Роксана Вікалюк, співачка, композитор, аранжувальник, піаністка, акторка, есеїстка ■ КУЛЬТУРА ■ №28, 2017-07-09
(Із циклу «Виринуло»)
«Пєтушкі на палачьках! Пєтушкі на палачьках!1 жвачкажв ачкажвачкажвач…»
Когутик з паленого цукру, великий, прозорий, смакував, як ніщо інше. Червоний чи зелений, або й червоно-зелений – казковий чарівний клейнод, що проблискував крізь сірість совєцького дитинства лише під час Нусиних поїздок на Південь. Він вигравав на сонці, і його запах змішувався з запахом Моря. «Нусю, ой, та то ж чистий цукор», – розпач Мами, ендокринолога. Та ось він уже в Нусиній руці: важкенький. Не дихаючи – лизь та лизь, та й дивитись крізь нього на світ, на пісок, що враз перетворювався на розкидані навколо скарби… а потім – дитячий, ні з чим не порівняний у своїй силі і яскравості емоцій розпач, коли ні з того, ні з сього, зненацька занурювався голівкою в пісок. Ооооо, бідний, замурзаний пташечок, котрий споглядав на чотирирічну Нусю заліпленим піском оком, неначе на зрадницю…
А пісок… що ж то за чудо! Можна було вкрутитись ніжками по коліна й глибше, якби не страх, що засмокче… або ж занурюватись самими лише пальчиками на ногах, і так стоячи, вдавати балерину… або уявляти собі, що в тебе там копита… Вже не згадуючи численні кондитерські вироби та архітектурні шедеври, які приємно було спочатку зробити, а потім нестерпно хотілося забрати із собою. Пісок всюди: на пляжі, у татовій газеті, окулярах, у маминій торбині, у Нусиній панамці – її, пісюватого кольору, з двома дурнуватими дірочками вгорі дівчинка ненавиділа, допоки Мама не вишила мишку. До речі, й самого слова «панамка» не любила теж. Воно було такого ж безнадійного кольору й мало запах дитсадка Нусі: тхнуло манною кашею та пластиковими іграшками, вимитими розчином хлору.
Так от, пісок… у волоссі, вушках, на зубах – у всьому тільці… Ну то й що.
А в піску! Дорогоцінне каміння. Зелені, бурштинові, білі, чудово матові камінчики… траплялись й сині… Нііі, це аж ніяк не можуть бути розбиті пляшки, уламки котрих гарно ошліфувало море. Це просто такий Острів Скарбів, у Алушті.
А по піску… всією Родиною маршували засмагати. Оздоровлюватись. Мама, Тато, Брат – попереду, а Нуся – трішки відстаючи. Колупати пісок патичком і одночасно розглядати власний пуп – приємність колосальна, хоч й вимагає неабиякого зосередження. Аж раптом: «Нусю! Ти куди пішла!» А дівчинка вже далеченько, бо дуже любила чомусь зненацька на середині дороги розвертатися й чимчикувати у цілком протилежному напрямку. Брат біжить, вже близько, сопе, цап пухкеньким рученятком павутинну кісточку Нусі і тягне сестру за собою: «Сопля…»
А на піску… тапчани. «Йди, дитино, займи нам місця», – Татко. Разом з Мамою і Братом затрималися біля яточки з морозивом. Нусі того не можна, бо відразу хвора. Пішла. Зайняла три тапчанчики. Сидить на одному з них, пригощає ляльку тортом з піску, співає. Все гаразд. Раптом – хляп! Чиясь величезна торбина на одному з «Нусиних» тапчанів, й велетенська циця у квіточку, нависла… Сонце кудись зникло. Нуся здіймає погляд – капелюх з френзлями, над ним – сонце, а під ним – очі з синіми «тєнями» і моркв’яна пупочка губ.
– «Тьотю, це наш тапчан».
– «А я здєсь прилягу»2.
– «А ну, йди звідси! Ти погана! Я буду ригати!! Тьху!!!»
– «Ой… чєй ето рібьонок»3, – остовпіла Тьотя. «Я тєбя вон сєйчас в морє викіну!»4, – забрала торбину, циці, квіточки, віддала сонце і зашурхотіла піском геть. А Нуся далі спокійно пригощала ляльку тортом… а може й тістечком уже.
А там, де закінчувався сухий пісок, починався мокрий. Хлюп! Хххххххлюууууп-п-п-пшшшш… Моооорее… Коли зайти у воду, то пісок й піском перестає бути, а так, неначе в тепле варення з полуниць вступаєш… а вода, сильна, густа, мармеладова вода обіймає тільце й бовтає ним… Трішки лячно. І медузи. Гладенькі. Киця. Без Батьків у воді – лише до пояса, а з Батьками – то вже на руках у Тата: його гарне, міцне тіло, тепла шкіра, волога від морської води, білозуба посмішка… Нуся обплітається навколо шиї, вдихає Татів запах і покусує його вухо: дівчинка – у повній безпеці. Мама… усміхнена красуня в білому бікіні, ніжний ельф з великими, повними любові й іконописної таємничості очима, з двома золотими дівчачими кісками… пестить Нусину ніжку й тримає за руку Нусиного шестирічного Брата. Хлопчик пхає поперед себе надувний човник, жовтий з синім – ого! У 70-их… Пхинькання якоїсь дитини, зовсім малесенької, прохання її мами повозитися на човнику. Можна… Дитя – до човна, з якого миттєво вистрілює корок. Човен зменшується у розмірах, зморщується, дитя розпачливо кричить, Брат – у сльози, Батьки стараються всіх заспокоїти й перетворити ситуацію на жарт, а Нуся… а Нусі всіх їх стає дуже шкода.
Залишаючи під кінець дня всі піски, сухі й мокрі, Родинка чимчикує «додому». Кімнату знімали у Господині-з Хлопчиком. У кімнаті – велике ліжко й маленьке, з дерев’яними штахетами: типовий вольєр для дітей. «Нусинько, будемо спати», – Мама. Яке там… спати. Хлопчик Господині власне прийшов подивитися на нас, на гостей з далека. М’якенький, мовчазний, окатий… Стоїть. Розглядає. Ну, раз така справа, розповіла Нуся йому вірша, прямо з її вольєрної сцени. Хлопчик присів на стілець. Відчувши мовчазну вдячність «публіки», Нуся понеслась крізь увесь власний творчий репертуар, з піснями-танцями-монологами, вдаваними діалогами… «Публіка» заніміла… мабуть, ще такого не бачила…
«Тату, нехай вона вже лягає спати…», – втулений поміж Батьків бідний Нусин Брат, замучений сонцем, а тепер – зовсім добитий творчим нападом Сестри.
«Нусю, спи…» – це вже Тато. Та з-під білого ковдряного замету відчувається здавлений сміх Батьків. А-гааа! Значить, можна продовжувати.
Вони були прикуті одне до одного: Нуся та її «Публіка»… доки дівчинка не зробила широкий, драматичний рух рукою, страшенно вдарилась і біль скосив «акторку» до ліжка. Нусі було нестерпно боляче. Вона тихо ридала в подушку, не сміючи поворушитись. Відчувала, що буде сильно соромно показувати Хлопчикові сльози: після ТАКОГО виступу… Нуся зробила вигляд, що так має бути, що – все. Субіто тиша. Вона спить тепер. Завіса.
А наступного ранку – знову той самий Свііііт!
Та ні. Зовсім-зовсім інший. Щодня інший. Просто тоді ще того чуда не розумілося…
8–17 липня 2014 р., Варшава-Львів-Варшава
______________
1(з рос.) Півники на патичках
2(з рос.) «А я тут приляжу»
3(з рос.) «Ой, чия це дитина»
4(з рос.) «Я тебе зараз у море викину!»
