Христина Заник, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №35, 2017-08-27
Кілька років тому 24 серпня я розповідала своїм друзям-іноземцям, з якими тоді працювала в одному проекті, про те, що сьогодні в українців національне свято – День Незалежності.
Незалежності? Від кого? – запитала неочікувано німка.
– Хмм… від Росії. Тобто Радянського Союзу. Або ні, не тільки. Мабуть, також від усіх, хто окуповував чи ділив наші землі, – постаралась я логічно пояснити.
– Цікаво, – додав француз.
І вони почали розпитувати мене про історію України.
Звісно, їм дивно. Адже це їхні країни були такими ж імперіями і колонізаторами. Тому і свята їхніх країн мають інше значення. Для французів найважливішим національним святом є подія, яку вважають початком Французької революції, а саме – День взяття Бастилії 1789 р. У Німеччині – це День Німецької єдності, присвячений об’єднанню Німеччини 1990 р. Німці взагалі й досі бояться гордитись чимось національним (принаймні, багато хто з молодого покоління має такі комплекси після ІІ Світової війни).
В нас усе зовсім по-іншому. Ми роками не мали державності. Вона виборювалася кров’ю, і ця боротьба придушувалася в надзвичайно жорстокий спосіб. Спроби 1918 р. (проголошення незалежності Української Народної Республіки від Росії) та 1941 р. (проголошення відновлення незалежності Української держави) закінчилися поразками.
Ще під час вивчення історії України у школі я пам’ятаю це відчуття: ну, ще зовсім трохи. Якби Хмельницький не підписав угоди з Московією 1654 р., якби після І Світової війни вдалося утримати незалежність, якби Пілсудський з Радянським Союзом не поділив Україну… Таких «якби» – десятки. І кожного разу здавалося, що щасливий фінал просто мусить наступити, як у фільмі.
Але історія не знає умовної форми. І саме ця боротьба робить нашу незалежність такою цінною. Попри розстріляну інтеліґенцію, попри заборони друкувати українською, попри голодомори, війни і репресії, виселення і депортації, Сибір і Явожно, ми є. І це вже означає, що ми перемогли.
«Формально ми маємо Україну, але фактично тої України, якої ми хочемо, ще нема. І це завдання для молодого покоління», – сказав мені в інтерв’ю сотник Української повстанської армії Мирослав Симчич з Вижнього Березова, який 32 роки провів у концтаборах і тюрмах. Він боровся проти Радянського Союзу та фашистської Німеччини за незалежну Україну. Тоді вони були приречені на поразку. Тепер ми – ні. Наші хлопці на сході фізично щодня дозволяють Україні бути незалежною.
Від імені всієї редакції тижневика «Наше слово» вітаю вас, дорогі читачі, з Днем Незалежності України. Де б ви не жили, у якій країні, чим би на щодень не займались, те, ким кожен з нас є, визначаємо ми самі. Наш внесок у розвиток України може бути здійснений в Україні, Польщі чи Канаді. Хтось іде на фронт, хтось передає гуманітарну допомогу, хтось поширює у світі інформацію про війну і російські злочини там. А ще працюйте над собою – це буде найкращим внеском. Адже успішний українець – це незалежна Україна! ■
Коментарі
Коли дзвінка монета лежить в кишені і є чим платити підвищені тарифи за газ і це непомітно для своєї кишені, коли вам плювати на нижчестоящих, коли Ви отримуєте не мінімалку. Ось тоді і можна подумати про вищу, духовну, свободу, націю та іншу ідеологічну нісенітницю. А поки я буду писати сайти росіянам, розробляти програмні модулі дикого Заходу, тому що завдяки їм я існую, їм, купую одяг, плачу за комуналку. Тому вишиванки тільки тріпаються про свою незалежність, розповідають красиві казки, а коли справа доходить до оплати праці, вони чомусь забувають про всі людські норми і моралі.