(Записав Богдан Гук) ■ ГРОМАДА ■ №25, 2017-06-25
З виступу онуки вояка-леґіонера, Данути КУРОНЬ, під час дискусії «Пілсудський–Петлюра. Важкі питання» в Перемишлі 10 червня 2017 р.
Я приїхала, щоб завтра в пикулицькому поході вшанувати пам’ять людей, що померли в таборі інтернування на землях Польщі. Це фраґмент польської історії і моєї власної. Я довідалася про цей похід 3 роки тому від Ізи Хруслінської, як і про те, що тут зустрінуться петлюрівські родини. Поняття «петлюрівська сім’я» було мені близьке, бо в моїй сім’ї поняття «леґіонерська сім’я» будувало ідентичність моєї мами і часто появлялося.
Мій дід мав 18 років, будучи студентом львівської політехніки, став членом Стрілецької дружини. Потім – офіцером 5 полку І бригади. Відбув, м.ін., волинську кампанію, як майор брав участь у війні з більшовиками 1920 р. Моя мати виховувалася в садку та школі легіонерських сімей. У цій сильній спільноті пам’ять про леґіони була весь час жива.
Отож, я знала і про те, що одною з найближчих приятельок моєї мами була українка, дочка петлюрівського офіцера. Мама, м.ін. під час виїздів у Париж, перевозила листування петлюрівців Варшави і Парижа. І тому мою увагу привернула вістка про зустріч петлюрівських сімей у Перемишлі 3 роки тому. Мені здається варварством те, що їхні нащадки в Польщі не могли плекати чи відзначати пам’яті про своїх батьків. Не може бути вільною людина, коли поруч неї інші не є вільні.
Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети
З розмов з моїм чоловіком Яцеком я також закріпила в собі погляд про велику близькість поляків та українців, яка виникає зі спільного прагнення мати вільну державу, культуру…
Польсько-українське братерство спільної боротьби, у якому я виросла, не знайшло для себе місця в польських підручниках історії після 1989 р. І ми стаємо убогими, коли цього не знаємо. Якщо ми не знаємо історії так близьких нам українців, то ми втрачаємо частину власної близької сім’ї. Ми так міцно зв’язані, що неможливо відокремити ці дві історії чи промовчати, забути або залишити їх позаду. Тепер, хоч це запізно, треба почати працю над відновленням пам’яті. Треба розкрити архіви. Чому кожен петлюрівець, так як леґіонери, не має своєї картотеки? Це все мало б бути доступне, щоб сім’ї мали можливість дізнатися про своїх предків.
Завтра підемо до могили в Пикуличах, підемо разом, бо як не введемо цього фраґменту історії Перемишля до історії Польщі, то їх, петлюрівців, забудуть, а це просто недопустиме.
