Кася Комар-МацинськаРОЗМОВА№10, 2018-03-11

Розмова з Данутою Куронь, громадською опозиційною діячкою в часи ПНР

Ми зустрічаємось у будинку Районного суду в Перемишлі після останнього засідання у справі атаки на греко-католицьку процесію у червні 2016 р. (Люди прямували тоді вулицями міста на військовий цвинтар у Пикуличах, де спочивають вояки армії УНР, які під проводом Симона Петлюри в союзі з Юзефом Пілсудським боролися проти більшовиків.) На жаль, процесію насильно зупинили та зневажили самозванчі «захисники» Перемишля від українського «бандеризму». У зв’язку з тим, що засідання цього дня дещо затягується, я маю нагоду увійти до судової зали, відчути атмосферу судового процесу, глянути в обличчя звинувачених та їхніх захисників. Присутність у суді Данути Куронь дуже важлива для української меншини Перемишля, представники якої, попри те, що виступають у процесі як свідки або жертви, мусять пояснювати свої особисті переконання й доводити, що не становлять жодної загрози для польського суспільства. Чергове засідання суд призначив на 22 березня.

Ви чому вирішили взяти участь як суспільний свідок у всіх січневих і лютневих засіданнях суду у справі пикулицького процесу?

▲ Данута Куронь. Фото Ренати Завадзької-Бен Дор, джерело: Фейсбук
Данута Куронь.
Фото Ренати Завадзької-Бен Дор, джерело: Фейсбук

Перш за все, на цьому процесі я присутня як потерпіла. Вперше у Пикулицькій процесії я брала участь 2015 р. Тоді мене вразило, що на процесії можна було побачити, крім релігійної, лише українську національну символіку. Польської чомусь не було. Але ж військовий цвинтар у Пикуличах (як і весь Перемишль) – це частина нашої спільної польсько-української історії. Ми 2016 р. приїхали на Пикулицьку процесію з Варшави і Любліна вже більшою групою і на знак спільної жалоби несли прапори Польщі та Європейського Союзу. Брутальна фізична сила й ненависна мовна атака польських націоналістів на учасників процесії порушила мої конституційні права. Водночас я стала свідком не тільки подій 2016 р., а й того, що діється сьогодні в судовому залі в Перемишлі. Правова культура вимагає, щоб сторони процесу не висловлювали своїх думок перед проголошенням судового вердикту, тому я не віднесуся до самого процесу. Але, будучи його свідком, паралельно слідкую за подіями, які відбуваються в Сеймі Республіки Польщі. Отож, чергового дня засідання, тобто 25 січня, представляючи позицію клубу «Кукіз’15» стосовно поправки до закону про інп, депутат-справоздавець Томаш Жимковський говорив у сеймовій залі: «Якщо йдеться про бандерівські справи „з нашого подвір’я”, шановне панство, то вчора відбулося засідання Районного суду Перемишля. Прошу собі уявити, що українець, звинувачуваний у фізичній аґресії проти громадянина РП, зірвав з нього футболку з написом: „Волинь – пам’ятаємо!”. Насправді ж, звинуваченими є молоді поляки, які з криком: «Знімай цю шмату, бандерівцю!», били і шарпали сивого чоловіка, члена парафіяльної порядкової служби, з приводу його української національної приналежності. Депутат Жимковський, говорячи явну неправду, обґрунтовував потребу пеналізації «українського націоналізму», чим нечесно вплинув на рішення Високого Сейму, який голосує «за» або «проти». За свою брехню депутат повинен понести відповідальність, на чому я наголошувала на лютневому засіданні Сеймової комісії національних та етнічних меншин. Саме так я розумію роль громадських свідків подій, які мають велике значення для спільного добра усіх громадян. Тому я й присутня на всіх судових засіданнях.

Попри те, що процесії на Пикулицький цвинтар відбуваються від десятиліть, в останні роки ми спостерігаємо підсилену хвилю неприязні, а навіть аґресії у відношенні до української меншини. Як Ви думаєте, з чого це виникає – з різкого повороту вправо у польській історичній політиці чи є ширший контекст цього явища?
На Пикулицькому цвинтарі поховані офіцери і солдати армії УНР. Їхній командир, Симон Петлюра, союзник Пілсудського у війні з більшовиками, – це найважливіший, крім Івана Франка, представник українських борців за незалежність України і Польщі. Для Росії – це небезпечний противник колись як людина, сьогодні як символ, який нагадує, що Україна і Польща можуть мати спільні цілі. Символ дуже невигідний для тих, хто не може погодитися з існуванням на політичній карті світу незалежної соборної України. Підсилення ненависті до української меншини в Польщі (особливо у Підкарпатському воєводстві) ми спостерігаємо з 2014 р., починаючи від української Революції гідності. Зміна влади в Польщі на людей, прихильних ідеям Католицької держави польського народу (Katolickiego Państwa Narodu Polskiego), це явище зміцнює.

Чи справді неприязнь до українців треба пов’язувати з подіями на Майдані? Революція гідності викликала в Польщі дуже позитивні емоції; 2014 р. відчувалася неймовірна солідарність з Україною. Здавалося тоді, що в Польщі на мить запанувала «українофілія», яка, на жаль, тепер стає українофобією.
Українська Революція гідності 2014 р., як і Помаранчева 2004 р., стала для великої частини польської молоді, яка тоді входила у зрілість, досвідом з рисами аксіологічної ініціації. Молоді люди, які виросли вже у вільній Польщі, мали можливість підтримати Помаранчеву революцію, бути спостерігачами на українських виборах як представники ОБСЄ, а також їздити на київський Майдан. Це для них був шанс стати по ясній стороні подій. Революція гідності за перемогу заплатила кров’ю. Росія зайняла Крим і заатакувала Донбас. Разом з початком російської війни в Україні у Польщі почали щораз виразніше звучати голоси, що, мовляв, поляки та українці повинні негайно розрахуватись зі своєю історією. Ніби ми цього не робили віддавна! Ніби не було конференцій у Яблонній і Підкові-Лісній, а також семінару «Польща – Україна: важкі питання»! Проведено також сотні зустрічей, дебатів, надруковано безліч статей і книжкових публікацій! Чого не було, так це введення у відповідному обсязі історії Східної і Центральної Європи у шкільні програми. Це тепер на нас мститься. Ми не знаємо своєї історії, не знаємо історії наших сусідів. У цю порожнечу увійшла націоналістична історична політика і разом з «проклятими солдатами» з’явилась у публічному просторі розповідь про те, що самозванчі відділи важливіші, ніж формальні державні і військові структури. До уваги не беруться серйозні опрацювання, а лише емоційні націоналістичні тези. Кожний може творити такі фіґури, як «бандерівець», і ними погрожувати. Крім цього, наближаються чергові вибори. Попередні вибори зорганізовані були довкола страху перед біженцями. Але як довго можна лякати кимось, кого в нашій країні нема. У цій ситуації місце біженців зайняли національні меншини. У Польщі відбувається це не вперше, достатньо пригадати президентські вибори 1922 р.

Останнім часом багато говориться про відхід або редефініцію в польській східній політиці доктрини Ґедройця. Звичайно, з перспективи українця не можна не погодитись з її головними тезами та їх не захищати. Проте, чи завдяки Ґедройцю ми випадково не стали занадто оптимістами, а насправді східна політика, особливо історична, завжди буде вразливою темою?

Я вважаю, що більшість польського суспільства не хоче редефініції польської східної політики. Те, що зробили для Польщі і наших відносин зі східними сусідами люди кола паризької «Культури», перш за все, Єжи Ґедройць, Юліуш Мєрошевський і Богдан Осадчук, треба розглядати в категоріях державного інтересу. Демократична опозиція і «Солідарність» співграла з ними у період ПНР. На цьому була побудована закордонна політика вільної (після 1989 р.) Польщі. З цим посагом прийнято нас до атлантичних і європейських структур. Сучасна влада все це зруйнувала. Я побоююся, що східна політика буде небезпечною політичною темою аж до часу, поки Україна та Білорусь не увійдуть до Євросоюзу. Адже в ЄС кордони частіше відкриваються, ніж ставлять їх, проте спочатку треба мати власні безпечні кордони.

Як тоді відкривати кордони в найважчій матерії – людях?

Перш за все, ми мусимо вивчити свою історію, а пізніше погодитися з тим, якою вона була, адже нічого вже змінити не можна. У нас складне, часто дуже трагічне минуле. Ми боролися одні з одними сотні років. Але тепер наші народи мають нарешті власні незалежні держави, тому ми вже не мусимо між собою воювати. Зате ми можемо об’єднуватися для реалізації спільних цілей. І це робимо. Слід згадати нашу економічну співпрацю, наукові, культурні й особисті контакти, обмін студентською молоддю і змішані українсько-польські подружжя.

Це все правда, але, дивлячись з перспективи української меншини, ми маємо обмежені засоби, та й час діє не на нашу користь…

Так, час діє не на вашу користь. Криза наростає. Починаючи 2014 р., у публічному просторі посилюється ворожий настрій проти громадян Польщі української національності, а також проти громадян України, які живуть у Польщі. Усі ми стаємо заручниками нової історичної політики. Порушені права людини і права громадянина, збільшується кількість дискримінаційних дій і злочинів з ненависті. Але незалежно від того, хто є автором такої ситуації, ми, поляки, повинні вас захищати. І, перш за все, у Перемишлі, бо це місто прикордонне. Якщо тут вдасться посварити поляків з українцями, пробудити в них ненависть, це буде означати крок до війни усіх зі всіма. А це реальна загроза для нашого світу. Надзвичайно важливо, щоб ми цю загрозу усвідомили й ефективно протистояли злу. Одночасно це завдання для поляків, мешканців Перемишля, – не погоджуватись на те, що в їхньому місті запускається механізм виключення частини мешканців тільки тому, що вони мають іншу національність. Не можна дозволити неґативно використовувати це при нагоді чергових національних свят або виборів. ■

Схожі статті