АНАЛІТИКА ■ №47, 2018-11-25

Напередодні сторіччя польської незалежності чільні українці – громадяни Польщі – написали відкритого листа, де розглядають цей ювілей з точки зору відносин поляків і українців. Описуючи останнє століття історії цих взаємин, автори ставлять відкрите запитання: а що буде в столітті майбутньому? Попри те, що про лист надрукували головні польські видання, відповіді нема. Чи це – наша поразка?

«Ми вступаємо у нове польсько-українське століття, не перше і, мабуть, не останнє. Його форма залежатиме від нашої відповідальності, здатності деміфологізувати минуле та боротися зі стереотипами», – читаємо в листі, підписаному Юрієм Рейтом, Євгеном Місилом, Олегом Гнатюком, Ярославом Присташем і багатьма заслуженими діячами нашої громади, повний список яких «НС» подавало на своїй веб-сторінці та в 46 номері тижневика.

Попри те, що лист надрукували головні польські видання, зокрема «Rzeczpospolita» і «Gazeta Wyborcza», він залишиться без відгуку. Цей лист – із іншого виміру, його автори не мають партнерів з боку середовища влади, там
немає людей, уповноважених говорити з нами відповідною мовою. А тому єдиний зворотній зв’язок, що відчувається після цього і після багатьох інших наших листів останніх років, – це кпини і «справедливе обурення» з боку польських націоналістів. Це насправді і є відповідь влади нам.

Що показало 11 листопада у Варшаві, про що поряд пише Олег Вістовик і чого я також був свідком, – з націоналістами не можна вести жодних переговорів без негативних наслідків.

Як би не заговорювати, заклинати дійсність – реальність страшна і треба її визнати.

Скільки би президент Анджей Дуда не говорив, що під біло-червоним прапором на «Марші незалежності» знайдеться місце для всіх, з-за рогу вийде повний ненависті натовп і «причеше» усіх власною гребінкою. Усередині «Маршу незалежності» немає влади, поліції, війська і навіть президента: там політику доконаних, найкраще фізично, фактів реалізовує «служба порядку» націоналістів.

Спостерігаючи за силою останнього варшавського маршу, я впевнений: він здатен рознести поліцейський і військовий кордон, щоб показати свою владу. Просто час поки що не прийшов. Наразі краще продавати наступну казку про «мам із візочками», котрі в ньому ідуть, чи «радісних, святкових патріотів», які не мають нічого спільного з фашизмом.

Мають. Від маршу за кілометр було чути вибухи і сморід сірки. Кричалки про те, хто висітиме на деревах «замість листя», теж лунали далеко. Я їхав у метро, щоб поспостерігати за цим заходом, поруч із великими групами людей, які досить мило себе поводили, а молоді хлопці перед дівчатами грайливо сперечалися, хто з них більший «народовець» (націоналіст).

Проте через годину всі ці щасливі і благообразні у приватному житті люди перетворилися на сірчану, палаючу і разючу ненавистю масу. Кожен, хто стаєна спільний захід із фашистами, стає їхнім прибічником. І не має значення,
робить це свідомо чи несвідомо, з візочком із дитиною чи файєром. У фашизмі є, як і в «Марші незалежності», культ вождя: він є всім, а натовп тільки йому підпорядковується.

Цього року, на превеликий жаль, йому підпорядкувалися головні державні чиновники Польщі. Цей крок ще не осмислено, з несподіванки він, імовірно, ще не викликав великого громадського резонансу, хоча наслідки ми
відчуватимемо ще довго.

«Фашизм – це не ідеологія, це спосіб здобуття авторитарної влади», – каже колишня держсекретарка США Мадлен Олбрайт, авторка книжки «Фашизм. Пересторога». Президент Польщі остаточно віддав пульт керування суспільно вразливими питаннями середовищу «Маршу незалежності». Мене мало хвилює, шкодуватиме він про це чи ні, але серед цих питань знаходиться зміст того, про що пишуть у своєму листі громадяни Польщі українського походження.

Тому лише гірку усмішку може викликати заклик листа до єдності «проти хвилі націоналізму, ксенофобії та стереотипів» – адже, окрім сенатора Яна Жарина, ксьондза Тадеуша Ісаковича-Залеського чи депутата Роберта Вінніцького, відповідати на нього насправді нема кому. Що скажуть згадані персони, можна сконструювати з точністю до слова.

Я не закликаю відмовитися від представленого бачення століття польсько-українських взаємин чи відкритих листів (сам їх пишу і так само не отримую відповіді) – я лише боюся, щоби такі листи не переросли у форму заговорювання реальності.

Щоб, коли під подібним зверненням підпишеться коректор якогось проурядового тижневика, не забувати, що його президент очолив марш польських фашистів. Щоб, коли до нас знову усміхнеться депутат члухівського самоврядування, не йти на вибори від його партії, котра забезпечила державне святкування для середовищ, які палили український прапор. Щоб, коли нам вчергове втиратимуть байку про найкращу епоху спільності інтересів Польщі і України у боротьбі проти Росії під знаменом Качинського, не забувати, як «проукраїнська» партія своїм мовчанням відкрила проти нас тут, у Польщі, потік ненависті.

Фашисти нас не подолали і не подолають. Однак, особливо після 11 листопада, не обманюймося: «справжні» речі зі сторони влади говорять до нас ті, хто в її партії не знаходяться. Хто би нам із захисників Качинського не розповідав про хитросплетіння різних конфігурацій польсько-українських союзів, не будьмо дурнями. Це – казка для людей, що не бачать реальності. Те, що є або буде, розкажуть нам Бакун з Майковським.

Націоналізм не повертається. Він уже на нашій вулиці. Він входить у велику політику. Його не можна проспати так, як проспали 11 листопада кожного року у Варшаві.

Поділитися: