Юрій Гаврилюк ■ ГРОМАДА ■ №27, 2017-07-02
Купала – давнє свято, коли в найкоротшу ніч року відбувались гуляння зі співами та стрибанням через вогонь. Відтак ще й таке творилось, що колишні книжники просто соромилися описувати.
Саме таким це свято – народним, тобто язичницьким, бо в колишньому письменстві «язик» означало так само «народ» – змалював автор «Житія св. Володимира», що вийшло друком у Києві близько 1670 р. Описуючи Володимирове хрещення Русі, згадав він також «болванів», яких «уражені сліпотою болвохвальства» колишні русини «мали за богів», у тому числі й «Купала», якого за «бога урожаю розуміли»: «Тому теж, шаленії і зведенії, подяковання і офіри приносили на початку жнив. Которому то Купалі, богу, або рачей бісу, по нікоторих сторонах і тепер пам’ятку одправують, а особливе в навечеріє рождества святого Іоанна Предтечі, таким способом. У вечір зобравшися, млоденці і панни плетуть собі вінки із зілля різного, которії кладуть на голову і опоясуються їми. Кладуть зась огонь і беруться за руки і около огня оного скачуть, співаючи пісні, в которих часто споминають Купала. А по том през огонь оний перескакують, бісу оному Купалі в офіру себе самих приносять. Много і іних вимислов бісовських бридких на той час на оних схадзках чинять, що неслушная і письмом подати». Можливо, промовчане було б найцікавіше, хоч немає певності, чи йдеться тут саме про розгнуздану еротичну вакханалію.
Коли у ХІХ ст. народна культура українців стала джерелом натхнення для письменників та об’єктом захоплення романтичних народознавців-любителів, а відтак професійні етнографи взялися описувати народні вірування та свята, колишній «біс» виявився вже «охрещеним», – став Іваном Купалою. «Дивись, Петре, ти наспів саме вчасно: завтра Івана Купала. Тільки цієї ночі раз на рік цвіте папороть. Не проґав!» – так диявол у людській подобі заманював у тенета гріха Петруся Безрідного, героя Гоголевого «Вечора проти Івана Купала». Чи це злиття християнського святого Іоанна Хрестителя з «поганським» Купалою було наслідком спеціальнх зусиль церковників, які «бісівське» свято намагалися замінити вшануванням Христового Предтечі, народження якого збігалося з літнім сонцестоянням, чи просто наслідок народного прагматизму – нині важко розсудити.
Так само загадкою залишається, чи в пантеоні слов’янських божеств, яких наші предки вшановували більш як тисячу років тому, справді був такий персонаж, як Купала/Купайло. Можливо, що первісно «Купала» було назвою ритуальних гулянь, адже найдавніший твір українського народознавства «Повість временних літ» (поч. ХІІ ст.) «ідола» з таким іменем не згадує, але є в ній гнівлива філіпіка проти «ігрищ», що були проявом старої віри та мали відтягати людей від відвідування церков: «способами всякими диявол обманює, хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями». Гадку, що це «біс», отже давнє божество, бачимо у творах на 500 років пізніших, – крім «Житія св. Володимира», також у «Густинському літописі», що міг вийти з-під пера «надсянця» Захарії Копистенського (родича перемишльського єпископа Михайла). Згідно з тодішньою модою інтерпретувати місцеве минуле через призму античної міфології та літератури, дошукується він тут аналогії з грецькою Церерою: «Купало, як гадаю, був бог достатку, як у еллінів Церес, йому ж безумний народ за рясність плодів вдячність приносив в цей час, коли мало настати жниво». Як би не було, Купала зжився зі св. Іваном настільки, що став навечір’ям церковного свята, внаслідок чого дату Купальської ночі стали визначати не за сонцем, але за юліанським календарем, що перекладається на 6–7 липня за «новим стилем». А на Підляшші з дійством «На Івана, на Купала» то ще й чекають до кінця Петрового посту.
Протягом віків з первісно сакрального купальського образу багато що втрачено. Для прикладу, у підляських Кліщелях вже тільки з усних розповідей знали про купальські гуляння, які відбувалися у 1720-ті роки. Отже, коли починалася нiч перед святом Iвана Хрестителя, вся молодь збиралася на майданi, де схрещувалися двi вулицi. Кожен з учасників приносив старий господарський дерев’яний посуд і знаряддя та складав на одне місце, потім все це пiдпалювали. коли вогонь добре розгорiвся, оточували багаття колом і починали спiви, під час яких стрибали через вогонь парами або поодинці, зокрема тодi, коли хор повторював у пiснi слова: «Ей, Купала, Купала, ти боже наш!». Та котрогось разу сталася колізія. Дві особи, що стрибали з протилежних сторін, впали у вогнище й добряче обпеклися, тому в самому містечку гуляння перестали організовувати, але в деяких навколишніх селах вони відбувалися ще понад сторіччя. Розпалювання великого вогню зі співами, хороводами і стрибанням понад ним, у чому брала участь вся молодь сільської громади, практикували також у Бескиді, де таке багаття звали «собіткою».
Звісно, відтворити первісну «купальську літургію» неможливо, хоч немає сумніву, що її сакральним стрижнем було очищення, чому служило стрибання над вогнищем, а в Бескидах так само переганянням овець над вигаслою вже ватрою і водою, адже в цю пору часто падає дощ, а коли не було води з неба, то купалися або хоч обливалися та кропилися («бо не гоже на Купайла сухому бути»). Ритуальний характер мало теж виготовляння опудал – Купали, яке спалювали, i Марени, що його топили у водi.
У ближчу нам добу Купала було, перш за все, святом молоді. Сьогодні воно асоціюється загалом з ворожінням. Дівчата пускали на воду вінки зі свічками: якщо вінок плив добре й свічка гарно горіла, то дівчина швидко вийде заміж, коли крутився на місці – то ще дівуватиме, а не дай Боже, щоб потонув, бо заміж не вийде взагалі. Якщо ж дівчина мала коханого, він намагався вплав чи на човні цей вінок спіймати, що вважалося доброю прикметою для їхньої спільної долі.
Згадаймо, що вінки, в яких дівчата були на купальському святкуванні, вважали наділеними цілющою силою, тому закидали їх на дах хати для охорони від нечистого або зберігали, вірячи, що зілля, з якого вони сплетені, вилікує від усяких хвороб і людей, і худобу. Було й повір’я, що зібрані в купальську ніч або вранці з «іванівською» росою лікарські рослини мають особливу, надзвичайну міць. Цієї ночі мала так само цвісти папороть, чого в природі ніколи не буває, а той, хто все ж таки цю світлющу квітку знайде, зможе зрозуміти мову будь-якого створіння та побачити заховані в землю скарби. (Можливо, леґенда взялася звідти, що спорофіли одного з ґатунків виділяють ефірну олію, яка може випромінювати слабке світло).
Події незвичайної ночі швидко, однак, закінчувалися. Треба було повертатись до звичайних щоденних обов’яків, як хоч би виганяння худоби на пашу, про що підляшани уклали навіть жартівливу пісню:
Мала нічка Купальничка.
Наші хлопці не виспалися,
За волами йдуть хлипаючи,
Хвостами очі протираючи.
Як казав народ: «Було і відгуло!». Для колишніх «язичників» Купала був якщо й не окремим божеством, то наділеним сакрум святковим дійством вшановування могутніх сил натури, які повертали сонце і пору зароджування плодів замінювали порою їхнього дозрівання. У добу вугілля й пари стало воно тільки спогадом, пережитком минулого. Теперішні ж купальські «реконструкції» – це вже дійства чисто естетичні. Кожна, однак, нагода добра, щоб не лише гуляти (за вказівкою колишнього етнографа, який записав, що «празник називають просто Іваном Гулящим»), але й задуматися над міфічним і містичним світом минулого. ■
