze środowisk naukowych i opiniotwórczych” (с. 7).
З українського боку представлена низка науковців зі Львова, Луцька, Києва, з польського – дослідники з Варшави, Пйотркова-Трибунальського, Холма, Дембліна. Серед учасників – чимало військовиків з польських та українських установ. Статті загалом сперті на вже публікованих матеріалах, відсоток новизни в них невисокий. Їх рівень неоднаковий: від високого до цілком мізерного. Статті вміщено у хронологічному порядку (так мені здається), однак я, для потреб рецензії, згрупував їх за проблематикою. Значна частина текстів стосується політичних справ. Серед них – статті Чеслава Ґжеляка (“Polityczne i wojskowe uwarunkowania sojuszu polsko-ukraińskiego w 1920 roku”), Миколи Кучерепи (“Umowa warszawska 1920 roku – geneza, problemy, skutki”; тексти українських авторів перекладено на польську мову, тому не перекладаю їх у зворотному напрямку, що може породити неточності), Ореста Красівського (“Ententa a problem odrodzenia ukraińskiej i polskiej państwowości w latach 1918-1921”), Володислава Верстюка (“Historyczne znaczenie ukraińskiej rewolucji 1917-1921”). Цікавий, зокрема, аналіз останнього автора, що дозволяє нам охопити повністю цей складний період. Автор стає на бік тих, хто вважає, що українська революція не була частиною загальноросійської. Інші тексти – це зібрання загальновідомих фактів, які не вносять нічого нового. У тому числі, стаття Ч. Ґжеляка – це своєрідний “цитатник” (цитати, здебільшого з М. Клімецького, займають третину об’єму тексту).
Інша група текстів, яку я виділив, стосується суто військових справ. Маємо тут писання Єреміяша Сліпеця (“Armia Ukraińskiej Republiki Ludowej w 1920 roku”), Миколи Литвина (“Wojna ukraińsko-polska 1918-1919 – geneza, przebieg, skutki”), Людвіка Коберського (“Bitwa pod Zadwórzem 17 VIII 1920 r. – historia i tradycje”), Тадеуша Кшонстека (“Bitwa zamojska i obrona Zamościa w sierpniu 1920 r.”). Текст Є. Сліпеця – це зібрання вже відомих і публікованих фактів. Не можу, отже, погодитися з його словами, що він “pokusił się o ustalenie stanu ilościowego Armii S. Petlury”, бо це вже якийсь час тому зробили інші. Текст Коберського “пригадує” дещо призабуті в Україні і Польщі змагання поляків з наступаючим на Львів Будьонним. Але й у нього третя частина тексту – це цитати. Т. Кшонстек додає трохи новизни до теми, проте при цьому поєднує оборону Замостя й кавалерійську битву під Комаровом у цілість – Замостську битву. У цього автора цитат трошки менше, зате ті, які є – довжелезні: напр., опис бою в обороні Замостя, почерпнутий з опрацювання О. Вішки, займає дві сторінки. До цієї частини додати б треба текст Віктора Голубка під назвою “Dowódcy Symona Petlury”. Біографії вибраних ним людей були вже неодноразово публіковані, але автор, як сам пише, звернув увагу на військовиків, особливо близьких Петлюрі, тих, які формували обличчя армії УНР.
Третя частина статей виходить поза часові рамки, зазначені в заголовку видання. Це тексти про плекання військових традицій: Єжи Томчика (“Sojusz Piłsudski-Petlura w tradycji Wojska Polskiego”), Єжи Залевського (“Kierunek “Prometejski” w polityce i propagandzie wojskowej drugiej Rzeczypospolitej”) i Ярослава Костяка (“Tradycje Armii Ukraińskiej Republiki Ludowej w Zbrojnych Siłach Ukrainy 1991-2008”). До цієї групи “приліпити” можна й текст Юліуша Тима, що називається “1. Pułk Szwoleżerów Józefa Piłsudskiego – tradycja i współczesność”.
Два інші тексти видання – це огляд польської історіографії про договір Пілсудського й Петлюри (Марека Дуткевича) і про цей же період у польській документальній фільмотеці (Тереси М. Ґарбач). Поза часовими рамками також тексти Анджея Цеслі (“Mogiła Kozacka” w świadomości aleksandrowskiego społeczeństwa”) і Александра Ґарбача (“Cmentarze i symbole pamięci żołnierzy URL zachowane w Polsce”).
У деяких текстах трапляються численні неточності, невлучні формулювання, а то й значні помилки. Важливіші наводжу тут. Отже, Є. Сліпець розмножує своє колишнє ствердження, що частина українського війська перейшла через Карпати до Чехії (с. 65). До Словаччини, пане полковнику! У Цеслі з’явився другий ініціатор відбудови александрівського військового цвинтаря. Його не було! Додатком до статті Є. Томчика є мапа, де Західноукраїнську Народну Республіку поміщено на узбережжі Азовського (!) моря (с. 137), а Східну Галичину зазначено як територію, яка протягом 1920-1924 рр. належала до України. Є також на мапі такі “квіточки”, як Klarynosław (там, де має бути Катеринослав) i Kurek (там, де Курськ). Знижує рівень статті цитування нечесних авторів, як от С. Шайдака (с. 136, це також у Ґжеляка, с. 10 і ін.), книга якого фраґментами “запозичена” з чужого тексту. Вживання автором назви “Małopolska Wschodnia” (с. 128) є щонайменше політично некоректне.
Окремого обговорення вимагає стаття А. Ґарбача. Видно, що ця людина нова в тематиці, недостатньо обізнана з тим, про що пише. Стаття сперта на уже публікованих текстах, не вносить нових фактів, до того ж автор або не вибрав вірогідних, або їх не дочитав. Інформація, яку він подає, часто неточна або й неправдива. Зокрема, стосується це цілої вступної частини, де він “пояснює”, як виникла українська еміґрація. Наведемо лише декілька прикладів. Автор стверджує, що українська армія з Зимового походу пробилася через більшовицький фронт під Києвом (с. 306). Це було на Поділлі. Пише, що після перемир’я восени 1920 р. армія УНР воювала на Волині (288). Неправда! А. Ґарбач повторює за Н. Дейвісом неправдиву інформацію про армію Петлюри, яку той нібито 1919 р. завербував на Західній Україні (285). Це ж була УГА! Твердить, що П. Дяченко брав участь у придушенні варшавського повстання (304), на що немає доказів, а він сам не наводить джерела такої інформації. Пише (за Л. Вищельським), що українські союзницькі сили не мали значної бойової вартості і на тій самій сторінці заперечує цьому (286). Генерала Шаповала перейменував на Шаповалова. Крім того, наводить слова С. Шайдака (про моральну сторону якого вже була мова), або неперевірені й неправдиві слова єдиного інформатора про відбудову цвинтаря в Александрові-Куявському. Не використав публікацій про це, яких є досить багато. Виходить, що не вдається ввійти в окреслену тематику за кілька днів, треба над цим солідно роками попрацювати. Повчитися треба А. Ґарбачу також географії – адже тоді не вмістив би на мапі (с. 326) великопольського Стшалкова під Краковом (!). Де Рим, а де Крим?
Редаґування збірника статей різних авторів вимагає особливої уваги в уніфікації правопису, зокрема імен і прізвищ. Цього у виданні немає. Книга перенасичена перекрученими іменами й прізвищами, деколи й назвами місцевостей. Таке – у всіх без винятку статтях, у тому числі й українських авторів, де перекладач, далекий від історії, не зумів справитися з персонажами. На перше місце виходить Симон Петлюра. Його вперто в цьому виданні іменують у багатьох місцях Семеном. Так пише консул РП (с. 4), так підписано портрет (с. 431), так написано також на четвертій сторінці обкладинки.
Деякі польські автори статей завзято не відмінюють таких прізвищ, як Винниченко чи Безручко, імен Марко, Павло. Дивно виглядає таке: Pawłenkom (прав. Pawłenką), Biłeckoho (Biłeckiego), Hułyja (Hułego). В одному тексті є Gruszewski i Hruszewski, прізвище Гудь відмінюють Hud’a i Hudźa (!), росіянину Бредову дають ім’я Mykoła, а українському авторові – Mikołaj. Пилипчука чомусь назвали Filip. Tiutiunnyk в іншому місці пишеться як Tjutjunnik. Андрій Лівицький в одного Lewickij, а в іншого – Liwićki. Ще трохи перлів: Petrula (очевидно, Petlura), Burski (Bruski), Matros (Martos). Замість Zmijenko дехто пише Żmijenko. Таких квіточок (чи то пак бур’янів) плодиться на всіх сторінках книги безліч. Аж коле в очі. Як розібратися необізнаному читачеві в цій плутанині? Де ж були мовний і науковий редактори?
У багатьох авторів є численні додатки, що треба схвалити. Серед відомих документів знаходяться й рідкісні, не часто публіковані. Добірка їх, однак, не всюди авторами продумана – деякі з них не пасують до теми, а до того ж у них численні помилки. Такі трапляються також у доданих світлинах – напр., фото київського монастирського ансамблю (с. 439) підписано як “Ławra Peczorska”!
Загалом, у польських публікаціях примітки вміщуються внизу сторінки і це зручно для читача. У цьому виданні чомусь їх подано наприкінці статей. Це ускладнює сприйняття тексту. Не розумію також, чому україномовні позиції літератури в деяких статтях записано латинкою (не то транслітерація, не то транскрипція).
Підсумок кінцевий такий: лише деякі статті цього видання надаються для “środowisk naukowych”, у більшості текстів замало новизни. А вже ніяк не можна дати цієї книги до рук “młodzieży akademickiej, szkolnej”, бо в ній безліч неточностей, помилок чи навіть неправдивих фактів, яких молодь не зуміє виловити й відсіяти.
“Наше слово” №18, 2 травня 2010 року
