Віктор Леонідович АРЕФ’ЄВ народився 23 січня 1975 р. на Донеччині. Півоборонець.
Розпочав свої виступи ще 17-річним юнаком у далекому 1992 р. за ФК “Силур” (Харцизьк, Донецької області), який тоді здобув право виступати у перехідній лізі. Рік у цій команді (1992-1993) дався нелегко: спочатку “силурці” боролися за виживання, а потім у 1993 р. і взагалі понизилися в класі до рівня аматорів. Хто знає, як склалася б доля футболіста, якби не надійшла пропозиція з сусідньої, Луганської області, а саме від алчевської “Сталі”, яка тоді виступала в першій вітчизняній лізі.
Тут Ареф’єв провів ні більше, ні менше, аж п’ять довгих років (весна 1994 – літо 1999). За цей час гравець став одним із лідерів команди, її невід’ємною частиною, перетворивши її на потужного середняка першої ліги. До того ж, у сезоні 1995/1996 Ареф’єв допоміг своїй команді завоювати бронзові медалі чемпіонату України серед команд першої ліги.
Час ішов, гравцеві хотілося рости й не обмежуватися виступами лише в першій лізі. Тож, коли в міжсезоння 1999 р. надійшла пропозиція від тренерського штабу елітного столичного ЦСКА на чолі з Володимиром Безсоновим, Ареф’єв погодився без вагань.
Однак у Києві справи пішли не зовсім гладко. Чи то Безсонов був не його тренером, чи може футболіст виявився не готовий до найвищої ліги, а проте місця в основі армійців для Віктора не знайшлося. З десяти матчів осінньої частини сезону 1999/2000 півоборонець не провів жодного повністю, виходячи на заміну в середньому на 15-20 хвилин. І це навіть попри те, що кияни, зокрема, за його допомогою, обіграли сімферопольську “Таврію” та донецький “Шахтар”, зіграли на рівних з “Ворсклою”, запорізьким “Металургом”, “Прикарпаттям”. Засівши у глухому запасі, Ареф’єв виливав накопичену енергію від нездійсненної мрії в матчах за резервну команду ЦСКА-2. А під час зимового антракту вирішив залишити Київ.
Після ЦСКА гравець не став “вигадувати велосипед” і повернувся до команди, де пройшло його становлення і найкращі роки – алчевської “Сталі”. Для “сталеварів” же Ареф’єв настільки багато значив, що назад його прийняли без зайвих слів.
Цього разу все було в Алчевську інакше – алчевці твердо поставили перед собою завдання вийти до найвищої ліги чемпіонату України. І за підсумками сезону 1999/2000 під керівництвом Анатолія Волобуєва їм це вдалося.
Та вже після завершення нового сезону, 2000/2001, команда не втрималася в найвищій лізі чемпіонату України і понизилася в класі. Як виявилося, більше в елітному дивізіоні півзахисник ніколи не грав.
Після найвищої ліги чемпіонату України. Ареф’єв не залишив улюблену команду і ще три року намагався повернути її до елітного дивізіону. Проте “Сталь” постійно приходила до фінішу чи то п’ятою, чи то шостою. Підсолодили гірку пігулку хіба що виступи в Кубку України, де Ареф’єв допоміг своїй команді одного разу дійти аж до чвертьфіналу. Урешті-решт після третьої невдалої спроби півзахисник ухвалив для себе рішення залишити Алчевськ.
Віктор поїхав на другий кінець України, аж на Сумщину, а саме до Охтирки, де в першій лізі виступав “Нафтовик-Укрнафта”. Хто знає, можливо, йому треба було залишитися в Алчевську, бодай, на рік, бо вже за підсумками сезону 2004/2005 “Сталь” таки здобула омріяну путівку до найвищої ліги. В Охтирці ж у цей час команда боролася лише за те, щоб закріпитися в середині турнірної таблиці. Не дивно, що й це місто Ареф’єв невдовзі залишив. 2005 р. гравець “засвітився” у хмельницькому “Поділлі”, а потім переїхав до Донецька, де якраз у другій професіональній лізі виступав “Олімпік”.
Там Ареф’єв отримав другу футбольну молодість. За п’ять років (а саме стільки відіграв футболіст у донецькій команді) він став справжнім її символом і допоміг за підсумками сезону 2010/2011 виграти турнір другої ліги, здобувши право грати в першій лізі. Проте підвищуватися в класі з донеччанами не став. Грав за “Макіїввугілля” (Макіївка, Донеччина), яке у 2011 р. здобула право виступати на професіональному рівні, але узимку залишив Макіївку.
Нині проживає у Горлівці Донецької області, де грає на першість тамтешньої області.