Катерина Комар-МацинськаКУЛЬТУРА№16, 2018-04-22

Незважаючи на велику кількість українців у Польщі, здається, що вони невидимі для поляків, і тому невідомі. Фотопроект Степана Рудика та Анни Демчур «Невидимі» має на меті показати обличчя імміґрантів і спростувати міф: українка – прибиральниця та українець – будівельник.

Усі фото Степана Рудика
Усі фото Степана Рудика

Непомітні, але потрібні
Репетиція. У самому центрі сцени повернений до нас спиною чоловік. Високий, стрункий, у сірих штанах і чорному піджаку, з піднесеними догори руками та розставленими широко пальцями. На лівій руці годинник, двома пальцями правої тримає майже непомітну на фоні величезного органу біленьку диригентську паличку. Стоїть, а радше підстрибує на пальцях ніг, його піджак піднімається так високо, що видно низ білої сорочки. Перед ним хористи – жінки і чоловіки у щоденному одязі. Ті, що в перших рядах, всі уважно дивляться в ноти, крім однієї білявки, що розгублено споглядає десь убік. Хористи на другому плані вдивляються у свого дириґента, тримаючи перед собою нотні партитури та відкриваючи широко рот (мабуть, співають, хоч цього якраз не чути). Голови дириґента не видно, можливо, втратив її через музику або просто низько нахилив уперед.
Тренажерний зал. Двоє чоловіків піднімають штангу. Той, що зліва, ближче до нас, робить це лежачи. Той, що справа, босий, стоїть спиною трохи далі, тримає тягар на плечах і дивиться на стовп прямо перед собою. Не видно, хто герой фотографії. За вікнами вечоріє або світає… і вона! У зеленому полярі (блузі) і сірих лосинах чистить якусь машину, схожу на середньовічне знаряддя тортур. Високо піднімає голову, балансує на одній нозі, щоб досягнути до самого верху конструкції. Перед нею стоїть світло-жовте відро з водою. Якби не воно, можна було б подумати, що жінка сюди прийшла також подбати про свою форму.
Хлів. Портрет одного героя. Він кремезний, з короткою стрижкою і великими плечима, у чорній футболці і синіх робочих штанах. На руці в нього довга гумова рукавиця. Він ніжно усміхається до новонародженого малятка – поросяти, яке впевнено тримає на руках. Маля ледь розплющило очі, все у крові і з довгою, ще не відрізаною пуповиною. Незважаючи на свою слабкість і фізіологічну гидоту, воно дуже лагідне й гарне.

Ті, хто їх побачив
«За офіційними даними, у Польщі проживає близько 1,5 мільйони українців. (…) Вони не бачать свого майбутнього в Україні, почувають себе комфортніше і безпечніше в Польщі. Українці й поляки візуально схожі, тому імміґранти непомітно зливаються з натовпом на вулицях міста. Незважаючи на велику кількість, здається, що їх поляки не помічають, тому вони невідомі», – читаю на сторінці фотографічного проекту «Невидимі» в мережі Фейсбук. Цю ідею придумала два роки тому назад Анна Демчур і поділилася нею зі своїм партнером, фотографом Степаном Рудиком. Удвох вони живуть у Познані. Поки що їхній проект базується на познанських українцях.
Вона – філолог, експерт з міжнародних відносин у Центральній та Східній Європі, продюсер фільмової студії в рекламному аґентстві. Два роки жила і працювала менеджером у польській медичній фірмі в Києві, куди вирішила поїхати, щоб краще вивчити мову. Повернулась після Революції гідності. Він – член Союзу польських фотографів-художників фотографічного аґентства «Форум», лауреат багатьох міжнародних конкурсів. Вона походить з польсько-лемківської родини, виросла в північній Польщі. Він – російськомовний українець з Бессарабії, а точніше – з Ізмаїла, що лежить на самому краї України, немов останньому її острові, який небагато вже має спільного зі своїм «материком». Як говорить Аня, коли ідея народжувалася, українська імміґрація в Познані була ще невеликою, через це невидимою. Тепер здається, що українців – море, їх всюди чути і всюди видно. Але вони й далі дуже відчужені. «Я їх чую і пізнаю обличчя. Mи не стали змінювати назву проекту. Під час реалізації ми зрозуміли, що все-таки наші герої невидимі. Поляки не помічають і не в змозі зрозуміти наприклад, що скрипаль в філармонії – це українець або працiвник ресторану, який працює на кухні. Кожного дня поляки зустрічаються з українцями, але їх нe знають, не цікавляться і не розуміють їх», – зазначає Аня.

Україна для людей
Степан Рудик приїхав до Польщі 2014 р. після Революції гідності. В інтерв’ю для познанської газети «Виборчої» він зізнається, що в Польщі йому легше дихається, тому може «розвинути крила». Як вважає більшість героїв його світлин, тут стабільніше, спокійніше, безпечніше. У розповіді Степана відчутне роздратування повільністю змін в Україні. За його словами, там ніколи не буде нормально. Здається, що цей песимізм виринає з його фотографічної збірки UKRAINE FOR PEOPLE / УКРАЇНА ДЛЯ ЛЮДЕЙ, яку автор розпочав публікувати 2013 р. на своїй фейсбуковій сторінці ще перед проектом «Невидимі». Ґалерею відкриває фотографія величезного синьо-жовтого малюнка бічної стіни якогось будинку з радісним написом «Україна для людей» та лозунгом «Партія реґіонів». І хоч останні світлини є записами української десовєтизації (а точніше – знесення пам’ятників Леніну), з силуетів головних героїв більшості світлин все ще променіє пострадянське страждання. Серед них чимало жінок і чоловіків, які в різних місцях продають свій старий одяг і взуття або непотрібні вдома речі. Бачимо їх у метро і на вулиці, на фоні смітників і просто на невживаних залізничних рейках. Є й безпритульні, що сплять на автобусних зупинках або кам’янистих пляжах; є також циганчата, батюшки, солдати і, перш за все, старенькі, закутані в немодні хустини, негарні, змучені. Одні усміхаються, попри все пережите, інші відвертають свій тяжкий погляд. Україна, за Рудиком, – це країна саме цих відвернутих поглядів; країна, яка такою бути приречена; потворна, але все­таки своя, з лише їй притаманними кадрами чи навіть голосами та запахами, що, здається, виходять з фотографії та охоплюють тих, що хоч раз це побачили або відчули, будучи в Україні.

Не тільки прибиральниця, не тільки будівельник
Серед «Невидимих» – українка, вчителька польської мови для українських заробітчан, перукар, футболіст «Леха Познань», боксер і плавець, працівники різних професій, поміж яких є скрипаль, шеф кухні, вчителька танцю, татуарист, балерина, актор. Мало їх бути біля 10, а зараз всіх фото приблизно 50. Нема тут випадкових фотографій, усі продумані, відповідно кадровані, кольорові, притягають зір. Автор переважно проводить довгі години на зустрічі з одним героєм. Тому теж фотографії показують, що українці зовсім різні, але позитивні та людяні. І зовсім не такі далекі полякам. Займаються тим самим, живуть у цьому самому довкіллі, одягаються нормально, мають сучасні стрижки. Проект напрямлений проти стереотипізації імміґрантів як заляканих, позбавлених гідності людей. Однак чомусь виникає таке відчуття, що «Невидимі» є своєрідним, певно, навіть неусвідомленим продовженням збірки «України для людей». Але тим разом це є історії еміґрантів, які вирішили, що Україна не для них, з усіма цього наслідками. Для них – Польща. А далі питання не стільки про ступінь їхньої інтеґрації з польським довкіллям, скільки, за словами Ані, чи ця інтеґрація взагалі почалася.

Записані мрії
Кожна людина, якій Аня і Степан пропонують сесію, заповнює анкету. У цій анкеті багато питань: про походження, освіту, досвід роботи, плани на майбутнє і чи їм подобається жити в Познані. На закінчення розмови фотографи вмикають диктофон з наміром записати голос співрозмовника і завдають найважливіше запитання: «Яка ваша мрія?» За словами Ані, це її улюблений момент проекту, а Степан каже, що його захоплює те, як міняється людське обличчя, коли люди чують питання про мрії. І якщо ці мрії навіть дуже приземні або трохи забуті, уже те, що хтось про них питає, є доказом бачення людини в людині, пошани до неї та звичайної доброзичливості.

Є теж будівельник
Василь Борейко має дві світлини. На одній він сидить у робочому одязі на землі в темному і тісному приміщенні. За ним кубик стироп’яну, перед ним – щось схоже на столик, на якому стоїть відерце оселедців. Він сумний, меланхолійний, задуманий. На другій фотографії він у цьому ж робочому одязі та ще й у жовтому жилеті і касці сидить на комині якогось критого папою будинку на фоні прекрасного блакитного неба. На обрії височіє гарна будівля, можливо, це костел. Василь поклав ногу на ногу, балансує на височині і виглядає дуже впевнено. Легко, замріяно усміхається.

* * *
«Невидимі» є продовженням проекту про інтеґрацію українців у Великопольщі, на реалізацiю якого Степан Рудик отримав стипендію маршалка Великопольського воєводства. Зараз проект реалізований власним коштом. Перша виставка планована на травень цього року. «Невидимі» будуть відкривати Фестиваль української культури «Українська весна». Виставка два тижні буде стояти на познанській площі Ринок та ознайомлювати мешканців міста з «Невидимими».
* * *
Автори проекту дякують за підтримку та допомогу Почесному консулові України у Познані Вітольдові Хоровському, отцю Греко-католицької церкви Романові Кілику, голові познанського гуртка Об’єднання українців у Польщі Сергієві Павельчаку, а також своїм друзям і знайомим: Ришардові і Юлії Купідурам, Костеві Мазуру, Олені Гоменюк та багатьом іншим. Ваша присутність і допомога – неоціненні. Спасибі! ■

Усі фото Степана Рудика

Категорії : Культура, Міграція

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*