Кася Комар-МацинськаГРОМАДА№15, 2018-04-15

Розмова з учнями перемиської «шашкевичівки» Катериною Бундою, Роксаною Фіцак (ІІ клас ліцею), Максимом Наконечним (ІІІ кл. гімназії) і Теодором Фіцаком (І кл. ліцею) про українську школу, багатокультурність, погляди і виклики сьогоднішньої молоді.

Як у вас народилася ідея взяти участь у конкурсі «Школа діалогу. Форум діалогу»? І що ви тепер відчуваєте у зв’язку з вашою перемогою в конкурсній категорії «Вплив на місцеве середовище»?

На фотографії зліва направо: Теодор Фіцак, Роксана Фіцак, Максим Наконечний, Катерина Бунда. Фото авторки статті
На фотографії зліва направо: Теодор Фіцак, Роксана Фіцак, Максим Наконечний, Катерина Бунда. Фото авторки статті

Теодор Фіцак: Звичайно, як переможці ми почуваємо себе чудово! А почалося все з того, що «Форум діалогу» надіслав перемиському гурткові ОУП запрошення. Тоді Ігор Горків (заступник голови місцевого гуртка – ред.) допоміг нам написати заяву. І нас прийняли. Керівниками проекту у школі стали пані Марія Фіцак і пані Анна Леськів. Аніматори з «Форуму діалогу» провели тренінґи з метою познайомити нас з основами єврейської культури. На наступній зустрічі в рамках проекту ми вирішили зробити мандрівку єврейським Перемишлем.
Катерина Бунда: Спочатку ми не знали, де взяти інформацію про місцевих жителів єврейської національності…
Роксана Фіцак: Найбільше нам допоміг пан Яцек Швіц – журналіст видання «Życie Podkarpackie», який займається екскурсіями по Перемишлі і дуже багато знає про історію місцевих євреїв. Це він дав нам відповідні матеріали.
Катерина: Його фотографії розпалювали уяву! Наприклад, Plac Rybi – це сьогодні середина міста й автостоянка, а на фото ми бачимо величезну синагогу. Наша екскурсія була дуже насичена і тривала понад 3 години.

Чи на екскурсії вам розповідали про відносини українців і євреїв у давньому Перемишлі?
Роксана: Так. Ми говорили про отця Василя Гриника, який переписував свідоцтва про народження єврейських дітей, щоб урятувати їх від смерті.
Теодор: Якщо чесно, я взагалі спочатку не був надто зацікавлений брати участь у проекті. Мене заохотила до цього моя мама, бо наша бабуся працювала під час війни в перемиському дитячому будинку і допомагала переховувати єврейських дітей, а також переписувати їхні свідоцтва про народження.

У мене таке враження, що якби не українська школа, ви, певно, не мали би поштовху до розкриття забутих історій нацменшин свого міста. Що ще дає вам навчання в «шашкевичівці»? Спочатку я хочу запитати про це Катерину Бунду, яка приїхала до Перемишля з «далекої півночі». Адже ти зі Стегни?
Катерина: Так. Я вже давно вирішила, що піду вчитися в український ліцей. Але я думала, що це буде Ґурово-Ілавецьке. Та коли я познайомилась з людьми з Перемишля, побачила, скільки тут діється, пізнала всі напрямки не тільки артистичного розвитку, але й суспільного, тоді подумала, що це місце саме для мене. Перемишль – це місто з душею, а «шашкевичівка» – школа з історією. Крім того, так близько Україна! Якщо «боротися» за український ліцей, то тільки в цьому місті!

Чому боротися?
Катерина: Я – одиначка, тому треба було переконати батьків, щоб мене відпустили навчатися в іншому місті. Було важко, але зараз вони зі мною погоджуються, що це було добре рішення.

А як виглядало порівняння мрії з дійсністю?
Катерина: Перший тиждень я проплакала. У свої 16 років я була далеко від батьків у трохи чужому світі. Але це скоро минуло. Почалися різні проекти, концерти, заходи, і я навіть не знаю, коли цей чужий світ став моїм. Тепер я навіть не уявляю собі, що я могла піти до польського ліцею.

Максиме, а ти як оцінюєш життя і навчання в Перемишлі? Декілька років тому назад ти з родиною переїхав сюди з Варшави. Порівнюєш іноді велику Варшаву з невеликим Перемишлем?
Максим Наконечний: Досить часто. Як і все інше, життя в Перемишлі має свої плюси і мінуси. Плюсом, безперечно, є цікава багатокультурна історія міста, хоч з неї виникають сьогоднішні сумні явища. у Варшаві немає стільки спрямованого проти українців неґативного. Перемишль більш консервативний. Але я думаю, що якби й досі я жив у Варшаві, все-таки приїхав би сюди вчитися. Живучи в Перемишлі, я усвідомлюю свою українську тотожність.

Роксано і Теодоре, ви, здається, місцеві. Чи ви сумнівались, яку школу вибрати?
Роксана: Ми ще дітьми ходили в український дитячий садок (так вирішила наші батьки), тому ми від початку мали свій «український Перемишль». У мене навіть останнім часом з’явилася потреба зробити перерву, тобто піти в польський ліцей, познайомитись з поляками, а не сидіти весь час з тими самими людьми. Не про ізоляцію від українців мені йшлося, а про новий контекст, перерву. Але в мене нічого не вийшло. Тоді вирішила залишитися в «шашкевичівці». І не жалію про це!
Теодор: Щось у цьому є. Нас закривають у своєрідні «консерви», що має зменшити загрозу нашої асиміляції. Часом це мучить. До речі, рік тому я закінчував гімназію і вирішував, чи вибрати навчання в польському ліцеї, чи залишитись у своєму. Слід сказати, що більшість учнів мого класу пішла зі школи. Це були дуже хороші учні. У нас залишилося тільки 6 із 13 перемишлян, решта – це приїжджі з України.

Чому хороші покидають школу?
Теодор: Можливо, хочуть розвиватися в якомусь конкретному напрямку. У нашій школі нема таких можливостей, як у польській.
Максим: На жаль, покидання учнями нашої школи є частим явищем. Вони пояснюють це потребою спробувати щось нове.

Якби я попросила вас назвати одну річ, яка вам у школі не подобається (маю на увазі конструктивну критику), та одну, за яку ви любите свою школу, що відповіли б ви?
Катерина: Мені дуже не подобається, що нема жодного фільтрування потенційних учнів. Приймаємо всіх. А є, на жаль, такі, що взагалі не розуміють, навіщо сюди прийшли.

А за якими правилами мало би відбуватися таке «фільтрування»?
Катерина: Перш за все, за рівнем знань. Просто іноді трапляються учні, які весь клас тягнуть униз. Я вважаю, що повинна бути якась розмова з кандидатом, наприклад, перевірка знання мови. Маю на увазі не тільки української серед українців, які є громадянами Польщі, але також серед громадян України, які хочуть у нас вчитися, бо трапляються учні, які взагалі не говорять українською мовою, а лише російською.
Максим: Це велика проблема присутності у школах з українською мовою навчання в Польщі учнів з України, які вступили сюди тільки для того, щоб навчитися польської мови і піти дальше. Звичайно, я говорю не про всіх, але бувають такі випадки.
Роксана: Я вважаю, що учні з України повинні спочатку здати тест з польської мови. Адже в нас усі предмети, крім української мови, історії та географії, викладаються польською. Темп навчання в гімназії досить швидкий. Ще інтенсивніше навчання в ліцеї, а як учні не знають мови, то це змушує вчителів до сповільнення.
Катерина: Що стосується переваг. Школи з українською мовою навчання в Польщі дають велику можливість творчого і креативного розвитку. Ми тут маємо і танцювальний колектив «Аркан», і співочу «Крайку», і театр «Попри все». Це ще не всі проекти. І це нас несамовито збагачує.
Роксана: Але основне – це люди, які справді творять цю школу. Це наші вчителі, які з нами розмовляють і заохочують до участі в різних проектах, їздять з нами на екскурсії або з концертами. Це також наші друзі, молодші і старші, саме від них дізнаємося про такі заходи, як «Молодіжний ярмарок» у Ґданську. Просто, куди ми не поїдемо, всюди є з ким зустрітися і бути разом!
Катерина: Безумовно, наша школа – це брама до українського світу.

Ми зустрічаємося з вами сьогодні в Народному домі. Чим для вас є таке місце?
Роксана: Місцем зустрічі, завжди для нас відкритим. Тут відбуваються наші «половинки», «стоднівки» і «вісімнадцятки». Крім того, ми проводимо тут зустрічі в рамках різних проектів.
Максим: Народний дім відкритий для тих, хто хоче сюди приходити. Ми хочемо!

Ви говорите переважно про розважальні заходи. Але тут відбуваються також різного роду культурні і навчальні події, концерти, виставки, зустрічі з інтелектуалістами, конференції тощо. Чи все це вам цікаво?
Теодор: Ні, тобто не все нас цікавить. Наприклад, оперний спів чи презентація історичних книжок не для нас.
Роксана: Такі проекти, як «Watch-docs», «Poznajcie się» або вечір фільмів Анджея Вайди і творча зустріч з Кристиною Яндою були дуже цікаві. Мені особливо сподобались майстер-класи проекту «Poznajcie się», де професіоналіст краківської школи ораторів навчав нас публічно висловлюватися.

А які конкретно заходи привабили би до Народного дому молодь, крім концертів і «стоднівок»?
Теодор: Хорошим прикладом у цьому міг би послужити місцевий Молодіжний дім культури. Там усе спрямоване на розвиток молодих людей: музичні і художні заняття, гра в шахи, заняття з рукоділля і багато інших цікавих пропозицій. Мені взагалі хотілось би занять з електронної музики.
Максим: Можна і в шашки пограти.
Роксана: Чи організувати навчання класичного танцю.
Катерина: А мені просто хотілось би зустрітися і поспівати. Я думаю, що не лише мені. Це могли би бути зустрічі для всіх, без огляду на вік.

За вікном – березень, тобто сезон шевченківських концертів. Ви, певно, також готуєтесь до Кобзаревого свята. Що ви думаєте про ці українські святкування в Польщі?
Теодор: Заповіт закінчується словами: «Не забудьте пом’янути незлим, тихим словом». А ми згадуємо Шевченка голосно і пафосно.
Максим: Нічого не кажучи вже про різні портрети Шевченка сумнівної якості, наприклад, складені з різнобарвних бурштинів, які висять у різних дивних місцях.
Роксана: До речі, у пана двірника, який працює в нашій школі, уся стіна в різноманітних зображеннях Шевченка!
Теодор: Шевченко був справжнім художником! Він би не міг на це дивитися. Взагалі мені більше подобається його живопис, а не поезія.
Катерина: На жаль, ми над цим не задумуємось, а функціонуємо в якійсь схемі шевченківських святкувань і не виходимо поза неї. Ми, молодь, також не проявляємо ініціативи, щоб це поміняти.
Роксана: Цікавіше було б поговорити про Шевченка як людину, з усіма його проблемами й недоліками. Замість цього ми з ним поводимося, як з якимось богом. А це не розвиває.

На завершення прошу розповісти мені про ваші плани на майбутнє.
Катерина: Якщо йдеться про професійну стежку, я хочу вступати на юридичний факультет, а пізніше стати прокурором. Знаю, що сьогодні в Польщі складна політична ситуація, проте вірю, що поки я закінчу навчання, це зміниться. Коли думаю про виїзд із Перемишля, найбільше мені бракуватиме «Крайки», тому я хотіла би лишитися на півдні Польщі. Я дуже люблю білий спів, тому хотіла б також навчатися на етномузикології.
Максим: Я вчуся зараз в гімназії, але хотів би займатись тим, що люблю, тобто фільмом або фольклором. Що з цього вийде – побачимо.
Роксана: Я ще, в принципі, не знаю, що буду робити після закінчення школи. Родина аґітує вступати у медичний виш, але я не впевнена. Цікавлюся спортом, тренуюся з метання диску. Дехто радить іти на фізкультуру або фізіотерапію, але я дійсно ще не знаю, що виберу.
Теодор: А мене, як і моїх предків, тягне до лісу. Я планую стати лісничим. Хочу поїхати на навчання до Кракова, а потім повернутись назад у Перемишль. Мені тут добре. ■

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*