Марко Сирник ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ №48, 2013-12-01
Багато хто з нас під час різних дискусій стверджує, що освіта, – піклування про неї, її розвиток, – має бути одним з найголовніших завдань українських громадських організацій. Бо від виховання молодого покоління залежить наше майбутнє. Добре, що ми усвідомлюємо це.
Допомога вчителям
За декілька останніх років ми зуміли багато що зробити. Наприклад, відступити трохи від реалізації суто культурної програми заради збільшення просвітницьких заходів. Нагадаю лише: проведено три науковопрактичні конференції у Щецині, три – в Перемишлі, одну – в Ґурові-Ілавецькому. Організатором у Щецині виступив місцевий відділ ОУП, а в Перемишлі та Ґурові-Ілавецькому – консультанти української мови. Отже ми на практиці створюємо концепцію праці з учителями і для вчителів. А завтра це принесе свої плоди: можливо, три-чотири реґіональні зустрічі вчителів у навчальному році та, безумовно, традиційний Конґрес української освіти в Польщі. Якщо додати й менші реґіональні зустрічі, організовані консультантами для вчителів, календар освітянських заходів буде повним. Постає запитання: а що з тими вчителями, які позбавлені методичної допомоги (Варшава, Познань, Вроцлав, Зелена Гора, Краків, Люблин, Білосток)? Є ще багато праці. Пригадую той нелегкий шлях, який довелося пройти, щоб набрати штати методистів у Ґданську і Перемишлі. Однак сьогодні іншої дороги, здається, немає.
Школи та рівень
Тепер (2013/2014 р.) у Польщі працюють початкові школи з українською мовою навчання в Бартошицях і Білому Борі, а також одна двомовна в Перемишлі; є три гімназії з українською мовою навчання (Бартошиці, Ґурово, Білий Бір) і дві двомовні – у Лігниці та Перемишлі; два ліцеї з українською мовою навчання – в Ґурові, Білому Борі та два двомовні – в Лігниці і Перемишлі. Українські класи 2011/2012 навчального року відкрито в Більську-Підляському. Отже нині в нас є 14 шкільних установ. Тому ситуація виглядає вже ніби краще. Але все ж таки, порівнюючи з кількістю міжшкільних груп навчання, кількість шкіл становить лише 7,1%. Це означає, що найбільш ефективну форму навчання мови, тобто в окремій школі, забезпечують усього 7% закладів. Ці школи тримають добрий рівень навчання, про що свідчать результати різних екзаменів. Та справа навіть не в рівні шкіл. Мала кількість учнів у цих установах, реформа програмних основ (і кількості годин навчання окремих предметів) є причиною до того, що неможливо організувати спеціалізовані класи (відділи). Це, у свою чергу, є одним з вирішальних елементів, коли постає питання: йти до української школи чи ні? А невелика кількість учнів у спеціалізованих класах не дозволяє створювати нових. Унаслідок цього виникають фінансові ускладнення, адже школи отримують гроші за кількістю учнів. І таким чином приходимо в тупик…
Міжшкільні групи навчання (пункти)
Міжшкільні групи навчання (пункти) існують в 155-ти школах Польщі і становлять 91,72% всіх закладів, у яких наші діти вивчають рідну мову (школи – 7,1%, класи при польських школах – 1,18%). Школи і пункти працюють в 11-ти польських воєвідствах: Західнопоморському, Поморському, Вармінсько-Мазурському, Підляському, Люблинському, Підкарпатському, Малопольському, Нижньо-Силезькому, Любуському, Великопольському, Мазовецькому. Хоч більшість українських школярів (майже 80%) рідну мову вивчає в пунктах навчання, ми не дбаємо належним чином про учнів та вчителів. А шкода, бо добрий пункт – це плюс і для найближчої української школи, оскільки, як засвідчує моє опитування, 75% учнів українських шкіл – це колишні відвідувачі пунктів навчання. Є над чим задуматися.
Програми, підручники
Слід пам’ятати, що більшість програм та підручників, якими користуються у школах Польщі, де організовано навчання української мови, вже застарілі. В новому Розпорядженні про програмну основу на всіх рівнях навчання з грудня 2008 р. поетапно введено зміни як у кількості годин, призначених на навчання предмета, так і в зміст навчання.
Отже на сьогодні ми не маємо ані програм, ані підручників, пристосованих до вимог нового розпорядження. Програмні основи – це лише вихідна база, на якій мають будуватися нові програми й підручники. Ці питання реґулює чергове розпорядження польського освітнього відомства. Програму навчання мови національної меншини вводить директор школи за заявою вчителя (вчителів). Також учитель може запропонувати свою програму. Це дуже важливо в ситуації, коли понад 90% закладів, у яких викладають українську мову в Польщі, то міжшкільні групи навчання з різними умовами, середовищами і своєю специфікою.
Дещо по-іншому виглядає ситуація з дозволами на використання підручників у школах. Це надалі залишається прерогативою міністра. Видавець повинен подати підручник на розгляд міністрові. Далі йде процес оцінювання експертами. Умовою допущення підручника до вжитку є отримання трьох позитивних оцінок: двох змістовно-дидактичних та однієї мовної.
Але я не бачу серед учителів бажання створювати й писати ці авторські програми. Зате дуже часто чую: дайте нам, напишіть нам, складіть нам… Вибачте, але ніхто їх не напише краще за вас, краще за вас не складе й не зробить.
Проблеми
Існують успіхи, існують і проблеми, які не є чимось надзвичайним та суттєвим у наших освітніх буднях. Сьогодні серйозно тривожать стереотипи щодо наших шкіл: мовляв, погані вони, слабкі тощо. Годі таке спростовувати комусь з-поза школи, вони повинні робити це самі, оскільки найкраще знають, як є насправді. Та чому же ці освітні заклади про себе (і свої успіхи) заявляють дуже рідко? Невже чекають, що подбає про це хтось посторонній?
Проблемою, яка виявилася під час опитування молоді, є слабкий маркетинґ наших шкіл. Причина невеликої кількості учнів полягає зовсім не в демографічній кризі. Цей варіант відповіді займає лише п’яте-шосте місце. Перше місце – низький рівень шкіл, на що вказало понад 16% опитуваних. Також серед основних причин небажання йти до українських шкіл молодь називає непривабливу пропозицію, низький рівень викладання, брак спеціалізованих класів, конфлікти у школі, незручне місцезнаходження шкіл, фінансову неспроможність батьків, брак гуртожитків, антиукраїнське ставлення середовища, натиск на танці та спів, а не на предмети, з яких треба складати іспити.
Йдучи слідом за цими твердженнями, у багатьох випадках виправданими, я зосереджуся на згаданих тут ментальних чинниках. Бо більшість проблем, якщо задуматися, можна доволі просто вирішити. Коли, звичайно, усвідомимо їх, але з тим буває найважче.
Між нами нема комунікації. Це основна проблема. Звичайна спроба довідатися про будьщо вимагає витримки і надзвичайної прискіпливості. Звичайна спроба заохотити до дискусії – там, де для неї є місце – відразу викликає ледь не ворожість.
Ми закриті. Не вміємо думати загальними категоріями, зосереджуємося на своєму місцевому (дай Боже), реґіональному рівні. Безперечно, важливе одне і друге. Про це мусимо пам’ятати. Певні справи можна вирішити лише на центральному рівні, інші – на реґіональному. Щоб це спрацювало, повинна бути налагоджена комунікація і своєчасне інформування. А то ми ніби й хочемо, а водночас боїмося…
Вчімо дітей патріотизму, не обов’язково «катуючи» їх Шевченком. Тобто не зловживаймо класикою, а будуймо здоровий, «практичний» патріотизм. Пригляньмося, чого хоче молодь, чим цікавиться, які в неї погляди. Маємо будувати позитивне, а не образ українця-невдахи, якого завжди всі били. Де треба, звернемося і до Шевченка. Де треба – до Кличка. Хіба що хтось вважає, що все гаразд. І змінити вже нічого не можна.
Інші питання
Що робити далі з дітьми громадян України, яким відмовили вивчати рідну мову на таких самих правах, які мають учні – громадяни Польщі?
Чи вдасться українцям Підляшшя створити окрему українську школу?
Чи переконаються українці Варшави та Ольштина в необхідності української школи?
Чи переборють вони страх і відкинуть комфорт сидіння склавши руки?
Чи вдасться створити посади консультантів там, де їх немає? Чи, може, наполягати на створенні центру для меншин?
Чи програми врешті-решт будуть написані?
Чи ми готові прийняти деякі школи під свою опіку (vide Мокре)? Чи будемо готові, коли прийде час?
Чи пробудиться УВТ (Українське вчительське товариство – ред.)?
Чи місцеві громадські структури нарешті почнуть допомагати вчителям з пунктів навчання?
Чи зрозуміємо ми врешті, що за нас ніхто нічого не зробить?
P. S. У вересні і жовтні 2013 р. проведено опитування української молоді та вчителів з метою отримати інформацію про стан української освіти в Польщі. Учителів ми запитали про основні проблеми, співпрацю, очікування від українських товариств і шляхи вирішення проблем. А в молоді поцікавилися, чому вона пішла чи не пішла до української школи, що найбільше сподобалося чи, навпаки, не сподобалося там, чи школа виправдала їхні сподівання, які причини малої кількості учнів в українських школах. Попри те, що анкети були анонімними і (завдяки допомозі Ігоря Горківа) їх можна було заповнити on-line, в опитуванні взяло участь усього 15 вчителів (серед 70 запрошених) та 49 учнів і випускників. Цього мало, щоб робити конкретні висновки, але достатньо, щоб отримати загальну картину. Повний аналіз результатів опитування – в друкованому (№ 20 за 2013 р.) варіанті «Рідної мови».
Коментарі
Я вважала за краще поїхати навчатися в іноземний університет, щоб трохи вивчити іншу мову. Хороші умови в Польщі, тому я вибрала польську Полонійну Академію в Ченстохові. Я чула багато хороших речей про цей університет, і там у мене є колега, який там навчається і дуже задоволений.