ІСТОРІЯ ■ №39, 2018-09-30
Упродовж 1944-1946 рр. сотні тисяч українців Закерзоння вимушено покинули рідні землі. Депортовані до радянської України не мали змоги повернутися додому. Відомі нечисленні винятки для осіб, котрі могли документально засвідчити своє бодай часткове польське походження.
Насправді шанс повернутися у рідне село після смерті Сталіна отримали також мешканці тих сіл Забужжя, які після 1951 р. відійшли до СРСР внаслідок обміну ділянками державних територій. Тоді частину гірської території в околицях Устрік-Долішніх, Чорної та Літовищ СРСР обміняв на околиці Сокаля і Кристинополя, які раніше належали
до Польщі. Кожна зі сторін звільняла терен від населення. Винятків не було.
Про долі виселених бойків, постраждалих внаслідок згаданого територіального бартеру, відомо вже чимало. Значно рідше, натомість, зустрічаємо джерела, що розповідають про уродженців Сокальщини, які не тільки марили і мріяли, але й, скориставшись нагодою, повернулись додому. Ймовірно, саме вони – це єдина категорія осіб, які сприйняли обмін територіями позитивно. Отримані свідчення доповнюють наші знання про обставини їхнього виселення і поневіряння по світах. У випадку мешканців Забужжя маємо підтверджені факти, що, навіть знаючи про свої спалені села і важкі умови життя на Сокальщині після повернення терену до складу СРСР, частина людей все ж поверталася у рідні краї з облаштованих домівок в інших кінцях України. У важкі повоєнні роки, втративши частину майна під час переселення, люди прагнули повернутися на свою батьківщину, навіть у значно гірші умови від тих, у яких вони опинилися після депортації. Спогади свідчать про глибину колективної травми, завданої примусовими переселеннями.
Нагода познайомитися з одним із уродженців Сокальщини трапилася нещодавно в Національному музеї історії України. Під час урочистої передачі до музейної колекції нагород командирів УПА син начальника штабу УПА-Південь Василя Процюка (Кропиви) Микола Процюк наголосив на тому, що він, як і його батьки, є уродженцями Сокальщини, а їхнє село над Бугом було виселене, а потім спалене. Про біографію легендарного батька він дізнався лише на п’ятдесятому році життя від його військового побраима. Той розповів, що Василь Процюк у 1943-1944 рр. був начальником штабу групи УПА-Південь і загинув героїчною смертю, застрелившись разом зі своїм охоронцем у криївці, яку оточив підрозділ міністерства державної безпеки 13 червня 1944 р. в с. Кордишів Шумського району на Тернопільщині. Командир був посмертно нагороджений «Золотим Хрестом бойової заслуги 1 класу» у 1945 і 1952 рр. Це найвища нагорода Української повстанської армії і Української головної визвольної ради, якою нагороджували командирів і рядових стрільців УПА за особливі подвиги в бою. Ескіз зовнішнього вигляду ордену розробив відомий
повстанський художник Ніл Хасевич.
Попри те, що родинна історія трималася в суворому секреті, пан Микола завжди добре знав історію свого села на Сокальщині. Як виявилося, він автор книги про рідне село Городиловичі і фундатор спорудженої на території села каплиці. Ще в 1996 р. на території спаленого населеного пункту побудували меморіальний комплекс – встановили 68 хрестів. На місці церкви збудoвана каплиця, поряд з якою – символічна могила борцям за волю України з викарбуваною меморіальною дошкою на честь вихідця з Городилович начальника штабу групи УПА-Південь Василя Процюка. Хрестами позначені наступні назви сіл: Городиловичі, Безеїв, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та ін.
Після урочистостей сивочолий Микола Процюк, який зараз мешкає у Києві, погодився розповісти читачам «Нашого слова» про пережите.
– Родовід Процюків тягнеться із села Городиловичі Сокальського району. Село наше було на лівому березі Бугу. Облави на українців почалися ще в 1944 р., після Ялтинської конференції. У 1944 р. почалися і перші вбивства. Чоловіки почали копати криївки. Прикордонники припливали човнами з-за Бугу — кого з чоловіків зустріли, то вбивали. Поляки тоді менше тероризували. Але й вони давали зрозуміти — життя вам, українці, тут не буде. Вибирайтеся!
Облави були серед білого дня. Комуністи із Сокаля приєдналися до совітів і проводили ці облави вже спільно. На Великдень 1946 р. вбили 8 чоловік, запалили село. Вбили тоді наших сусідів, братів Поповичів. А вже 10 травня 1946 р. бубніст дав сигнал: усі вибирайтеся на станцію Сокаль. Дозволяли брати все: коней, вози, майна міг взяти на 2 тонни. Бо потім це все забирали до колгоспу! Мучилися ми на станції в Сокалі, спека стояла страшна. Везли в товарняках. То була дуже важка дорога. Привезли нас у Тернопільську область. Пам’ятаю, як сьогодні, село Ромашівку Білобожницького району. Пішов я там до 1 класу, писав чорнилом з бузини. Старші все мріяли повернутися на Сокальщину. Казали, що у них там все краще: «Над Бугом будемо щасливі».
На Поділлі ми так і не привикли. Незвично було, спекотно на півдні Тернопільщини. Мама все хотіла до своїх людей, серце тягнуло до свого краю. Правдою чи неправдою, а таки поїхали, щоби жити хоч трохи ближче. Мама взяла батьків сірий костюм, поміняла його на воза — і ми поїхали на Львівщину. А то був жовтень, падав то сніг, то дощ. Ми сиділи на возі на перинах і їхали-їхали з Тернопільщини на Львівщину. Я тоді промерз у тій дорозі, захворів. Приїхали в Сілець — таке містечко, а польську хату нам дали в Добротворі, коло шосе, як їхати з Кам’янки-Бузької до Радехова. І там жили до 1953 р.
У рідне село нам повертатися забороняли. На нашу землю переселили людей із гірських районів Львівської та Івано-Франківської областей. Вони зайняли кращі будинки, їхніх людей призначали на керівні посади. Нам можна було вернутися тільки після смерті Сталіна. Тоді дозволили нам розібрати хати і перевезти, щоби перебралися на рідні місця. Село було спалене, місця нема. Хату дали в сусідньому селі Теляжі, воно теж над Бугом.
Та чи були ми щасливі над Бугом, вдома? Вдома теж було колгоспне рабство, як і всюди. Якщо оцінювати суто прагматично, мама зробила помилку, коли повернулася з нами на Сокальщину. Нічого доброго ми не отримали. У Добротворі почали будувати електростанцію, там була збудована добра дорога. Поруч школа і вся інфраструктура. А з Теляжа ми дві години місили болото, щоби дійти до школи. Мама намучилася, нам було важко. Але тоді діти не сперечалися зі старшими. Мама сповнила свою мрію. Якби ми не вернулися, її душа не знала би спокою.
Насправді людей з нашого села повернулося небагато. Відсотків десять, не більше. Бо умови життя там були важкі. Село поруч з кордоном, а прикордонні території за радянської влади ніхто не розвивав. Про батька в нашій родині ніхто нічого мені не розказував. Я виріс у той час, коли про УПА говорили як про розбійників і бандитів. Коли нас вивозили із Закерзоння, люди самі почали знищувати все, що нагадувало би їм про повстанців. Адже на новому місці могли запитати: а хто це у вас на фотографії, де ж подівся ваш чоловік, чи син, чи брат. Пам’ятаю, як на станції, просто біля рельсів, люди розклали вогонь і все спалили. Як це не боляче, але тоді, щоби вижити, врятувати свою сім’ю від виселення, треба було випалити в собі всю пам’ять про рідний дім, про боротьбу за Україну, яку там проводили наші чоловіки. Про батька мені розповіли мої земляки вже в роки незалежності. Відносно недавно я дізнався про його нагороди.
Про Городиловичі не забуваю, хоча села вже нема, як і багатьох інших на Сокальщині. Зараз стараюся, щоби там на місці церкви дозволили заснувати монастир. У нашому селі була чудотворна ікона – Городиловицька Богородиця. Від 90-х років вона знаходиться в Ульгівській церкві. Так що моя мрія (як і мрія моєї мами) – про Городиловичі над Бугом.
Коментарі
Шановні друзі. Завтра 07.07.2019 року на місці села Городиловичі о 12 годині буде здійснюватись поминальна молитва за загиблими українцями та знищені поляками за сприяння совітів українські села. Прийдіть та вшануйте пам’ять наших співвітчизників.