Степан Мігус ■ УКРАЇНСЬКА МЕНШИНА В ПОЛЬЩІ ■ №3, 2018-01-21

Наприкінці минулого року вийшла книжка «Виселені. Акція «Вісла» 1947» авторства Кшиштофа Зємца, редактора публічного TVP1 і приватного радіо RMF. У книзі можна побачити нову історію, мов у кривому дзеркалі. Парафразуючи назву відомого польського серіалу «Світ очами Кєпскіх», видання показує «світ очима Зємца».

Б’юсь у груди з приводу того, що до значної частини героїв цієї публікації, у цьому й до моєї мами, виселеної дитиною з Берендьович на Перемищині, він знайшов шлях через мене. Адже автор спершу за посередництвом латинського ксьондза зі Свєнтої Ліпки пробоща Олександра Яциняка (вихідця з української родини), а потім вже сам «божився», що хоче задуманою книгою вшанувати пам’ять вигнанців «Вісли».
Це мала бути страшна історія сотень тисяч українців, вирваних з корінням з прабатьківських земель і насильно вигнаних з рідних країв. Таких і подібних арґументів вживав майбутній автор у розмовах з нижче підписаним, а підтримував його в цьому єзуїт Олександр Яциняк з санктуарію Свєнта Ліпка. Духівник при цьому переконував у своїх близьких зв’язках з українцями. Насправді ж, він як представник українських вимушених переселенців злочинної Операції «Вісла», подався у римо-католицькі ксьондзи, а потім доля закинула його у Сьвєнту Ліпку…
Знаючи реалії нинішнього підпорядкування публічних мас-медіа владній партії, а також відданість їй журналістів, таких як К. Зємєц, довелося перевірити деякі його видання. Переконала його публікація про лиху долю мазурів. К. Зємєц одержав ряд контактів до виселених українців, у цьому й до моєї мами та її сусідів з Асун, а також свідків тих страшних днів з Дуй на Кентшинщині, самого Кентшина, Лелькова на Бранєвщині, села Болєйни в Нідзіцькому повіті. Частину контактів надав йому єзуїт О. Яциняк, який, маючи українське походження, чимало знає про родини переселених українців.
Коли книжка появилася на читацькому ринку, українцям полуда спала з очей. Автор, якому не відібрати «легкого пера», як і Яну Ґергарду, який задля потреб комуністів «скинув» «Łuny w Bieszczadach», показав, що йому, як кажуть в Україні, «до лампочки» терниста дорога майже 150 тисяч українців. Не почувши від українців арґументів на окреслення злочинної Операції «Вісла» як єдино слушної, вдався до поляків з села Терка. Там він свою журналістьску пригоду, яку описує найчорнішими барвами, змальовуваними місцевими поляками щодо українців, закінчує словами: «Opuszczam Terkę, poznając przebieg wydarzeń, o których wcześniej nie miałem pojęcia. A dzięki panu Staszkowi (один з героїв спогаду на прізвище Чаренцький – С. М.), w sumie przypadkowo, spojrzałem na akcję Wisła zupełnie z innej strony». Тобто з якої? Відповіді не треба далеко шукати. З тієї, яка представляє польську «рацію стану» як за комуністів, так і тепер.
Щоб зміцнити свою арґументацію, автор вдався ще й до промовчування невигідних польській стороні фактів, які почув від українців. Лельків’янин Андрій Ожеховський, рекомендований мною, відкрив перед журналістом свою душу. А що назбирав таки безліч фактів, підтриманих документами і спогадами очевидців, то виклав їх «гостю». Більшості з цього не побачив у публікації. Ширше про це сам хоче написати… Моя мама, нині вже покійна, розповіла мені про весь ряд страшних фактів, про які розказала журналісту. Ні один з них, невигідний для польської сторони, не появився у книзі, хоча автор міг би, зважаючи на вік і українську гостинність людей, які його приймали, опублікувати хоча б розповідь, у якій мама змалювала жорстокість польського війська, яке возило залізним возом по Берендьовичах розіп’ятого на ньому молодого українського хлопця з перебитими кінцівками і відрізаним язиком, щоб українською не проклинав своїх катів. Зате журналіст вигадав різні неправдиві історії про родину Мігусів, Янківих, Бананів, Кулешків… Нині жінки з Асун, які назвав «Trzema paniami z Asun», радо б глянули йому у вічі (крім моєї мами, якої вже немає) і сказали про брехню.
Зробив би це і Василь Кулешка з Дуй, в’язень явожнянського пекла, якого К. Зємєц представив як самовдоволену особу, що не має до нікого претензій щодо минулого, а додому не хоче повертатися, бо не має до чого. Нащадок підляшуків, історик за освітою, Іван Романюк з Болєйн у Нідзіцькому, «охрещений» в публікації «Анджеєм» до того обурився, що сам подзвонив автору. Почув від нього, що в усьому винні студенти журналістики (К. Зємєц читає їм лекції – С. М.), які списували з магнітофону розмови пана професора і погано це зробили. Як можна помилити мазурські села Демби, Куркі, Яблонка з Підляшшям, а німців з Мазур з поляками, цього автор не пояснює.
Без кінця можна було б наводити приклади «ретельності» і «правдомовності» К. Зємца. Хіба треба боятися наступних видань цього «твору», бо ж автор заявив, що це тільки «pierwsze wydanie». Безперечно, до дальших публікацій заохотили його такі відомі персони, як політик Павел Коваль («polecam tę książkę bo skłania do refleksji, nie ogranicza się do sztampowych sądów») (? – C.M.), Богдан Римановський, журналіст TVN24 («to niezwykle cenny zbiór świadectw ze świata, którego już nie ma…»), Марія Степан, репортер TVP («Ta książka nikogo nie ocenіa, nie odpowiada też na pytania przesiedleńców – dlaczego… To po prostu zapis ludzkich losów. Historie ludzi wyrwanych z korzeniami…»).
Що ж, кожен читає по-своєму. Хочу при цій нагоді перепросити всіх, хто мав через мене контакт з автором «Wysiedlonych» і не знайшов у ній свої правди. ■

Поділитися: