Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №48 2017-11-26
100 років від проголошення української державності (2)
Тимчасовий уряд, хоч у червні-липні 1917 р. змушений був укласти угоду з Українською Центральною Радою (уцр), усе ж намагався обмежувати як компетенції українських органів, так і підпорядковану їм територію. Доказ того, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання, зокрема питання приналежності багатств української землі, ще в травні 1917 р. побачила делеґація УЦР, яка в Петрограді мала справу з покликаною Тимчасовим урядом спеціальною комісією для обговорення українських вимог. Голова делеґації Володимир Винниченко згадував: «…від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму».
Як стверджує історик Геннадій Єфіменко, компромісу з УЦР у Петрограді виконувати не збиралися, відтак на порядку денному стануло питання скликання установчого парламенту – анонсованих І Універсалом Всенародних Українських зборів. 21 серпня була прийнята резолюція, спільно підготовлена двома основними силами у складі УЦР – соціалістами-революціонерами (саме до цієї партії належав проф. Михайло Грушевський) та соціал-демократами: «Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України».
Закон про вибори до Установчих зборів був прийнятий, однак щойно в останній декаді листопада 1917 р., тобто після проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки, адже раніше тривали затяжні дискусії. Поки вирішено всі зв’язані з цим питання, 25 листопада 1917 р. почалися вибори до Всеросійських установчих зборів. У масштабі всієї Російської Республіки (проголошено її 14 вересня 1917 р.) найбільше голосів отримали всеросійські ліві партії – «есери», тобто соціалісти-революціонери (40,4%) та «більшовики» (24%), але зразу за ними була Українська партія соціалістів-революціонерів (7,7%). На терені самої України партії, які мали вирішальний голос в Українській Центральній Раді, отримали 75% голосів. Те, що ці дані віддзеркалюють реальний розклад політичних сил в Україні, показали й київські події після того, як 7 листопада 1917 р. «більшовики» вчинили державний переворот.
Переможцем зіткнення в Києві між силами, вірними Тимчасовому урядові, та «більшовиками» стала тут УЦР, яка з допомогою своїх збройних сил установила контроль над містом і 20 листопада проголосила ІІІ Універсал.
Україна вважалася вже не «етнографічною», а «політичною» – Українською Народною Республікою. Крім того, заявлено про скликання 22 січня 1918 р. Установчих зборів України, «вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити надлежить нам, Українській Центральній раді, і нашому правительству – Генеральному секретаріату України». Коли ж «більшовики» 12 грудня 1917 р. знову спробували заволодіти Києвом, скінчилося це тим, що «збільшовичених» солдатів роззброєно та вислано поза Україну. Так само провалилася спроба переобрати склад УЦР, використовуючи Всеукраїнський з’їзд рад (17–19 грудня 1917 р.), який своїм почесним головою обрав М. Грушевського та у своїх резолюціях повністю підтримав дії Центральної Ради, адже «більшовики» виявилися кількапроцентною меншістю серед 2,5 тис. делеґатів.
Ліквідація Тимчасового уряду, яку шляхом збройного перевороту провели російські «більшовики», стала початком шляху України до суверенітету.
На жаль, хоч у сфері ідей та символів УЦР-івський провід досягнув чималих, навіть блискучих успіхів, у практичній сфері він не зумів «обгородити» цієї України, декларативно автономної, але ходом подій штовханої до самостійності. Тут гріх не процитувати слів Ярослава Грицака з «Нарису історії України»: «Бувши українськими патріотами, частина лідерів УЦР, проте, мислила як типово „російські інтелігенти”. Позбавлені нормального, „позитивного” досвіду праці у державних і громадських інституціях, вони захоплювалися великими соціальними утопіями (…). Національні лідери ставили перед собою непосильне завдання – не просто збудувати Українську державу, а створити найпрогресивніший і найпередовіший суспільно-політичний лад (…)». Ці українські «великі мрійники», до яких зараховувався і голова Генерального секретаріату В. Винниченко, що намагалися якомога найрішучіше відмежуватися від «старого ладу», завадили не тільки організуванню дієвого адміністративного апарату, що не було можливим без залучення «старих» кваліфікованих кадрів, але й великою мірою звели нанівець зусилля «самостійників» та військовиків, які з весни 1917 р. проводили «українізацію багнета».
Загальне зрозуміння факту, що на заміну, великою мірою беззубого централізму Тимчасового уряду, прийшов справжній російський більшовицький хижак, який не знехтує жодною підлістю та злочином, почало з’являтися щойно після того, як 22 грудня до Харкова стали приїжджати з Росії ешелони з червоногвардійцями, потім проголошено тут Українську Народну Республіку Рад.
Вони це робили тому, щоб дати привід для змальовування наїзду на Україну, як внутрішньоукраїнської «громадянської війни» проти «контрреволюції».
«Якби ми зразу стали на ґрунт самостійності, то ми не стояли б, як тепер, коло розбитого корита. Чому з нами не хочуть серйозно балакать інші держави? Тому, що вони бачать, що ми ще не господарі в своїй хаті», – саме такими словами 29 грудня 1917 р. коментував ситуацію один з видатніших діячів УЦР Сергій Шелухін.
Самостійність потребою хвилини була не лише для ідейного обґрунтування боротьби з прямою аґресією з Росії, але й для установлення зовнішніх дипломатичних відносин, щоб спробувати з якомога найменшими втратами «виплутатися» з успадкованої від царизму світової війни.
Зрозуміло, що прероґатива вирішення питання державної незалежності УНР належала Українським установчим зборам, але з огляду на окупацію чималого простору України як більшовиками, так і німцями й австро-угорцями, 9 січня 1918 р. вдалося вибрати лише трохи більше ніж половину з передбаченої кількості всіх представників. У цій ситуації Українська Центральна Рада самостійність УНР проголосила своїм IV Універсалом, який датовано днем, коли планували скликати Установчі збори, тобто 22 січня 1918 р. Як і більшість попередніх, цей Універсал був розлогим публіцистичним твором, але вперше вміщав елементи звіту з воєнного фронту: «А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство».
Сни мрійників закінчились – прийшло пробуження незалежній Україні в огні…
Історія – це те, чого наші навіть найпалкіші слова вже не змінять. Можемо лише намагатися якнайкраще її зрозуміти. Отже, дії української національної еліти, у загалові якої «завзяті самостійники» залишалися протягом 1917 р. мало впливовою меншістю, можна критикувати з огляду на пізніші наслідки і трагедії або виправдувати з огляду на вихідні позиції та обставини. Фактом, який не підлягає дискусії, є те, що Україну (хоч згодом удалося більшовикам на неї повісити червону зірку, серп і молот) вже ніхто у світі не зміг заперечити. ■
