Орест ЛопатаРОЗМОВА№16, 2018-04-22

Спостерігаючи за подіями політичного світу над Віслою, у мене таке відчуття, що я вже це все колись бачив і чув, а особливо тоді, коли справа стосується української громади в Польщі і ставлення державної влади до потреб та очікувань нацменшин.
Я вирішив поговорити на цю тему з Мар’яном Райтаром, громадським активістом Сяніцького реґіону, членом Українського суспільно-культурного товариства, а відтак Об’єднання українців у Польщі.
По-перше, М. Райтар вважає, що хоч у Польській Народній Республіці українцям дозволяли тільки «танцювати і співати», УСКТ все-таки намагалося зберегти залишки українства на місцях поселення. Сьогодні нема заборони на інші форми активності, проте Міністерство внутрішніх справ і адміністрації Польщі, на мій погляд, спонсорує найчастіше саме такі «уескатівські» форми активності. Це зауважує і Марко Сирник, говорячи про видання підручників з української мови: «На жаль, на цей проект ми не отримали державного ґранту. Попри те, продовжуємо працю над цими підручниками» («Наше слово» № 9 за 4 березня 2018 р.). Читаючи торік звіти результатів праці Спільної комісії уряду і національних меншин, які підготував Григорій Купріянович, хочеться сісти в темному кутку й заплакати.
Також перспектива поточного року не надихає нас оптимізмом. Читаючи статтю Катерини Семчук із засідання Головної ради ОУП (Засідання Ради ОУП: фінанси, школи домівки, «НС» № 14 за 8 квітня з’являються подібні почуття, як у випадку спільної комісії. Зі звіту, надрукованого в тижневику, виникає переконання про те, що МВСіА 2018 р. значно ускладнило розподіл коштів, а бюрократичні процедури займатимуть більше часу, як реалізація даного проекту. Кінцевий висновок такий: «Введення міністерства не сприяють розвиткові української меншини в Польщі, про розвиток навіть не може бути мови».
По-друге, політики крайніх правих сил – хочуть цього чи ні, приєднуються до російської гібридної інформаційної війни проти українців у Польщі. Метою є залякування, а тим самим прискорення процесу полонізації української громади в Польщі. Історичні аналогії приходять на думку самі собою.
Зі сеймової трибуни генерал Влодзімєж Оліва 1980 р., розмахуючи сфабрикованою листівкою ОУН, звинувачував українських буржуазних націоналістів у злочинах зокрема у відокремленні східних реґіонів від Польщі.
Сьогодні депутати руху KUKIZ’15 з цієї ж самої трибуни лякають поляків «бандеризмом», загрозою суверенітету Польщі, що несе за собою прибуття над Віслу «збандеризованих» імміґрантів з України. На мою думку, 1980 р. польські спецслужби при нагоді шпигунської акції КГБ «Бумеранг» (проникнення аґентури до структур еміґраційної ОУН з метою її знищення. Книжка «Siedem rozmów z generałem dywizji Władysławem Pożogą». Henryk Piecuch, 1987 r.) захотіли й собі також тоді «погріти руки» та позбутися «української проблеми» в Польщі. Провокаційне видання летючки (були припущення, що її надрукували у військовій друкарні у Варшаві) «пришили» саме Мар’янові Райтару.
Ось що про цю «справу» писало «Наше слово» :

У чийому інтересі?
«На хвилі бурхливих подій (виникнення руху «Солідарність» – О.Л.) виринув і дух тих, що хотіли хід цих подій спрямувати в антагоністичне русло (…). Серед них залунав також ворожий українськомовний анонім-летючка, яку розіслано на адреси ряду установ, у тому числі Головного правління УСКТ і редакції нашого тижневика. Про неї згадав у своєму виступі в Сеймі депутат В. Oліва. Цей факт викликав живу реакцію членів нашої організації та взагалі українського населення.(…) З яких джерел вона (летючка – О.Л.) не походила б, чиєю рукою не була б написана, (…) то в усій своїй суті вона є ворожим актом, який заслуговує рішучого засудження кожної мислячої людини. (…) То ж немає потреби пояснювати, від чийого імені та в чийому інтересі розповсюджено летючку, на чий млин спрямована ця вода». («НС», № 49 за 7 грудня 1980 р.).
Ось чому, читаючи ці рядки, у мене відчуття дежавю. Тоді і тепер «сліди» антиукраїнських провокацій ведуть до Москви. А про те, що зміни в оновленому законі про Інститут національної пам’яті Польщі якось пов’язані з Кремлем, уже відкрито заявляють і польські спостерігачі.

Який висновок можна зробити українській меншині в РП з вище сказаного?
Політична напруга довколо «українського питання» впливатиме на наше майбуття. Уже тепер люди повідомляють про те, що наростає атмосфера напруги, бояться говорити рідною мовою, щоби не почути фразу про «українську к…».
Як ми поставимося особисто до цього, яке становище прийматимуть громадські організації ?
Ця проблема стає надзвичайно суттєвою особливо під час звітно-виборчої кампанії в ланках ОУП, коли вирішуватиметься доля нашої організації. Без її з’ясування перед українською громадою в Польщі перспектива майбутнього може звучати, як питання: «Хто останній погасить світло?».
На жаль, М. Райтар також не дає відповіді, з якою пропозицією повинні звернутись громадські організації, зокрема ОУП, до молодих українців, щоб запобігти катастрофі. (ОЛ)

* deja vu – вже бачене


 

Мар’ян Райтар. Фото з Фейсбука
Мар’ян Райтар. Фото з Фейсбука

Стан української громади

На стан української громади в цілому і на місцях впливають різні чинники. Кожний реґіон має свою специфіку. Наприклад, якщо брати до уваги Сянік, місцевий гурток ОУП знаходиться на стадії вимирання. Старше покоління відходить, молодих, заанґажованих у громадську роботу, дуже мало. Молодь, яка вчилась у місцевому пункті навчання української мови, розпорошилася по всій Польщі. Тому сьогодні в нас нема заміни для старшого покоління громадських діячів. У щотижневих зборах управи гуртка ОУП бере участь не більше як 6 людей (усіх членів організації в Сяноці приблизно 60). За останні 10 років у Сяноці не проведено жодного великого українського заходу. Колись старше покоління шукало живого контакту з українською культурою, а тепер молодь знаходить усе, що її цікавить, у мережі Інтернету. Є також українське супутникове телебачення.

Заробітчани
До Сянока приїжджає досить багато заробітчан з України, але вони з нами зовсім не інтеґруються. Часом приходять до церкви, особливо на Різдво і Великдень, але коли мають вільний від роботи час, їдуть додому в Україну.

Провокація генерала Оліви

Сьогоднішнє молоде покоління не знає, що відбувалося в Польщі раніше, як до нас ставилася комуністична влада, як переслідували українських активістів. Про це знають лише люди, які жили у 70-80-х роках. Ще живою була пам’ять про акцію «Вісла». Люди розповідали про репресії і провокації, які чинила служба безпеки. Одна з таких провокацій була пов’язана з генералом Олівою 1980 р. Я думаю, що тоді комуністичні спецслужби планували знищити УСКТ у Підкарпатському реґіоні. У Сяноці та околицях поширювали летючки з зображенням тризуба та політичним маніфестом ОУН. Я сам не бачив цієї летючки, однак здогадуюсь, що таким чином спецслужби хотіли звинуватити сяніцький гурток УСКТ в українському націоналізмі, а потім його розігнати. Хотіли залякати наших людей.
Акція почалася з того, що генерал Оліва з трибуни сейму Польщі сказав про згадану (сфальсифіковану) летючку. Пішла хвиля антиукраїнських висловів з боку представників політичних кіл тогочасної Польщі. Усе це дуже неґативно вплинуло на моє життя. Внаслідок цієї провокації органи безпеки зробили обшук у мене вдома і на роботі. Під час обшуку нічого недозволеного не знайшли. Але що з того? У мене на роботі почалися неприємності, внаслідок чого мене звільнили і я 10 років не міг ніде знайти працю.

Мова ненависті

Мова ненависті щодо українців, на мою думку, має своє джерело в Кремлі. На наших теренах таких інцидентів нема. Навіть, коли в Перемишлі або інших містах прикордоння відбуваються антикраїнські провокації, напруга наростає не між місцевими поляками та українцями, а між державами.

«Шароварщина» сьогодні

Те, що у Підкарпатському реґіоні церкви стають руїнами, діється тому, що 1947 р. звідси вигнали наших людей. У селах тепер живуть 1­2 українські сім’ї, тому важко сподіватися, що вони спроможні власними силами відновити зруйнований храм або цвинтар. Крім того, люди тут не дуже заможні. За цю справу взялись професіонали, яким під силу включити у процес реставрації фонди Євросоюзу й отримати підтримку місцевих самоврядних структур.
Щодо культурних заходів. Зміст слів «Карпатська культура» доволі широкий, можна запросити до співучасті і фінансування словаків, мадярів та румунів. Але це не покращує ситуації української громади в реґіоні. Що з того, що наші художні колективи виступають на міжнародних сценах, користі з цього маємо небагато. Ми не можемо також порівнювати нашу теперішню дійсність до періоду УСКТ, бо ця організація хотіла зберегти, що тільки було можливо. Звідси і поняття «шароварщини». Однак, тоді не було іншого виходу. У 50–60­ті роки активними були люди, зв’язані з рідним селом. Вони зберігали в серці його народні традиції. Як сьогодні защепити молодому поколінню національну свідомість, закріпити їхній зв’язок з рідними землями? Молодь забуває своє коріння, полонізується. Багато родин тепер мішаних — польсько­українських. Унаслідок розпорошення, спричиненого акцією «Вісла», а також пізніших демографічних процесів, ми не будемо мати навіть шансу на продовження українського культурного життя в Польщі. Колись своєрідним методом боротьби з асиміляцією було приховування свого на­ціонального походження. Такий метод «ховати голову в пісок» і вдавати поляків зазнав поразки і, на жаль, переноситься на наступні покоління українців. До того ж, якщо додати відсутність церкви у житті таких «прихованих українців», маємо причини занепаду української громади сьогодні. Цей образ стає ще більш песимістичним, якщо уявити собі факт, що нас повинно сьогодні бути 300 тисяч, а «відважних» признатися в національному переписі населення готових було всього менше як 30 тисяч.
Нам усім потрібно задуматись над тим, що з нами буде далі, і поговорити про це під час звітно-виборчої кампанії Об’єднання українців у Польщі, яка закінчиться з’їздом ОУП. ■

 

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*