«Наш сірак тепліший, ніж фрак!»

Маріанна ЯраКУЛЬТУРА№50, 2017-12-10

Останні роки позначені підвищеною цікавістю до українського традиційного одягу, особливо до вишиванок. Помічаємо попит не лише на вишиті сорочки, але й традиційні хустки, віночки, стрічки, декорований вишивкою верхній одяг та взуття. Та чи насправді ми добре знаємо народну ношу своєї місцевості, околиці, реґіону?

Бойки, початок ХХ ст. Фото з Вікіпедії
Бойки, початок ХХ ст.
Фото з Вікіпедії

Здається, що ми, сучасники, страждаємо не стільки від браку інформації, скільки від її надлишку. Найдоступнішими є джерела з Інтернету. І справді, новітні технології полегшують пошуки і заощаджують наш час. Але чи завжди вдається знайти достовірні джерела? Наприклад, у царині бойківського строю, який є менш популярним, отож і менш розпізнаваним, ніж гуцульський чи лемківський. У популярному в Інтернеті «пошуковику» за запитом «бойківський одяг» висвітлюються жупани, свити і шаровари. В українській версії найвідомішої електронної енциклопедії стаття про бойківський народний одяг містить також багато сумнівних даних. Як наслідок, ми стаємо споживачами незбалансованої, інколи просто спотвореної інформації про нашу культурну спадщину. І часто, стилізуючи народне вбрання для народних колективів, фахові стилісти почуваються розгублено, бо навіть «ази» костюму після такої несистематизованої інформації побачити неможливо. Саме тому кожна публікація про реґіональні варіанти традиційного вбрання привертає до себе посилену увагу не тільки мешканців околиці, про яку написано, але й народних майстрів, етнографів та всіх небайдужих до наших витоків.
Лемківський одяг (особливо з околиць села Команьчі) добре відомий українцям не тільки в Польщі. Менш знаними є східні сусіди лемків – бойки. Вони в Польщі не мають таких музеїв чи приватних збірок, як лемки в Зиндранові, Команчі, Білянці. Про те, як вбиралися сусіди східних лемків – західні бойки, можна побачити в публікації Наталі Кляшторної «Народне вбрання Західної Бойківщини: Літовищі та околиці». Книжка побачила світ влітку цього року в Івано-Франківську. Вступна частина, словник одягової термінології та підписи під фотографіями виконані трьома мовами – українською, польською та англійською.
Як писав Роман Райнфус, одяг бойків був відмінним від лемківського. Бойки використовували полотно і сукно домашньої роботи, менше декорували своє вбрання і мали значно скромніші прикраси з бісеру. З іншого боку, як пише етнограф, бойки не прагнули стати подібними на заможніших і багатше вбраних лемків. Світлини зі збірки Р. Райнфуса, які торік вийшли друком у Польщі, проясняють справу з силуетом бойківського одягу, його різноманітністю в різних кінцях етнографічної Бойківщини. Проте на чорно-білих ілюстраціях не бачимо всіх складових бойківського одягового ансамблю, особливостей кольору й орнаменту. «Народне вбрання Західної Бойківщини» – перше видання альбомного типу в Україні, присвячене традиційному вбранню цієї етногрупи. Детальні описи кожного компонента бойківського строю тут супроводжуються фотокартками артефактів, ілюстраціями, а також рисунками кроїв.
Одягову культуру Західної Бойківщини Н. Кляшторна показує на рівні мікрореґіону. Його центром авторка вважає відоме ярмаркове містечко Літовищі (Lutowiska) в Бескидах, звідки походять її батьки. До вибуху ІІ Світової війни тут не проходила лінія кордону і вирувало життя. «Мешканці східної частини Ліського і західної частини Турчанського повітів упродовж століть підтримували між собою постійні господарські та торговельні зв’язки, їх обслуговували одні й ті ж кравці, шевці, крамарі», – так обґрунтовує авторка свій вибір ареалу. Як бачимо, етнографічне районування не співпадає не тільки з межами повітів чи воєводств, але і з державними кордонами. Століття тому, 1904 р., містечко відвідала етнографічна експедиція Бойківщиною на чолі з Іваном Франком та Федором Вовком. За підсумками дослідження І. Франко підготував наукову розвідку, Ф. Вовк зібрав бойківські старожитності і привіз їх до Петербурга. Бойків 1951 р. примусово переселено в південні області України, а в їхні села так само примусово привезено польське населення з Сокальщини.

Щоб зібрати спогади про переселення 1951 р., Н. Кляшторна ще від кінця 90-х кільканадцять років поспіль відвідувала бойків, розсіяних по селах українського Півдня, від Одеси до Донецька. Паралельно документувала і фотографувала збережені сорочки, лейбики, корсети, розпитувала про намотування волосся на хомевку і зав’язування ходаків… Під час презентації книжки в Турці у рамках бойківських фестивалів авторка зізналася, що якби не 18 років тому, а нині почала збирати цю інформацію, то навряд чи побачила б хоч третину того, що тоді вдалося зафіксувати.
Варто окремо сказати про ілюстративну частину видання. Основу її становлять фотографії, які авторка зробила під час польових досліджень. Мушу сказати, що не всі фото виконані в такій якості і в такому розмірі, у якому їх варто бачити. Польові умови не сприяють фотографуванню, проте дослідниця повинна врахувати ці побажання під час наступних перевидань.
Велику цінність представляють найстаріші світлини бойків, які виконав 1887 р. львівський фотограф Альфред Сількевич. В око впадає відмінність між вбранням бойків і шляхтичів, скручене двома пасмами і зав’язане у вузли довге волосся бойківського селянина. Зацікавлення викликають також ілюстрації польського художника середини ХІХ ст. Каєтана-Вінцента Кєлісінського. Свого часу він так ретельно змалював народний одяг галичан, що його роботи називають тепер історичними реконструкціями. І майже незнаною в Польщі є львівська художниця Олена Кульчицька, яка малювала західних українців, зокрема лемків, бойків, надсянців у міжвоєнні роки.
Згруповані у виданні раритети спонукають до сумних висновків. Текстиль є дуже недовговічним матеріалом, тому в публікації бачимо десятки сорочок, але тільки два уцілілі лейбики, один сірак (сіряк) з музейної збірки, один куртак, а цілий кожух – тільки на фотокартках. На жаль, на Бойківщині вже давно не працюють традиційні кушнірі, а фолюші для виробництва сукна, як пише авторка, розібрано ще 1939 р., коли на Сяні совіти і німці встановили кордон. Це значить, що бойківські старожитності опинилися на межі зникнення, і тільки сумлінні реконструктори можуть вдихнути життя у традиційний бойківський стрій.
Імовірно, усвідомлюючи це, авторка окремим розділом ввела у книжку технологію виготовлення основних компонентів бойківського строю. Основи ручних робіт включають все – і стібки, і шви, і пришивання декорації лейбика, візитки ноші західних бойків. Розроблені крої та описані етапи роботи з виготовлення жіночої і чоловічої сорочок, лейбика, спідниці, запаски, двох видів штанів. Подана так само конструкція чоловічого сірака з двома фалдами – особливої бойківської верхньої ноші. Відтак, керуючись цим виданням, можна виготовляти взірці бойківського вбрання для шкіл і народних колективів.
Тому вартість книжки Н. Кляшторної для українців у Польщі важко переоцінити. Польський читач ніколи раніше не бачив ні взірців вишивок, яким уже понад 100 років, коли бойки не мали багато кольорових ниток до вибору, ні реліктових сіраків, які зберігаються тільки в українських музеях. І що не менш важливо, – у виданні прослідковано, як змінювався народний одяг на Бойківщині і як змінювалися наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. самі бойки. Цей історичний контекст оминають польські етнографи. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Коментарі

  1. Книжка надзвичайної ваги. Хоча би тому, що в Україні, коли показують етнографічні регіони, де мешкали українці, Закерзоння, Пинщини, Берестейщини, Східної Слобожанщини (Острогозьк), Кубані, оминають увагою. Нарешті маємо ґрунтовну книжку про одяг західних бойків.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*