Розмовляв Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ №17, 2014-04-27
Кримський татарин Ахтем Сейтаблаєв є режисером і виконавцем головної ролі у фільмі «Хайтарма». Це перша художня картина про депортацію кримських татар, яка за наказом Сталіна відбулася у травні 1944 р. Протягом двох днів із рідного Криму вивезено близько 200 тис. осіб, майже половина з них загинула. На зламі 80-90 рр. кримські татари почали масово повертатися на рідну землю. З ініціативи Національної фільмотеки, Громадянського комітету солідарності з Україною та Об’єднання українців у Польщі 15 квітня у Варшаві відбувся показ фільму «Хайтарма» та дискусія з участю режисера. Тривають переговори про показ картини в польському державному телебаченні. Українці в Польщі знайдуть у цій стрічці багато спільного зі своєю долею. В розмові з «НС» А. Сейтаблаєв розповідає про свій фільм, долю кримських татар і своє сприйняття сучасних подій у Криму та в Україні.
Григорій Сподарик: Одну з найбільших трагедій свого народу Ви представляєте за допомогою художнього фільму. Що дає саме така форма розповіді про історичне минуле?
Ахтем Сейтаблаєв: Фільм у 90% ґрунтується на реальних подіях, а художня форма дозволяє подивитися на них із різних боків. Є тут, наприклад, французький льотчик Франсуа де Жоффр, один з друзів головного героя – кримського татарина Амет-Хана Султана. Насправді вони познайомилися кілька місяцями пізніше. Але для мене як для режисера поява цього персонажа дозволила глянути на описувані події очима людини не з цієї культури та не з цієї системи координат. У свою чергу антагоніст Султана майор НКВС Кротов – це видуманий персонаж. Це значить, що нічого спільного з конкретно цією документальною історією людини і конкретно тих подій, учасником якої вона була, персонаж фільму не має. Проте, ввівши його, я хотів віддати данину людській чесності, без огляду на те, e яких військах волею долі їй довелося служити. Професійна діяльність Кротова у фільмі полягала не в боротьбі лице в лице з ворогом на фронті, а на вказуванні ворогів серед своїх співвітчизників. Він був складовою цієї каральної машини, на фундаменті якої трималася держава під назвою СРСР. Однак у кінці Кротов допомагає головному героєві захистити своїх близьких. На основі багатьох споминів кримських татар, зокрема моєї мами, я можу з людською радістю сказати, що такі люди були насправді.
Художнє кіно – це також велика авдиторія, з якою ти можеш поділитися своїм болем і надією, або просто розповісти про існування когось такого, як кримські татари. Це важливо, оскільки нас навіть і не було у списках народів, що жили на території СРСР. Фільм – це й данина пам’яті матерів, дідів, прадідів, а також тих, хто, воюючи, вніс свою лепту в перемогу над фашизмом. Усі вони ціною своїх життів і шляхом боротьби за повернення після депортації подарували нам можливість побачити нашу батьківщину.
Те, що разом із професійними акторами у фільмі виступають люди, які особисто пережили це горе, мабуть, теж є свого роду даниною пам’яті.
Звичайно. Саме ці люди, яких депортували дітьми і яким сьогодні далеко за 70-80 років, знялися у більшості масових сцен. Мене, перш за все, здивувала сила їхнього бажання взяти участь, допомогти зробити цей фільм. Вони знаходили сили для десятигодинної праці і не покидали знімального майданчика навіть тоді, коли ми для фактографічної вірогідності створювали там дощові умови. Після розмов я зрозумів, що для них – це було ліками, хоч і гіркими. Вони ще раз переживали події, щоб назавжди загоїти свої рани сімдесятирічної давнини. На превеликий жаль, сучасні події в Криму призводять до того, що вони знову починають кровоточити. Бажання цих людей допомогти покладало на нас ще більшу відповідальність. Наша спільна робота, за їхніми очікуваннями, повинна впливати на глядачів так, щоб будь-яка людина, подивившись фільм, як мінімум могла собі сказати: таке не повинно повторитися ні з ким. Не лише з татарами, але й з українцями, євреями, греками – з жодною живою людиною.
Як фільм сприйняли люди, чия доля в ньому змальована?
Наш моніторинґ показав, що стрічку переглянули майже 80% кримських татар. Отже майже всі. Ми спеціально уникали особливо жорстоких сцен, щоб фільм був доступний і для молодого покоління. Я мрію, щоб фільм був включений у програму загальноосвітніх шкіл в Україні. Заходи щодо цього тривають. Надіюся, що діти, пізнавши спільну історію, зуміють трохи по-іншому ставитися одне до одного. Принаймні уникатимуть моменту, щоб брати биту в руки і бити один одного по голові лише тому, що розмовляють різними мовами, або їхній бог називається інакше. Ми як автори «Хайтарми» намагалися зробити фільм максимально привабливим для сучасного глядача. Нам дійсно важливо було, щоб якнайширша авдиторія побачила його, оскільки ми розповідали про біль кримськотатарського народу. У нас було багато різних ситуацій у ході зйомок – від трагікомічних до знакових. Якось, переглядаючи чергову сцену, я помітив, що вже у третій вагон входить одна і та сама жінка. Зрозуміло, що це погано. Я підійшов до неї і звернувся татарською мовою: «Вибачте, але ви вже входили, ми вас вже знімали». На це вона мені відповіла: «Синок, я скільки разів треба, стільки зайду. Можна?». Я погодився. Це треба зрозуміти, бо по суті 70 років кожен кримський татарин жив із постійним відчуттям того, що 1944 р. совєтська влада спочатку сказала «ви – не зрадники», а потім депортувала. Трагічність цієї ситуації полягає й у тому, що в кожній нашій родині як мінімум 2–3 чоловіки воювали під час ІІ Світової війни на боці СРСР, захищаючи свою велику та малу батьківщини. Ми маємо офіційних героїв СРСР. Навіть за совєтською статистикою, більше ніж 80% чоловіків серед кримських татар, старших ніж 18 років, воювали на фронті на боці СРСР. При чому саме в цей час їхніх дідів, матерів, сестер або дружин зганяли у вагони для тварин і депортували. Біль від цієї несправедливості постійно живе в тобі. Водночас я переконаний у тому, що кіно допомагає розібратися з такими пристрастями. Чим частіше ми матимемо можливість розмовляти одне з одним, в цьому випадку за посередництвом фільму, тим менше між нами залишиться білих плям і непорозумінь.
Хайтарма – це традиційний кримськотатарський танець. Це слово означає також «повернення». Як Ви відчули, наскільки сильним було це прагнення кримських татар?
Це завжди було. Про те, що ми родом з Криму і не живемо там через депортацію, але обов’язково туди повернемось, я вперше почув десь у п’ятому класі. Скоріш за все, батьки просто захищали дитячу психіку від неприємних розповідей. Мій батько і мама були дуже активними учасниками національного руху і боротьби за повернення. Батько за таку діяльність просидів 6 місяців в одиночній камері за звинуваченням «спроба повалення державного ладу СРСР». У нас вдома часто проходили різні збори, дуже добре пам’ятаю також мітинґи, присвячені проблемі депортації. Повернення було нашою загальнонаціональною ідеєю. Про це згадували скрізь, також у розповідях про ледь не міфічні землі, де устромиш палицю в будь-яке місце – а там зразу виростає дерево.
Доля кримських татар та українців у Польщі багато в чому подібна. Нас депортували приблизно в той самий час і спробували приректи на зникнення у державі. В українців у різні роки також з’являлася ідея щодо повернення, але це ніколи так і не набрало масштабних розмірів.
Такі явища, більш за все, пов’язані з особистими людськими виборами. На щастя, кожна людина може незалежно приймати рішення. Можу сказати про аналогічну ситуацію на території сучасної Туреччини, де за різними підрахунками живе до 8 млн. етнічних кримських татар. Більша частина з них потрапила туди з першою хвилею вигнання народу з Криму, ще за часів Катерини ІІ. Маємо також численну діаспору в усьому світі. Нині ми живемо у ХХІ ст., і нічого не заважає повернутись, але я дослівно на пальцях однієї руки можу порахувати осіб зі свого оточення, які це зробили.
Як до повернення татар ставилася незалежна Україна?
Повернення стали можливими ще перед розвалом СРСР і тривали якийсь час після цього. Саме тоді більшість людей наважилася на цей крок. Була державна програма, пільгові кредити тощо. Потім це скінчилося, зокрема економічна ситуація стала причиною того, що люди просто не мали грошей на такі зміни. На жаль, не можу сказати, що незалежна українська держава якось особливо допомагала в поверненні кримських татар.
Сьогодні, якоюсь мірою, ця політика проходить іспит.
Це ширше питання, бо за всі 23 роки незалежності, щиро кажучи, центральна влада в Києві взагалі дуже мало уваги приділяла не те що кримським татарам, але й самим українцям. Нещодавні трагічні події – це великою мірою результат цієї бездумної і непрофесійної політики. Я не маю нічого проти людей, які заробляють великі гроші, але вражає дика диспропорція в суспільстві з олігархами, дуже бідними людьми і майже без середнього класу. Це говорить про неправильно побудований державний лад. Водночас я переконаний в тому, що значна частина татар найбільш комфортно почуває себе, будучи громадянами України. У спільній історії не все проходило мирно, але нас насправді багато що об’єднує. Тут достатньо сказати, що такі слова, як «бочка», «козак», «тютюн», «сірники», «штани» – це тюркські слова. Зрештою, в нас навіть слово «хохол» – не образливе, бо означає – «син неба».
Чим для Вас є рідна земля? Ви народилися в Узбекистані, потім переселилися у Крим, а тепер уже 10 років живете в Києві.
Це зокрема відчуття того, що ти завжди маєш куди повернутися, де б ти не жив, наприклад, задля побудови своєї професійної кар’єри. На батьківщині відчуваєш запах лаванди, абсолютно спокійно мандруєш горами навколо рідної хати чи виходиш з дітьми на берег моря. Споконвічно твоя земля, напевно, є тим, що робить народ народом і допомагає йому зберегтися. Ти можеш жити де захочеш, але разом із тим назавжди будеш пуповиною зв’язаний з цією землею.
Сучасному світові притаманна мобільність, і людина по суті ніколи не знає, де вона опиниться. Це може сприяти розірванню традиційних зв’язків із землею та втраті відчуття національної ідентичності.
Тут ми знову мусимо повернутися до людської індивідуальності. Можна відчувати себе людиною світу, бути відкритим для всього, але в той же час виразно розуміти, ким ти є. Це, здається, найголовніше. Завдяки професійній діяльності або просто людській комунікації ти можеш також розповідати цьому світові про Крим і кримських татар. Якщо кожен з нас на своєму місці робитиме все для того, щоб зберегти свою ідентичність, звичайно, якщо є для цього бажання, то правдоподібно в нього все вийде. Не всім судилося жити на рідній землі. Наприклад, для мого професійного розвитку в Криму було не так багато можливостей. І це пояснює, чому я звідти виїхав – мені вже стало тісно, а поля для подальшої самореалізації вже не було. Тому я переїхав у Київ. Були часи, коли я одночасно працював у чотирьох театрах і при цьому ще знімав фільм. Мені це подобалося. Я переконаний, що фізична відсутність на рідній землі не заважає відчувати себе українцем, кримським татарином тощо. При бажанні зв’язок між людиною та її землею можна зберегти. Прикладів цього є багато, хоча б Ізраїль та єврейська діаспора по цілому світі. Серед моїх друзів є євреї, які ніколи не були в Ізраїлі, але з батьківщиною відчувають близькість – хтось помагає грошима, хтось словом, а ще хтось культурними ініціативами.
«Хайтарма» показує також боротьбу татар з німцями на російському боці. Водночас, за радянською пропаґандою, причиною депортації був колабораціонізм татар з фашистами. Чи це явище історично підтверджене?
Ми всі прекрасно знаємо, що історію завжди пишуть переможці. Якщо причиною депортації називають колабораціонізм із фашистами, то варто подивитися на те, хто знаходився у вагонах. Навіть за даними совєтської статистики 80% депортованих кримських татар становили люди похилого віку, жінки та діти. Через півтора місяця після татар з Криму депортували також вірменів, греків, болгар, далекосхідних корейців, чеченців та представників інших національностей. Не всім їм можна закинути колабораціонізм, адже на значну частину територій німці навіть не встигли дійти. А з другого боку замовчується про Російську визвольну армію (рос. Русская освободительная армия – РОА), чисельністю близько мільйона солдатів чи так званих козаків, наприклад, на території сучасної Луганщини. Тут якраз можна знайти багато історичних фактів, які свідчать про колабораціонізм та його розмах. Отже про співробітництво з загарбниками слід говорити, спираючись на документально підтверджені факти. У цій розмові на стіл треба викладати всі карти.
І що би з цього вийшло?
Думаю, що нічого однозначного. Ми би виявили, що які б війни і між ким би не проходили, обов’язково на території однієї держави, яка підкорює другу, будуть факти співпраці населення з нападниками. Були такі факти, не потрібно цього приховувати, і я також не маю наміру говорити, що серед татар ніхто й ніколи не співпрацював з фашистами. Так, було таке, але так само було й у випадку самих росіян, українців та ряду інших націй. Вся історія людства говорить про те, що такі факти були. Бо люди намагалися вижити, боялися або у співробітництві знаходили можливість помститися за те, що вбито всю їхню сім’ю. Тут ідеться також про потребу виявити, хто конкретно співпрацював. Активісти татарського національного руху, учасники бойових дій самі передали 1957 р. у Верховну раду СРСР список більше як 2 тис. кримських татар, які співпрацювали з фашистами. Але таке звинувачення радянська влада висунула всім – старшим людям, жінкам, дітям і навіть ветеранам та героям війни з медалями на грудях. Чому саме їх депортували, де тут справедливість? Застосовувати таку колективну відповідальність – дуже зручно. Нею можна виправдовувати те, чому не робиться нічого для досягнення реальної історичної справедливості. А треба було б провести конкретні розслідування. Невинно депортованим особам треба було б повернути все відібране, створити умови для повернення і перепросити за 70-річне вигнання. Але для цього спочатку треба зрозуміти, що не може увесь народ бути зрадниками чи терористами – історія таких прикладів не знає.
Як Ви сприйняли минулорічний початок протестів в Україні?
Те, що відбулося на Майдані, на мою думку, почалося тому, що людей загнали у глухий кут, вони по суті ставали рабами. Наведу приклад. Податки на той час платилися на рік, а то й на два вперед. Влада просто змушувала до цього. Про що далі говорити? Я сам, коли міг, виходив на Майдан. Його, можливо, навіть і не було б, якби не сталося те страшне побиття студентів з 30 листопада на 1 грудня. Люди вийшли, бо не можна бити дітей лише за те, що вони мають іншу думку. Український народ – дуже толерантний, не надто активний соціально, достатньо довго «розкачується», але й не дозволяє переходити певні межі. Не можна бити дітей. Кожна людина мусить мати право на свою думку. Мені особисто комфортно жити саме в такій системі координат. Тому мені й комфортно жити в державі під назвою Україна.
І за ці права, хоч їх і обмежують, татари підтримували і підтримують Україну.
Так. А разом з тим кримські татари мають довгий досвід відносин з офіційним Кремлем. За останні 300 років ці взаємовідносини нічим добрим для нашого народу не закінчувалися. Це записано в нашій генетичній пам’яті. Ми чітко для себе розділяємо звичайних росіян і політику. Я сам маю багато друзів, які живуть у Росії, також часто співпрацюю з ними. Звичайно, свої провини має й Україна. Зрозуміло, що Крим був дотаційним реґіоном, але треба було давати йому розвиватися, використовувати туристичний потенціал, створити вільну економічну зону тощо.
Якщо нічого не поміняється, а все на це вказує, то Україна в Криму навіть при бажанні не зможе виправити цих помилок.
Те, що Росія зробила з Кримом, нагадує ситуацію, коли до твоєї хати входить людина зі зброєю, починає користуватись твоїм туалетом, спальнею, і лише потім хоче поговорити про спільне життя. Це ж просто не полюдському.
Я сумніваюся, що прихильники приєднання до Росії задумувались, як бути студентам, які навчаються в Києві? Крім цього, статус півострова не визнає практично все світове співтовариство. А там також живуть люди, які хочуть поїхати в Європу. Як вони тепер це зроблять? Напевно, провалено й туристичний сезон, а з туризму живе ледь не 90% населення. Один з моїх знайомих журналістів це підраховував. Навіть, якби в аеропорт у Сімферополі приземлялося на день 10 найбільших літаків, на борті яких було б 350 людей, то це – 3,5 тис. осіб кожного дня. Це тривало б, скажімо, навіть 5 місяців підряд. Традиційно сезон у Криму коротший. Отже разом маємо трохи більше ніж 500 тис. туристів. Як це виглядає на фоні минулого року, коли Крим відвідало 6,5 млн. людей, 5 млн. з яких приїхали з території України? Про який курортний сезон ми можемо зараз говорити? Мало хто задумувався й про те, що в російській думі прийнято закон про заборону здачі в короткострокову оренду жител у багатоквартирних будинках. Прихильники Росії, мабуть, і не хочуть знати про те, що після досягнення 18 років усі хлопці будуть зобов’язані служити в армії. Крим зараз відноситься до південного федерального російського воєнного округу. Отже мені цікаво, чи пенсіонери, які проголосували за приєднання до Росії, розуміють те, що їхні внуки будуть служити не в Криму? Вони, певно, радіють, що за російськими стандартами їхня пенсія зросте у 3–4 рази, але, певно, швидко засмутяться, коли за тим самим механізмом плата за житлово-комунальні послуги виросте у 2,5 рази, порівнюючи з Україною.
Простіше кажучи, тепер ситуація така – прихильні до України кримські татари змушені жити в російському правовому полі. Як це виглядатиме далі?
Я також ставлю таке запитання. Як? Це починається з простого – отримуватимуть люди пенсію чи ні, а закінчується зміною громадянства. На мою думку, якщо справа стосуватиметься фізичного виживання і збереження нації взамін за прийняття російського паспорта, то треба буде це зробити. Часом чую або читаю в Інтернеті питання: а чого ви ж там, татари, не воюєте. У мене тоді теж з’являється запитання: чого це не зробили тоді, коли там стояла українська армія. Усе це дуже складно. Емоційно можна сказати – я ніколи не візьму паспорта іншої держави. Емоційно можна багато чого сказати. Впевнений лише в одному – татари не збираються іти з Криму, бо на якій підставі вони повинні це робити? У нас нема іншої землі на планеті Земля, крім цієї. Це наша батьківщина.
