Наталя Кравчук ■ КРИНИЦЯ ■ №52, 2012-12-23/30
Приїжджають до Польщі на заробітки, щоб допомогти сім’ї у скрутній мате-ріальній ситуації. Коли пощастить знайти добру роботу, то працюють навіть по сім днів на тиждень. Утомлені й самотні, стараються підтримувати телефонний зв’язок з ріднею в Україні, щоб довідатися, чи вдома все в порядку й хоч на душі мати спокій: мовляв, діти, чоловік, дідо й баба якось собі радять.
У чужому оточенні далекі відстані, які відділяють від рідного дому, особливо даються взнаки. Тому імміґранти передусім стараються знайти тут друзів. Нерідко трапляється, що знаходять свою другу половинку, з якою потім живуть довго і щасливо. Так нормально й буває в житті. Проте вже не раз приходили або писали до нас у редакцію про свої клопоти особи, які потрапили в безвихідну ситуацію. Серед тих, хто звертався до нас за порадою й допомогою, були й українки, які зв’язали своє життя з поляком, а потім у їхнє повсякденне життя увійшло насильство. Чоловіки часом роблять з них невільниць і залякують: мовляв, як не слухатимуться, то заберуть у них дитину, а їх самих депортують. Такі чоловіки почуваються безкарними, бо знають, що жінці, яка живе далеко від рідних і друзів, у таких обставинах важко знайти підтримку. А засліплена любов’ю, буває, що стає вона легковірною. Коли розум спить, то людина не помічає вчасно проблем. Інколи це доводить до біди…
Олені життя й кохання написало нецікавий сценарій. Рано вийшла заміж, народила дітей, виховувала дочку й сина, трошки шила. Щоб купити однокімнатне помешкання, взяли з чоловіком кредит. Та незабаром розлучилися. Діти вже підросли й ходили в школу, тож Олена подалася на заробітки. Кілька років тому приїхала до Варшави. У польській столиці знайшла непоганих працедавців, роботи не бракувало, можна було добре заробити. Жила в самітної старенької бабусі, якою опікувалася, взамін за житло. Крім того, вечорами ходила на замовлення виконувати жінкам манікюр і педикюр. Вміла це робити досить непогано й досить дешево, а тому чергові клієнтки рекомендували її послуги своїм знайомим.
Одного дня (як згодом виявилося – судного в її житті дня) зателефонували знайомі, попросили, щоб вона прийшла помалювати їм нігті. А там були хлопці. З одним з них познайомилася ближче. Виявилося, що він теж нетутешній. Приїхав у пошуках праці з села з-під Люблина. Не маючи жодної професії, хапався за різні роботи, але на короткий час… З ним ще був його молодший брат. У певному моменті взаємна симпатія переродилася в почуття, яке завело їх до ліжка. Відтак вони вирішили орендувати «кавалерку» втрьох.
Про складну ситуацію цієї жінки розповіла нам у редакції Леся Костіна, яка познайомилася з нею навесні цього року, коли в рамках реалізації аболіційної акції допомагала іммігрантам заповнювати анкети і підказувала, коли не знали, що мають зробити у складній ситуації.
– Подзвонили до мене знайомі дівчата з запитанням: чи не могла б я допомогти одній жінці заповнити заявку на аболіцію? Поїхала я до них і побачила перед собою вагітну жінку, – розповідає Леся. – Перше моє запитання звучало: «а де твій чоловік?». У відповідь я почула: «в Україні». Мене це зразу здивувало, бо ж якщо чоловік там, а вона тут, то звідки взялося дитятко? Далі вже не розпитувала, бо не важко було здогадатися, що в неї є якісь проблеми. Пояснила тільки, куди треба занести заявку і нагадала, щоб не забула взяти з собою паспорт. Тоді вона мені й каже: «я не маю паспорта»… «Як же так, чому не маєш?» – питаю. А вона каже, що паспорт зберігає в працедавців, бо до неї приходить її партнер, а Олена боїться, щоб він у неї не забрав документи.
Далі в розмові вийшло, що він наполягає, щоб народжувала дитину в Польщі. Леся запитала, чи жінка усвідомлює, які будуть наслідки такого рішення, коли вона в чужій країні перебуває нелеґально й не забезпечена страхуванням? Тоді Олена зізналася, що батько дитини – поляк, та ще й переконував її: «дами раде»…
За якийсь час – уже червень, наближається кінцевий термін аболіції, Леся питає в неї, чи віднесла заповнену при її допомозі заявку. Виявилося, що ні – жінка боялася піти до чиновників. Ось і пішли вони разом, майже за руку завела. В управлінні у справах іноземців до ситуації Олени поставилися зі зрозумінням, за один день зробили їй усі документи, щоб вона могла безперешкодно повертатися в Україну. Оскільки в неї була тільки прострочена віза, то могла скористатися «малою аболіцією», тобто виїхати додому леґально, без занесення її прізвища в «чорний список» депортованих.
І тоді Олена почала перед Лесею розкривати всю цю заплутану історію:
– Наскільки я зрозуміла, то вона сама платила за все: і за квартиру, і за харчування, і всі рахунки. Її партнер напевно не докладав своїх грошей. Нібито й працював десь, але ніде довго не витримав. А до того ще його брат постійно принижував жінку, ображав, казав: «пощо тобі стара к…., подивись, як вона виглядає, а ти молодий хлопець, тобі тільки 25 років».
Коли вагітність була вже досить помітна, Олена почала погано почуватися й не могла фізично працювати. Тоді Юзек вирішив її позбутися. Просто сказав: «До відзеня, забєрай сє стонд!». У розпачі Олена пішла до василіанської церкви, у притворі знайшла на таблиці оголошення, у якому дві дівчини шукали на квартиру третю жінку. Вдалося з ними домовитися і вона в них оселилася. Ті дві дівчини були знайомими Лесі, від них і прийшло прохання допомогти вагітній.
– Олена мені каже, що вже триває сьомий місяць вагітності, а вона постійно має болі живота. Питаю: чи була в лікаря. Виявляється, що ані разу, бо не має грошей. Тоді я витягнула з гаманця 120 зл. і примусила її піти до гінеколога. Зробила всі обстеження, але вони нічого не виявили, – розповідає Леся.
Дівчата почали побоюватися, що Олена от-от почне родити, треба буде завезти її у пологовий будинок, а хто за це платитиме? Вони теж тут були нелеґально і боялися, що тоді прикордонна служба приїде і їх депортують. Отже, почали переконувати вагітну, що повинна їхати додому.
– У мене складалося враження, що вона не розуміє до кінця, у якій ситуації опинилася. Для неї найістотнішим було те, що вона народить дитинку і була щаслива, – згадує Леся. – Але в такій ситуації треба включити розум і раціонально думати. Не тільки про своє щастя, а про те, як потім жити. Бо чим забезпечить маля, коли не має елементарних засобів для власного існування? І тут ми чітко сказали: «Олено, їдеш додому!». Вона ще пробувала переконувати, що мусить заробити якісь гроші, бо вдома двоє дітей, а в неї нема навіть на квиток.
Далі виникла дилема: звідки взяти гроші на дорогу. Тоді Леся звернулася про допомогу до пароха греко-католицької парафії о. Петра, тому наприкінці червня у василіанській церкві збирали гроші з призначенням на лікування Олени. Парафіяни дали 1800 зл. За ті гроші Леся з дівчатами замовили бусика, щоб Олена з валізками поїхала прямо додому. Купили теж найнеобхідніші речі немовляткові, включно з першими «памперсами». Оленчині працедавці настільки розуміли складність ситуації, що теж придбали їй дитячу косметику, медикаменти, одяг, а навіть колиску. Усі її жаліли, співчували, бо бачили, в якому скрутному становищі вона опинилася.
– Я її теж жаліла як людину. Але ніяк не могла зрозуміти як жінку. Бо якщо не вмієш затриматися над прірвою і зробити крок назад, то зрозуміло, що впадеш, – роздумує тепер Леся. – Ще якби їй було 20 років, то можна було б зрозуміти – молоде, дурне. А тут – доросла 40-літня жінка, повинна більше розуму мати. Тим паче, що зазнала у своєму житті гіркоти, мала нещасливе подружжя. Двоє дітей в Україні ходять до школи, чекають на її підтримку. З таким досвідом повинна бути обережнішою. А тут лізе у ще гіршу халепу.
У серпні Олена народила дівчинку. Виявилося, що в неї був подвійний плід: один був ушкоджений ще на третьому місяці вагітності (звідти й постійні болі були), а народжене дитя – хворе, має дірку в серці, потрібна операція. Мати збирається приїхати до Польщі. Леся порадила їй податися до польського консульства і розпитати, що треба зробити для офіційного визнання дитини батьком, щоб мати можливість лікувати її в Польщі. А Юзек донині «годує» її обіцянками, каже, що сам приїде до неї в Україну… Тільки вже 3 місяці чекає на паспорт(!). І надалі вона наївно вірить у казку, яку читає в його есемесках.
Поки що має в Україні засоби на прожиття, бо після народження третьої дитини матері надається велика матеріальна допомога від держави. Але… живуть вони тепер в одній кімнаті з трійкою дітей, колишнім чоловіком та з його новою партнеркою. От так люди самі собі влаштовують пекло на землі. ■
Мати за місцем проживання в Україні отримує при народженні дитини фінансову допомогу. Законом «Про державний бюджет України на 2012» встановлено такий розмір: 26 790 грн. на першу дитину, 53 580 грн. на другу дитину і 107 160 грн. (більше 41 000 зл.) на третю та наступну дитину. Виплачується: одноразово у десятикратному розмірі прожиткового мінімуму, решта суми – відповідно: протягом 24 місяців, 48 місяців і 72 місяців. 2013 р. допомогу підвищується.
