Ігор ЩербаПОГЛЯДИ№15, 2018-04-15

Глобальний політичний скандал під назвою «Cambridge Analytica» в Польщі зовсім не відгомонів так само, як у США. Можливо, це тому, що над Віслою певні політичні кола також могли бути причетні до використовування в передвиборчих кампаніях приватних даних користувачів соцмереж, зокрема Фейсбука.

Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова», Варшава
Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова», Варшава

Історію «Cambridge Analytica» можна прирівняти хіба що до скандалу 70-х років (Watergate), внаслідок якого зі своєї посади пішов президент США Річард Ніксон. Ідеться про те, що нікому невідома досі фірма «Cambridge Analytica», порушуючи правила Фейсбука, заволоділа даними 87 мільйонів користувачів мережею, а потім оприлюднила їх. На думку спостерігачів, володіючи такою інформацією, спеціалісти політичного маркетингу могли якимось чином впливати на результати президентських виборів у США, і не лише там. На основі такого матеріалу можна зробити психологічний портрет користувача, а потім маркетингові фірми або політичні «піарівці» зможуть «годувати» його профіль на Фейсбуці політичною передвиборчою інформацією та рекламою, відповідно до вподобань.
Як це можливо? У соцмережі існує додаток «MyPersonality», який у формулі опитування (за згодою користувача) збирав персональні дані користувачів Фейсбука. Правила фірми забороняють, щоправда, третім особам продавати, ліцензувати або купувати дані, отримані за посередництвом Фейсбука, «будь-якій рекламній мережі, або інших послуг, пов’язаних з рекламою чи монетизацією». І це стало моментом конфлікту, адже Фейсбук знав про цей інтернет-додаток роками і ніяк не реаґував.
Не лише у США, а й у Європі почали бити на сполох після того, як з’явилися сумніви стосовно останніх подій у Каталонії, спалаху активності крайніх правих сил у Франції, Брексіту у Великобританії, антиукраїнських витівок у Польщі. Сліди ведуть до Кремля.
Що цей скандал може означати для кожного з нас?
У нашому нацменшинному середовищі в Польщі в інформаційному просторі також зауважуємо хаос та елементи гібридної інформаційної війни проти української меншини в Польщі. Аґенти Кремля руйнують українські монументи, на сайтах заливають брудним хейтом усі повідомлення з України. Вже через це дехто з нас уже не знає, чи можна вітатися словами «Слава Україні!», чи послухати арґументи про те, що це «бандерівський заклик». Представники польського правосуддя питають свідка у якійсь справі про його ставлення до Степана Бандери. В інформаційному шумі губиться значення слів. Невідомо вже, чи крайні польські угруповання називати «неофашистами», чи нейтрально – «народовцями»?
А як ми через 70 років після вигнання повинні себе називати? У своїй статті («НС» № 9 за 4.03.2018 р.) Марко Сирник зауважує, що Акція «Вісла» здолала нас. Однак він не пояснює, хто може бути національно свідомим українцем у 3–4 поколінні, якщо хтось говорить уже переважно польською мовою і лише знає, з якого села походить його дід.
Справу нашої національної свідомості варто розглянути на прикладі двох інтерв’ю. Може, вони, розділені часом, і не викликали ніякої дискусії, однак, на мою думку, їх варто прочитати разом. Мова про Адама Боднара («НС» № 8 за 25 лютого 2018 р.), який у великій мірі говорить про себе самого: «Значна частина переселенців (…) втопилася в ту „польськість”. Він знає про своє походження, був навіть у селі свого діда, не цурається своїх предків, однак вважає себе вже поляком.
Другий приклад – це розмова з Робертом Чижевським («НС» № 11 за 18 березня 2018 р.). На питання про те, чи його матір українка, відповідає: «У якому сенсі? Ви питаєте про кров чи ідентичність?». А далі продовжує: «Я спеціалізуюся на питанні: чим є народ. І бачення зв’язку крові з народом для мене є дуже далеким. Якщо людина пов’язана з кимось кров’ю, то йому легше прийняти, що він належить до даного народу. Зрештою, вирішальною є самоідентифікація».
Коли прийняти такий спосіб мислення, варто запитати про самоідентифікацію української меншини в Польщі. Це важливо хоч би в контексті питання про зміну церковного літургічного календаря та переклад богослужіння польською мовою. У свою чергу Міністерство національної освіти натякає на те, що в українських школах вивчати українську мову необов’язково. Боюсь, що через декілька років серед нас мало-хто буде цікавитися справою національної тотожності українців над Віслою.
Березень закінчився, однак я хочу нагадати слова Т. Шевченка: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя. А то залізете на небо: „і ми не ми, і я не я”». Чи не про таких «не українців» у першому поколінні Кобзар писав: «Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття». А ще раніше: «Що ж ти такеє? Нехай скаже Німець. Ми не знаєм» (поема «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє»).
московським керманичам інформаційної гібридної війни хочеться за допомогою інтернетівських сайтів та слухняних ЗМІ зробити кашу в голові людей стосовно національної тотожності. Поволі стає невідомо, хто ти: поляк у першому поколінні чи ще українець?
Т. Шевченко, як завжди, правий: «Нехай німець скаже», хто ми такі.
Сьогодні свою національну тотожність дуже легко будувати за допомогою соцмереж, а також, як показує американський досвід останнього часу, дуже легко в умовах аморфності впливати на свідомість користувачів соцмереж. А також за їх допомогою зараз будується стереотип «українця-бандита». Признаватися до «такої» тотожності стає непрестижно.
Хтось сказав, що сьогодні Інтернет, як сокира, якою можна колоти дрова або вбивати. Час покаже, що це означатиме для нас. ■

Схожі статті

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*