«Наша школа міститься в Лігниці…»

Записали Павло Лоза, Орест ЛопатаГРОМАДА№41, 2017-10-08

Спогади випускників

Степан Колосівський, Перемишль (роки навчання 1967–1971)
Для мене і моїх однокласників, які 1 вересня 1967 року сіли за шкільні парти у скромному будинку на вулиці Хойновській, 98 у Лігниці, цьогорічний ювілей – подвійний. Відзначаємо-бо також 50-річчя нашої зустрічі і побратимства, яке зродилося тоді між нами. А також перші шкільні почуття.
З великим сентиментом і хвилюванням згадую я дні і роки, проведені на Хойновській, а згодом на Завадзького, 7а, куди 1968 р. переселилася наша школа.
Час зростання (вік 15–19 років) завжди особливий і чи не найважливіший у житті кожної людини. Те, з ким ми тоді спілкуємось, які книжки читаємо та з якими ідеями зіткнемося, формує нашу особистість назавжди. Третина нашого класу була місцевою молоддю. А решта – мешканці гуртожитку, які приїхали вчитися з Лемківщини та Мазурів.
«Лігниця», тобто українська школа, була нашою Січчю, де ми освоювали особливу зброю, потрібну в боротьбі за своє місце на землі, знання. Спільне відчуття важкої долі і трагічної історїі, яку пережили наші батьки, незвичайно міцно пов’язало нас один з одним. Одночасно було в нас відчуття свободи, гордості і радості, що ми можемо бути собою, плекати мовні і духовні українські традицїі, якими так дорожили наші батьки. Це було в нас попри всі тогочасні політичні та адміністративні обмеження, а весь час доходили тривожні вісті про наміри влади ліквідувати школу.
Найважливіше, що виніс я з Лігниці, це розуміння України й українства не як чогось утраченого назавжди, за чим можна тільки тужити або плакати, нарікаючи на заподіяні нам кривди, а цінність, яка нас незвичайно збагачує, а також окрилює.
Тому IV Загальноосвітній ліцей у Лігниці для мене є справжньою альма-матер, завдяки якій я зростав з вірою в те, що треба і варто працювати для української справи, наш український світ будувати в тих умовах, у яких ми живемо, бо це частина Всесвіту. А про те, що Україна займе колись належне місце «у народів вольних колі», ми не мали сумніву. Вся українська література, по якій вів нас учитель Іван Співак, це віщувала.
Я щасливий і вдячний долі та батькам, які, незважаючи на всі труднощі: матеріальні, життєві, емоційні, послали мене до віддалених від рідного дому українських шкіл. Спочатку до Білого Бору (роки 1965–1967), а потім до Лігниці – тоді єдиної середньої школи, де перше покоління народжених на вигнанні молодих українців могло будувати спільноту.
З нагоди цих ювілеїв хочу передати найсердечніші вітання всім своїм однокласникам. Певно, не всі зустрінемось 7 жовтня ц.р. в Лігниці на нашому святі, але думаю, що наші думки тоді зійдуться і будемо разом, також з нашими вчителями-провідниками, частини з яких вже немає між нами. Вони нам давали Віру, Надію і Любов у той важливий для нас і нелегкий час.
А тим що є, пані директор Ірині Снігур та моїй виховательці пані Вірі Длугош-Вєвюрці, складаю ще і ще раз найсердечнішу подяку за їх труд, відданість і велике серце для нас, учнів. Подяка і низький уклін також для часто анонімних для нас ініціаторів заснування школи та всіх добрих людей, завдяки яким наша школа перетривала всі загрози і є сьогодні свідоцтвом нашого вистояння, попри закладені 70 років тому, в Акції „Вісла”, асиміляційні наміри. ■

Ярослав Машлюх, вчитель і логопед з Сянока (роки навчання 1992 – 1996)
У моєму класі було приблизно 20 учнів. Більшість з них до Лігниці прибула з інших реґіонів Польщі, хоч були, звичайно, і місцеві. Поїхати вчитися в український ліцей мене переконали знайомі. Тоді з Сяніччини вступила до Лігниці молодь з Мокрого, Репеді, Гломчі та околиць Устриків-Долішніх. Український ліцей в нашій уяві був чимось дуже цінним і престижним. А для мене досить важливим аспектом лігницької школи став танцювальний ансамбль і хор. Я навіть після завершення ліцею разом з двома товаришками задумувався над тим, чи не вступати на хореографію в Києві. Хоч ми й не пішли туди, однак танці за мною постійно кружляли. Тепер я є художнім керівником ансамблю «Ослав’яни» в Мокрому. Моя школа асоціюється мені також з українською літературною мовою. В нас у Мокрому були такі уроки, але наша мова в селі досить специфічна, я б сказав, що діалектна. У Лігниці ми вже більш серйозно підходили до занять з мови. Сьогодні частина мого класу діє в українському середовищі, тому нам вдається тримати зв’язок. На жаль, про декого я не маю жодної інформації, не знаю, де вони і чим займаються. Але один мій колишній однокласник при нагоді 60-ліття школи намагається всіх нас зібрати разом. Тому я хочу поїхати на ювілейні святкування. ■

Кася Лещинська (з дому Бунько), науковий працівник Оксфордського університету (роки навчання 1997 – 2001)
Дзвінок. «Встава-а-а-ння!». Так починався день у нашому гуртожитку. Сніданок, школа, обід, хор, навчання, вечеря, а під кінець дня – дружні контакти спілкування з друзями. Я дуже сентиментально згадую час, проведений у нашому ліцеї. Згадую вихователів, учителів і друзів, з якими я багато пережила. Звичайно, ліцей – це також час інтелектуального розвитку, молодечого бунту і формування характеру. Нас усіх об’єднувала спільна історія, культура і музика, яка звучала на репетиціях хору та вечорами при гітарі в гуртожитку. Український ліцей дав нам нагоду бути кимось винятковим, а разом з тим був для нас натуральним середовищем. Тут я не мусила нікому пояснювати, чому в мене інша релігія, чому святкую на два тижні пізніше, ніж поляки.
У лігницький ліцей я потрапила завдяки літньому пластовому таборові, у якому я вперше зустріла учнів з Лігниці. Запам’ятався мені і Фестиваль української культури, що відбувався 1997 р. в Перемишлі. На ньому виступав танцювальний колектив і хор «Полонина» з лігницького ліцею. Цей концерт утвердив мене у виборі Лігниці для навчання. Відтоді школа стала моїм новим домом, почалися мої знайомства з українською молоддю з інших реґіонів Польщі: Мазурів, Помор’я, Зеленогірщини, Нижньої Cилезії.
Порівнюючи з іншими школами, наш ліцей був дуже маленький. Однак не бракувало в нас великих талантів і дуже здібних учнів. Я вважаю, що рівень навчання був непоганий, а з деяких предмeтів, можна сказати, навіть високий. Після ліцею багато моїх ровесників продовжило навчання у Вроцлаві, Кракові, Варшаві, Щеціні, Кошаліні, Ольштині, де вони успішно закінчили обрані напрямки у вищих навчальних закладах. Я після ліцею вибрала біотехнологію у Вроцлавській політехніці, а потім поїхала до Великобританії. Там закінчила факультет молекулярної біології Бірмінгемського університету, де отримала звання кандидата наук і перейшла працювати до Оксфорду. Сьогодні багато моїх колеґ є професіоналами у своїх ділянках. Ми для досягнення такого рівня не потребували вчитися у «престижних» ліцеях. Для нас престижною була наша школа в Лігниці.
Звичайно, зі школою пов’язані теж численні спогади, які залишаться у нас назавжди. Вивчання Кобзаря за «цвенькання» (розмова польською мовою – ред.), писання творів на уроки професора Шумади, покарання чергуванням на «генеральному» прибиранні гуртожитку за те, що хтось запізнився з прогулянки в місті, спільне колядування по хатах, де живуть українці, щоб заробити на «стоднівку, виїзди на концерти і хорові табори – цього та багато іншого не можна забути. Звичайно, бувало по-різному, але з перспективи часу в пам’яті закарбовуються в основному найприємніші та найсмішніші моменти.
Сьогодні ми з чоловіком творимо українсько-білоруське подружжя і живемо за кордоном. У мене тепер інша перспектива погляду на українські справи у Польщі. Але досвід, винесений з українського ліцею, а також спільно проведений там з друзями час допоміг мені ближче пізнати нашу культуру, допоміг зрозуміти, якою важливою є тотожність людини. Тому я так ціную час, проведений в українській школі у Лігниці. ■
Записав Павло Лоза

Андрій Олійник, скрипаль, звукорежисер, Лігниця (навчався в ліцеї у 1994–1998 рр.)
Я народився в Лігниці. Знав змалку, що після закінчення початкової школи піду до нашого ліцею і навіть не брав до уваги іншої можливості. Тоді багато місцевих українців вибирало його, але більшість учнів до школи приїжджали з різних куточків Польщі.
Наша школа асоціюється мені насамперед з рідною піснею, літературою та культурним зростанням. Саме школа розбудила в мене зацікавлення українською культурою, дала широкий спектр знань, а особливо важлива для мене стала хорова музика. Будучи учнем ліцею, я співав у хорі «Полонина». Це був досвід, завдяки якому я мав змогу пізнати твори українських композиторів, починаючи від епохи бароко аж до сучасних композицій, а також опрацювань народних пісень. Особливо приємними моментами були виїзди на концерти. Під час таких подорожей навіть уночі весь автобус дрижав від співу.
Я досі маю хороші зв’язки з деякими друзями з хору та класу. Багато хто з них функціонує в українському середовищі. Одним з більш відомих учнів нашого класу є Павло Пецушок. Це відомий тенор, який творить класичні проекти. Деякі з них пов’язані з українською музикою. Чудово, що до до участі в них Павло залучає також і польських співаків. ■

Ольга Дуда, працівниця Щецінського відділу ОУП, навчалася в 1976 – 1980 роках.
Мій перший спогад про лігницький ліцей пов’язаний з поштовим повідомленням про те, що я буду там вчитися. У переліку речей, які треба було придбати перед виїздом на навчання до Лігниці, вказано вишиту сорочку. Цей спогад донині у мене в пам’яті, тому що я вишивала свою сама. Хоч у нас вдома були вишивки, однак моя мама тоді мені сказала: «Вмієш вишивати, виший сама свою сорочку. Це необхідно для вступу в український ліцей». Отак до Лігниці я прибула з власноручно вишитою сорочкою. Два роки тому на «Лемківській ватрі» ми відзначали ювілей професора Михайла Дуди, засновника та керівника шкільного хору. Тоді виступав хор, що складався з випускників ліцею. Я вийшла на сцену в тій сорочці, яку я сама колись вишивала. Це дуже символічно, бо вона завжди асоціюється мені з лігницьким ліцеєм.
Пам’ятаю також наш шкільний гуртожиток. До Лігниці всі ми прибули з різних куточків Польщі, а протягом чотирьох років настільки інтеґрувались, що творили одну сім’ю і жили в одному українському довкіллі. Цей досвід спільного життя лишився мені на все життя. Важливо було й те, що в школі та в гуртожитку ми розмовляли українською мовою і «пильнували», щоби дотримуватися цього принципу.
Ще один мій яскравий спогад пов’язаний з нашим професором української мови Іваном Співаком. Отож, у першому класі ми «брали» на уроках української мови «Захара Беркута» Івана Франка. Професор викликав мене на середину класу відповідати. Коли я почала розповідати зміст твору, мимохіть стала вживати лемківські слова, серед яких було «шмаряти» (кидати). Професор (сам родом із Лемківщини) звернув мені увагу на те, що треба в даному випадку вживати літературну мову. Я тоді зрозуміла, що говірку, якою ми говорили вдома, необхідно доповнити знанням класичної мови.
Багато молодих з моєї родини були учнями ліцею в Лігниці, бо від наймолодших років ми знали про те, що там є українська школа. У батьків завжди було переконання, що шлях навчання веде через нашу школу. Тому моє і наступні покоління в родині виростали в дусі «лігницької традиції», переданої нам від батьків. Вибираючи середню школу, наша молодь не має ніякого сумніву – це мусить бути IV ліцей у Лігниці! ■

о. митрат Андрій Сорока, парох в Ельблонзі
У моїй пам’яті надовго залишилася вчителька математики Ірина Снігур. А все через одну подію, що сталася в той час, коли я з Ґурова прийшов вчитися в лігницький ліцей. Одного разу, здається, недовго до Різдва, вона піймала мене в туалеті з цигаркою. Звичайно, сварила мене і перестерігала, що куріння забороняється учням, шкодить здоров’ю, тим паче, коли курець ще не пообідав. Так само по-доброму ставилися до мене й інші вчителі.
А ще я згадую ці вечори в гуртожитку, коли ми сідали після вечері на сходах і під звуки гітари співали, розмовляли, жартували. Часто наш вихователь Іван Олійник тоді брав гітару, співав коломийки. Це неймовірно гуртувало нас, а сьогодні дає милі спогади.
В Ґурові такого не бувало. До того ж, у Ґурові я жив у себе вдома, а не в гуртожитку. Лігницький гуртожиток таким чином став для мене другим домом, де всі один одному допомагали, а між нами і нашими вихователями не було стіни. В гуртожитку нам було тісно, кімнати були малі, але ми, однокласники, все одно хотіли бути разом, тому погоджувалися доставляти в кімнаті ще одне ліжко. Ніхто не нарікав на умови проживання, на те, що ми один одному сиділи майже на голові. ■

Едуард Дримух, працює в міській мерії Ґурова-Ілавецького
Я сьогодні можу жартома сказати, що на півдні Польщі, у Лігниці лагідніший клімат, ніж у Ґурові. До тих пір, поки не пішов з Ґурова вчитись у Лігниці, я й не уявляв собі, що тут може існувати окрема українська школа. Спочатку вражало мене те, що всі у школі (директор, вчителі, куховарки, навіть прибиральниці) на щодень розмовляють українською мовою. Вчителі зверталися до нас рідною мовою не лише на уроках, але й на шкільних коридорах, на вулиці. Цей факт давав мені відвагу і переконання, що можна не боятися свого українства, виявленого в розмові з друзями. Це переконання дозволило мені після повернення на Вармію та Мазури бути собою. До сьогодні згадую, як Іван Співак «пригинав» нас, прибулих з різних реґіонів, до рідної мови, літератури, культури.
Тому я дуже любив їхати до Лігниці, минаючи по дорозі величавий Вроцлав, навіть попри те, що взимку мені понад десять годин у поїзді з Ольштина доводилося стояти на коридорі у вагоні, а часто з вікон завівав у лице сніг. ■
Записав Орест Лопата

__________________

Сьогодні оновлений (на новому місці) IV Загальноосвітній ліцей та від цього нового навчального року українська початкова школа запрошують у свої пороги нові покоління українців Нижньої силезії та інших реґіонів Польщі.
Фото із сайту лігницького ліцею

Директорка школи Анна Гаврильчак-Маланчак

Директорка школи Анна Гаврильчак-Маланчак

Опубліковано в Головна, Громада, Останній номер.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *