Анастасія Канарська ■ КРИНИЦЯ ■ 2010-06-25
{mosimage}
“Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою та ще й в Україні!” – ці слова Оксани Забужко з “Польових досліджень українського сексу” завжди пригадуються тоді, коли бачиш, як замучені жінки тягнуть на собі величезні торби, повертаючись додому, коли бачиш їхні виснажені, сумні обличчя, що так швидко старіють, коли чуєш від когось, що жінці нічого більше в житті не треба, як тільки вдало вийти заміж, а новообраний президент твоєї країни вважає, що місце жінки в кухні…
Проте тихесенько всередині душі усміхаєшся, якщо все ж таки доведеться побачити реалізованих, внутрішньо розкутих жінок, які перебувають у гармонії зі собою та довколишнім світом, коли жінка вже в зрілому віці починає вивчати щось нове і це приносить їй задоволення, коли вона гідно й красиво старіє…Тож, мабуть, одним з основних завдань Міжнародної мистецької ініціативи про жінок світу “Жінка Woman 3000” було показати, що об’єднує всіх жінок, чим вони схожі між собою, а разом з тим, які характерні національні особливості мають представниці різних країн.
Серед розквітлої весни мешканці й гості п’яти міст України – Києва, Львова, Одеси, Харкова і Сімферополя – мали змогу побачити понад 200 жінок, представниць 17-ти націй, з якими працювали 27 фотографів з Арґентини, України, Росії, Ізраїлю, Іспанії, Італії, Японії, Франції, Швеції, Румунії, Канади, США, Німеччини, Туреччини, Австралії та Нідерландів. У кожному місті експозиції були представлені в різноманітних масових і чи не специфічних місцях – від парку, вулиці, закладу харчування та ґалереї до пологового будинку, торгового центру, психіатричної лікарні. Крім того, у межах проекту відбувалися й супутні акції: тематичні перформенси, виступи аматорських та професійних мистецьких колективів. Для проекту “Жінка Woman 3000” були створені короткі фільми про Реджін Дефорж, Владу Ралко, Софію Андрухович, Лайму Гейдар, які демонструвалися на прес-конференціях проекту.
У Львові виставку фотографій можна було оглядати просто неба, – на площі Ринок, проспекті Свободи та в парку імені Івана Франка, – а своєрідним прологом проекту у Львові стала дискусія “Жінка в сучасному суспільстві: пошук шляхів самореалізації”, до участі в якій запрошено енергійних львів’янок з різних сфер суспільної активності: керівника Громадського об’єднання “Спільнота взаємодопомоги “Оселя” Олесю Саноцьку, заступника голови ГО “Західноукраїнський центр “Жіночі перспективи” Марту Чумало, поетесу, дитячу письменницю Мар’яну Савку, директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка” Ірину Ключковську, голову ГО “Західноукраїнський центр “Жіночі перспективи” Любов Максимович. Ця дискусія точилася навколо теми самореалізації жінок та можливостей, які для цього надає чи не надає сучасне українське суспільство. Зокрема, говорилося про те, що в галузях, де переважну більшість працівників становлять жінки – освіта, медицина, соціальна сфера – заробітна плата є нижчою, ніж у середньому в народному господарстві, що призводить до зростання економічної нерівності чоловіків та жінок. Тому з року в рік ґендерні правозахисники констатують те, що жінки рідко займають найпрестижніші посади і що в Україні немає ґендерного балансу, а поки його не буде досягнуто, не буде відчутних соціальних зрушень (зокрема, поки в парламенті не буде принаймні 30% жінок). Порушувано й питання про жіночу трудову еміґрацію.
Трохи оптимізму прозвучало при аналізі традиційних для жіночої самореалізації сфер, а саме – системи освіти, охорони здоров’я, культурної сфери. Про це говорила Мар’яна Савка: “Наприклад, у сфері мистецтва чи літератури, де кожний за себе – маємо помітні результати. Ікона літератури ХХ століття – це Ліна Костенко. Провідний філософ літературознавець – Соломія Павличко. На чолі руху сучасної літератури йде Оксана Забужко. Її останній роман – це відкриття таких важливих, наболілих і чесних тем, за які не взявся жоден чоловік. А хто у Львові успішно ініціював і далі успішно веде найбільший книжковий ярмарок? Олександра Коваль. Нікому з чоловіків не вдалося такого зробити. Тож коли жінка ставить собі конкретну мету, вона може цього досягнути”.
А під блакиттю львівського неба цього дня на нас дивилися чиїсь товаришки, сестри, матері, бабусі, кохані, сусідки, вчительки… Веселі, сумні, закохані, втомлені, здивовані, кокетливі, зворушені, натхненні… Іспанка, росіянка, італійка, українка, німкеня, арґентинка, румунка… З різним життєвим досвідом, у різних ситуаціях, різного віку – зі спільним для всіх теплом в очах. Такі, якими їх побачили в цей момент фотомитці.
Флавіо Ромуальдо Ґарофано в серії своїх світлин хотів передати чіткий контраст і намагання порівняти життя з театром. На його думку, молоді італійки висловлюють свою емансипованість за допомогою мови тіла, їхні погляди спрямовані в майбутнє. Їхній підхід до життя помітно відрізняється від ставлення до нього зрілого покоління. На фотографіях, зроблених у південній Італії, зображені прості жінки: звичайна працівниця, фермер, домогосподарка. Ці жінки – “опори” своїх домівок. Ана Куба і Сальва Лопез у своєму баченні іспанок зробили акцент на біль. Ці жінки не приховують шрамів на своєму тілі, за якими ми можемо прогледіти чимало рубців на їхніх душах. Для арґентинки в роботах Маріани Пачо та Анаї Елеутеріо найважливішим є бути природною.
Турецькі жінки, які з точки зору західноєвропейського світогляду не є сучасними, мають дуже сильне почуття єдності одна з одною. Ця єдність не завжди гармонійна, але все ж ці жінки ніколи не бувають самотніми у своїй спільноті. Це хотів донести глядачеві Ренґім Мутевеліоґлу. Цікавою за технікою виконання й ідеєю є серія Алана Барнса, яка представляє американок. Фотограф застосував мокрий коллодіонний процес, що “зістарює” плівку. Такий метод широко застосовувався в 1850-1870 рр. Фото були зроблені репродукційним фотоапаратом з лінзами, виготовленими 1856 р. На противагу такій історичній техніці, у підготовці матеріалу автор вдався до цілком сучасних методів: дав оголошення на онлайн ресурсі в Лос-Анджелесі, написавши, що шукає для проекту жінок трьох поколінь. Отримав відгуки від двох сімей, які згодом і прийшли до студії. Власне в Лос-Анжелесі особливо впадає в очі те, що американську спільноту складають багато націй. Портрети цих яскравих національних типажів увійшли в проект “Жінка Woman 3000”.
Веселими й доволі безтурботними вийшли німкені на світлинах Фредеріке Ветцельс та Александра Шуке, яскравими – канадійки через об’єктив Бенуа Пея, сильними – російські жінки Олі Іванової. На думку Стівена Беклі, який фотографував китаянок у Канаді, “ці жінки, чиї життєві історії починаються на Сході, розділяють однакову китайську спадщину. Усі вони живуть у західному суспільстві, деякі з них є першим поколінням еміґрантів. Якими б не були їхні особисті історії, перед кожною з них стоїть завдання – узгодження своєї ідентичності крізь ці два різні об’єктиви”. Своїми фото автор хотів зобразити культурні контексти цих жінок і допомогти зрозуміти, яке значення може мати їхня спільна історія чи історії для них самих та для глядачів. На цих світлинах жінок посадили в певному положенні й попросили не передавати жодних емоцій, що створило ілюзію ляльковості: ці жінки, наче манекени. Для Мутсумі Макіно японки – трохи сором’язливі, однак у всіх них є внутрішня сила, пристрасть і любов.
Українки ж у проекті постали у двох авторських баченнях: арт -дуету та Андре Ґонзалеса. У першому випадку – це артистичні чорно білі світлини, висвітлені до сірого, димчастого кольору. Як описали самі автори, для них “усі жінки будь-якого покоління, характеру та настрою вкриті певною полудою таємничості, флером, що й відображено на фотографіях сірим, м’яким нашаруванням”. Погляд Андре Ґонзалеса є поглядом ззовні, тим поглядом, який перш за все вихоплює інакшість, те, що цих жінок відрізняє, а не об’єднує з іншими, хоч автор і зазначив у своїй анотації, що завдяки другові, якого він зустрів у Києві, побачив іншу Україну – без радянського тягаря. На роботах цього ж не видно. Чи то така вже наша доля, що нас завжди ототожнюватимуть з минулим і шукатимуть його слідів у нас, на нас, і нам треба з тим звикнутися і нести цей тягар, чи це тільки такий погляд митця – питання дискусійне. Добре, що ці два авторські бачення показали різні погляди й дали можливість пізнати українок з різних естетичних і світоглядних ракурсів.
Цього вихідного дня, коли експонувалася виставка, було багато охочих подивитися на експозицію; були й ті, які прийшли навмисне, були просто вуличні роззяви, випадкові перехожі. Особливо цікаво було спостерігати, як чоловіки дивилися на фотографії жінок, як споглядали їм в очі, наче розглядали під мікроскопом. Хочеться думати, що вони змогли зрозуміти хоч щось трішечки більше. Про нас. Про жінок.
“Наше слово” №26, 27 червня 2010 року {moscomment}
