Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №8, 2016-02-21
Про будову греко-католицького храму в Ельблонзі і жертовність людей говорить парох о. Андрій Сорока
Григорій Сподарик: Які праці тривають на будові церкви і що зроблено досі?
о. Андрій Сорока: Храм у сирому стані і має повністю прикритий бляхою дах. На даний момент тривають праці при парафіяльному будинку, який постає побіч. Він твориться не лише заради того, щоб священик мав помешкання. Тут має бути й зал для різних зустрічей нашої спільноти. При наявності такого будинку просто можна говорити про нормальність. Про справжнє греко-ка-толицьке приходство з парохом, якого для вирішення справ не треба шукати десь під іншою адресою.
Однак церква тут найсуттєвіша. Зараз ведуться земляні роботи, встановлення різного роду мереж – каналізації, водопостачання, газопроводу тощо. Це доволі непомітний фраґмент праць, але необхідний і вимагає значних фінансових вкладів. Цього року дуже важливо вставити у церкві вікна. Хочемо, щоб були алюмінієві. Вони, порівнюючи з пластмасовими чи дерев’яними, мають свою ціну, але є більш зручні.
Яка сума потрібна, щоб праці продовжувалися, і чи можна говорити про якийсь термін їх закінчення?
Я не хочу говорити про терміни, бо треба дивитись на реальні можливості нашої громади. Люди постійно жертвують гроші, і за це їм належиться велика пошана. До цього обов’язку в основному почуваються парафіяни, хоч маємо так само гроші ззовні. Про розмір ще необхідних коштів також не хочу говорити, щоб не лякати людей.
Саме, такі масштабні ініціативи, серед яких відбудова Народного дому в Перемишлі, завжди пов’язані з великими затратами. Чесно названі суми активізують чи знеохочують жертводавців?
Часто це друге. Тут появляється страх, бо по-людському нам здається, що зібрати такі гроші – неможливо. Наша спільнота невелика, тому ці суми лякають ще більше. Та коли поетапно виконувати план, то кошти завжди якось знаходяться. Це цікаво, і я думаю, що це певна форма наявності «Божого пальця» в тому, що ми вміємо таке робити. Завдяки жертовності і допомозі людей загалом у нашому церковному та громадському житті вдалося зробити насправді неймовірні речі. Послідовність і збирання навіть найменших сум власне дозволяють такі діла виконувати.
Якою є реакція на те, що церква «росте» і наближується до своєї остаточної форми?
Наші люди захоплені тим, що хоч і невелика ми спільнота, а нам вдається творити щось, на перший погляд, неможливе. А латинські священики та звичайні віряни говорять про найгарнішу святиню, яка постає в місті після війни. Багато про церкву пише місцева преса. Її подають, зокрема, як приклад особливо цікавої сучасної святині. Дуже приємно, що в польському суспільстві не маємо неґативних реакцій.
Така атмосфера перекладається на допомогу?
Я маю знайомих кількох латинських священиків, які кожного року запрошують мене, щоб збирати кошти в їхніх парафіях. Я тоді проповідую, а представники нашої парафії збирають пожертви. Тут ідеться не лише про гроші, а й символічність. Про те, що латинники допомагають українцям, допомагають греко-католикам будувати храм. Часом від римо-католиків чую запитання, коли скінчимо будову, бо вони хочуть прийти і почути літургію. Це все дає силу до праці, бо розуміємо, що творимо святиню не тільки для себе, але що вона служитиме і збагачуватиме все місто.
Чи вдається будовою зацікавити українців з-поза Ельблонжчини, зокрема з-за кордону?
Я ще реконструював церкву у недалекому Годкові. Отже доводилося водночас працювати при двох великих ініціативах. Важливо, що тут я міг розраховувати на таких друзів, як Михайло Хузій та Ярко Бродюк з Торонто в Канаді. Вони вирішили, що треба допомогти ельблонзькій церкві, тому постійно збирають у тамтешній громаді кошти. В Едмонтоні є Богдан Крет. усі вони – вихідці з нашого реґіону. У випадку церкви в Ґодкові велика допомога йшла від діаспорних лемківських середовищ у сша та Канаді – Василя Гаргая та Івана Іванюрика і його друзів. Виходити назовні допомагають також інформації в «Нашому слові». Це насправді дає результат. Люди, дізнавшись про будову, починають нею цікавитися. Запитують, як можуть допомогти, проводять у своїх громадах збірки тощо. Таке зацікавлення – це знову ж таки для нас поштовх до дальшої праці.
Практично завжди, а тепер додатково у контексті України, просимо людей про матеріальну підтримку різних акцій. Що у Вашій оцінці ключове для того, щоб людей, з одного боку, заохочувати, з другого, щоб вони не втрачали бажання ділитися?
Церква говорить про милосердя та потребу ділитися з іншою людиною також тим матеріальним, що ми маємо. Зрозуміло, що це ніколи не може відбуватися насилу. При громадських акціях від своїх парафіян я ніколи не чув, що не будемо у щось включатися, бо це не наше. Збірок є дуже багато, особливо спрямованих на допомогу Україні. Нещодавно ми, наприклад, збирали допомогу на дитячий будинок у східній Україні. Результат і жертовність наших людей значно перевищили наші очікування. Разом з місцевими структурами Об’єднання українців у Польщі помагаємо воїнам, які лікуються в осередку «Добрий брат» в Осєку. Збираємо гроші біля церкви, бо тоді є найбільше наших парафіян. Я розумію, що ми постійно про щось просимо людей. Інколи вже просто соромно це робити. Але, з другого боку, всі знаємо, що, ділячись, багатіємо, даючи, ми отримуємо. Водночас видно, що наша спільнота – це насправді добрі люди, які не стоять осторонь від суспільних справ. Тут прохання ніколи не залишається без реакції. Дехто не має фінансових засобів і можливості ділитися ними, але й тут якась лепта завжди є. Частина людей віддає те, що їм самим потрібне для життя. Знають, що доведеться трохи потерпіти, але діляться. Отже, люди вміють бачити потреби інших, не живуть тільки самі для себе.
Завершення будови – це питання часу чи все ж існує якась небезпека затримання праць?
Вона завжди існує. Сирий стан – це всього третя частина коштів усіляких будівельних проектів. Черговий фінансовий виклик приходить з викінченням будови. Проте у випадку нашого храму важливою є позиція фірми, відповідальної за будівельні праці. Її шеф нещодавно мені заявив, що навіть тоді, коли забракне грошей, вони не зупинять роботи. Почекають до часу, коли кошти будуть зібрані. Отож будова буде продовжуватися. Наша співпраця вигідна й тому, що я не мушу, як у випадку інших фірм, давати завдаток на матеріали. Ми визначаємо якийсь етап робіт і розраховуємося після його виконання.
Коли почалася будова ельблонзької церкви?
Ідея з’явилася на початку 2000 р., після завершення будови храму в Моронзі. Ельблонзька каплиця просто не відповідала літургійним потребам місцевої спільноти, не кажучи вже про те, що вона не виглядала як святиня нашого обряду. Спочатку п’ять років ми збирали кошти. Потім ми отримали ділянку в місті за символічні гроші. І тоді почалася будова, яка триває донині. Варто відзначити, що сьогодні відношення до нашої Церкви у самому Ельблонзі має 180 родин. Хоч окреслення «родина» не завжди тут адекватне, бо часто буває так, що під якоюсь адресою живе тільки одна людина. Та ельблонзька спільнота постійно зростає.
Це цікаво, оскільки громадські процеси вказують на міґрацію людей до більших міст. А як це виглядає на рівні Ельблонґа?
На жаль, і в нас молодь виїжджає до сусідніх більших осередків – Ґданська чи Ольштина. Проблемою Ельблонжчини є брак праці. Само місто перетворилося на повітове і не розвивається настільки, щоб давати можливість жити молодим людям. Виїжджаючи на навчання, молодь часто не повертається. Проте є тут певна особливість. Молодь з Ельблонґа тікає, але сюди приїжджають люди з поблизьких сіл та містечок. Вони все-таки знаходять для себе якусь роботу і перспективу. Серед них є і наші люди. У нашому місті появляються громадяни України. Вони також знаходять роботу, починають жити в місті і входити у місцеву громаду. Частина з громадян України не залишається на постійне проживання, але й вони приносять особливу українську духовність. Її важко назвати словами. Це – виразна потреба зустрічі з Богом і людьми, щоб віднайти себе на новому місці. Може, перспективи праці появляться у зв’язку з можливим поверненням до проекту розвитку місцевого порту і перекопу Вісляної коси. Як пам’ятаємо, такою ініціативою була зацікавлена Львівщина, знаходячи можливості для себе в торгових зв’язках між Чорним та Балтійським морями. Ми сподіваємося, що це могло б посилити українську хвилю в місті. Це надії, але вже зараз можемо говорити про те, що кожного року наша громада збільшується на 2–3 родини з України.
Отже, не побоюєтеся ситуації, що в Ельблонзі незабаром буде храм, але не буде кому його відвідувати?
На мою думку, такої небезпеки нема. Пам’ятаймо, що молоді люди постійно вінчаються. Часто це національно змішані подружжя. Цікавим є те, що поляки з огляду на чоловіка чи жінку приходять до нашої церкви і беруть участь у її житті. Насправді маємо вже трохи поляків, які почуваються греко-католиками. Звичайно, є проблема з мовою, але живемо в такій дійсності. Наше завдання – притягувати дітей з таких сімей на навчання української мови і релігії. Та загалом ситуація дає запоруку того, що церква не пропаде, вона буде потрібна людям. ■
◄ Завершується будівництво церкви в Ельблонзі. Фото з приватного архіву о. Андрія Сороки
