Наталка Нешевець: «Виставка ставить відвідувача лицем перед реальністю»

КУЛЬТУРА ■ №43, 2018-10-28

Розмова з Наталкою Нешевець із київського Центру візуальної культури, однією з кураторів виставки з української команди, що працювали над проектом «Сусіди» в рамках ювілейного 10-го фестивалю архітектури та урбаністики «Варшава в будові» («Warszawa w budowie»).

Василь Черепанін та Наталка Нешвець, одні з кураторів виставки „Сусіди”

Чи ти очікувала таку кількість відвідувачів?

Ні, ми не сподівалися на це. Я й досі намагаюся зрозуміти – хто ці люди. Чи є серед них, наприклад, українці, які працюють у Польщі. Буквально п’ять днів тому, коли ми займалися прибиранням тут, я зрозуміла, що нашими прибиральницями були… четверо українок. Ними керувала пані Агнєшка. І я їм спеціально дала особисті запрошення на відриття й дуже сподіваюся, що вони прийшли, тому що тут є роботи, які, власне, дуже пов’язані з їхнім досвідом.

Якими найпростішими словами можна описати про що ця виставка?

Якщо дуже простими словами, то про наболілі теми, що стосуються не тільки українців, які приїжджають до Варшави, але й усіх емігрантів, котрі стикаються з умовами праці, з тим, як змінюється політичний світ, як змінюються певні системи переозначування, стереотипів у великій та малій політиці. Власне, для цього нам і потрібен метод критичного мистецтва – щоб говорити про ці складні теми не статистикою, не підрахунками й графіками, а через емоції та образи. Може здатися, що мова мистецтва іноді звучить як якась інтелектуалізована, але, на мою думку, вона насправді емоційна. А це означає, що може бути зрозуміла, навіть якщо ти не вмієш читати, писати, а можеш
тільки сприймати образну систему. Бо це – найперша система комунікації між людьми.

Яка частина виставки є прикладом сказаного?

Наприклад, робота Дани Косміної, яка оперує форматами будівель ромів, котрі в Україні підпалюють. У нас нещодавно було три або чотири підпали в Києві, у Львові, під Тернополем, навіть одне вбивство. Авторка через створення архітектурних моделей показує, що ромські хати – це теж житло, теж архітектура, яка має свій план, свою організацію, що це – не просто сміття, яке зібране в одному місці. Це чиєсь помешкання, яке було спалене. І через цю чорну, обгорілу форму вона ніби намагається донести глядачу інше ставлення, яке відчувають на собі роми. Робота Дани змушує нас переосмислити, чому ми так сприймаємо ромів.

Наведи, будь ласка, ще якісь приклади.

Проект плакатів про українок Оксани Брюховецької, в рамках якого вона робить дизайн постера із зображенням Лесі Українки із двохсотгривневої купюри. На ній Оксана домальовує (і також запрошує інших художниць і художників домалювати) сюжети малооплачуваної праці українок у Польщі, які сюди приїжджають на роботу. Оксана демонструвала свою роботу на білбордах, бо вони по суті – медіум реклами. Тобто ти йдеш по вулиці й тебе ніби запрошують стати українкою, яка працює у Варшаві. Мені здається, що це дуже читабельний образ.

Про формати навчання або якогось порозуміння говорить робота Марини Непрушкіної «Абетка». Вона про те, які слова для тебе працюють, коли ти приїжджаєш як мігрант, наприклад, до Німеччини. Авторка вчить абетку через найбільш важливі або просто перші речі, про які ти дізнаєшся після приїзду. «М» – це Меркель, «а» – «арбайт». Ти ніби вивчаєш німецьку мову як мігрант, який розставляє поіншому пріоритети. Не так як у дитинстві, що «л» – це «лелека», «м» – це «мама». Мені здається, ці іноді іронічні та водночас такі сумно-іронічні форми, можливо, більше зачіпають, тому мистецтво спрацьовує як таке, що збуджує людину ставити питання й мати активну позицію, а не просто заліковувати травми – що зазвичай саме й намагаються робити.

Що ти маєш на увазі?

Ми знаємо багато проектів про порозуміння, єднання, дружбу між державами. Ні, тут мова йде про загострення, проявлення очевидних речей. Ми усвідомлюємо ті проблеми, які існують, ми усвідомлюємо, що на них треба звертати увагу, з ними не можна працювати, просто не помічаючи, просто потиснувши руки. Я думаю, це надзвичайно важливо в такого роду проектах.

Не боїшся, що ця виставка не піде далі мистецького чи інтелектуального світу, який розуміє українсько-польські проблеми?

Ой, я боюся, що мистецький та інтелектуальний світ теж дуже потребує такого «холодного душу» в обговоренні подібних проблем, і не тільки українсько-польських. Тут є роботи, зібрані зі значно більшої кількості країн, і піднімають актуальні проблеми там і тут. Це теж свого роду порозуміння через проблеми. І мені здається, що якщо принаймні якесь мистецьке, інтелектуальне чи політичне коло, хоча б та сотня людей, які прийшли сюди сьогодні (я ж кажу, для мене велике питання – ким є відвідувачі), спроможні будуть усвідомити суб’єктність перебування мігрантів у чужих країнах не як якийсь екзотичний досвід, тоді й зможуть зрозуміти, як з ним працювати. Це вже буде добре.

Чи ти й ціла ваша українська команда не відчуваєте себе мігрантами тут, у Польщі, не дивлячись на те, що ви – працівники мистецтва?

Умови створення проекту були дуже важкі й виснажливі. Причин цього багато. Передусім те, що ми розділили проект між Києвом та Варшавою, і проводити його на відстані складно. Також – польська бюрократія, яка є страшним міксом європейської та якоїсь пострадянської східної бюрократії. Це надзвичайно складні умови виживання. Іноді здавалося, що ставлення до нас саме як до команди з України – інше. Тобто це не тому, що люди чи команди погані, а тому що нас просто інакше сприймають. Польща справді дуже моноетнічна держава. Наприклад, у нас дуже гостро стояло питання про мови на виставці. Ми наче узгоджували написи трьома мовами, але польська все ж виступає тут основним комунікатором. І хоча на прес-конференціях, презентаціях ми завжди акцентуємо, що це має бути англійською, нам відповідають: «Ні, преса вас не зрозуміє. Вона має знати, чути й бачити польську мову». Тобто Польща настільки звикла бути моноетнічною, монорелігійною, мономовною, що великим викликом стає, коли ти кажеш: «Ні, не тільки на польську це має бути перекладено» чи «Ні, ця робота, текст можуть існувати англійською, щоб було всім зрозуміло, тому що на виставку ми запрошуємо не тільки поляків, варшав’ян,
які говорять польською».

Як довго ще триватиме виставка?

Ще місяць, і останній день її – 11 листопада. Так склалося. Але ми ще думаємо, як насправді відбудеться закриття. Нам треба постати лицем до лиця перед реальністю. Ну і загалом ця виставка саме про це – «постати лицем до лиця перед реальністю» і перед тими питаннями, які виникають щодня.

Категорії : Культура, Розмова

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*