Суспільно-релігійний альманах «Календар „Благовіста”», який щороку дарує нам видавець – Українська греко-католицька церква у Польщі та його упорядник редактор Богдан Тхір, за що сердечно дякуємо, на 2018 р. читачам підготував насамперед роздуми над наступаючим роком. Як нам приймати усе це, що приносять вістки про світ? Уже в ХІХ ст. англійський кардинал Джон – Генрі Ньюмен сказав, що «кожне століття є подібним до інших, але тим, які в ньому живуть, воно здається гіршим від попередніх». Однак він не міг передбачати, що ХХ ст. буде аж таким радикальним і принесе мільйонні жертви геноцидів, воєн та етнічних чисток. Тепер живемо у ХХІ ст. і з тривогою дивимося на те, що діється зі світом.

«КАЛЕНДАР „БЛАГОВІСТА”», 2018, ВИД. «БЛАГОВІСТ», ҐУРОВО-ІЛАВЕЦЬКЕ 2018, СТОР. 272.

Гляньмо хоч би на наше подвір’я в Польщі, де з веління долі довелося нам жити, а також на Україну. Ідуть там заклики до суспільства: «Будьмо вимогливі не лише до керівництва держави, а й передусім до самих себе». Таке звернення можна віднести теж до українських еміґрантів у Польщі, щоб не загубилися як національно, так і релігійно в місці тимчасового проживання за кордоном. Треба мати свідомість, що християнський Схід є колискою первісної Церкви. Не все одно нам, у якій церкві молимося: у нас єдина, рідна, українська. Про це наголошує і глава Церкви, і в Польщі ієрархи та священики Перемисько-Варшавської митрополії. Перед ними виклик: засновувати нові парафії, як у випадку Варшави, або душпастирські пункти, щоб віряни-імміґранти знаходили стежку до Бога в рідній атмосфері. Всі адреси нових місць греко-католицьких богослужінь подано саме в цьому виданні календаря.

Окремою, розлогою статтею до цього питання підходить диякон Петро Сивицький. Автор аналітично-соціологічного матеріалу, який користувався, між іншим, опрацюванням о. Стефана Батруха, подає, що до Польщі еміґрували 1 млн. 200 тис. громадян України, з яких аж 700 тис. є тимчасовими імміґрантами, 250 тис. постійними, 40 тис. студентами, а «іншими» 200 тис. Лише 50 тис. – це греко-католики, що мають право на постійне проживання, а з-посеред них у парафіяльному житті хоч яку участь бере лише 10%, тобто 5 тис. на всю Польщу. На думку автора: «Пора, отже попрощатися нам з патріотичною міфологією нашого дитинства – і не добачати у всіх міґрантах з України українськомовних ревних християн візантійської традиції, які тільки й шукають якоїсь української церкви, коли опиняться на чужині». Період комунізму, вважає диякон, знищив щось дуже основне в релігійному вихованні – передачу віри в родині. Причини розриву з батьківською церквою теж є повсякденні: «до польського храму мені ближче», – що спостерігає диякон Сивицький серед студентів, а ще є третя причина, про яку говорять здебільшого потиху. Частина імміґрантів греко-католицького віросповідання приїхали до Польщі на карту поляка і бояться брати участь у житті УГКЦ, щоб не втратити цього статусу. Правда є ще й така, що організаційно важко усіх охопити, бо перешкодою є розпорошеність. Усім нам конечно треба прочитати цей надзвичайний матеріал, який дає нам уяву про нове суспільно-релігійне явище, що виринуло серед нас (чи побіч нас). Рефлексії, які в нас породить ця стаття (14 сторінок), потягнуть, може, за собою задум над тим, як допомогти і вийти назустріч нашим братам і сестрам з України.

Наведу ще, по суті як резюме, цитату з авторського аналізу: «Тим паче, що й самі зустрічаємо приїжджих з України в різних життєвих ситуаціях: підеш на прогулянку центром університетського міста – почуєш українську; купуєш у маркеті – касир з українським акцентом; читаєш „Наше слово” – і там шеф-редакторка з України…».

До аналізу злих учинків людини, тобто гріхів у світлі Божих законів, підійшов о. Богдан Панчак у статті «Добровільне мовчання про „недобровільні гріхи”». Коли б ми сприймали серйозно зло, кожне зло, також те, котрого людина є джерелом, то чи не допомогло б це досягти нам реального примирення з поляками? – ставить питання отець.

Греко-католицький альманах несе нам теж солідний матеріал Василя Слободяна про архітектора Євгена Нагірного та його сакральну архітектуру, яку він проектував у Галичині в І половині ХХ ст. Варта уваги церква в Дуньковичах під Перемишлем, а також у Бірчі чи Люблинці-Новому. Цю останню він спроектував у модерному тоді в Європі (1924 р.) напрямі, який пізніше отримав назву стилю арт-деко. Поміщена стаття проілюстрована багатьма проектами церков, які створив Є. Нагірний.

Услід за цим у книжці «Благовіста» редактор Б. Тхір уже традиційно «веде» нас по руїнах храмів. Раніше – українських, що опустошілі та знищені опинилися по польському боці кордону, тепер – польських, які внаслідок переселень охопив український кордон. Їх стан, найчастіше – жалюгідний. Видно це на авторських знімках. Тут не тільки плин часу зробив своє, але й байдужість та варварство тих, перед ким нема нічого святого.

Той, хто у школі виховувався на поезії і свою прозу життя прикрашає вразливістю на поетичне слово, з приємністю читатиме Ігоря Калинця «Наречену». У матеріалі подано за черговістю пошуку все, що торкалося приватного життя поета Богдана-Ігоря Антонича та його нареченої Ольги Олійник. Збереглося кілька її любовних листів. Їхнє кохання попадало на перешкоди, хоч би з боку Антоничевих батьків, які дрижали за здоров’я і майбутнє свого одинака. І. Калинець зауважує, що після війни вперше про Ольгу писав «Український календар 1963» у Варшаві. Спогад про Антонича «Забутий поет Лемківщини» під прізвищем Ксєнжопольська написала сама Ольга Олійник. Хоч, як зауважує Юрій Гаврилюк, по війні вперше матеріал О. Олійник появився в Канаді. Пан Калинець пошуку листувань чи вістей про життєві епізоди нареченої Антонича дальше шукав у Пряшеві та у Варшаві. Тут знадобилося «Наше слово» і некролог про смерть Ольги 13 січня 1986 р. на 77 році життя у Холмі. Пам’ятаю, що нашу редакцію про смерть дружини повідомив її чоловік Зенон Ксєнжопольський, питаючи водночас, чи хочемо отримати її листування з Антоничем. Про дальшу долю цього епістолярного архіву мені нічого не відомого. Чи надіслав чоловік комусь у редакцію чи ні, це ж питання відкрите. Про життєві обставини і складні подружні відносини Ольги і Зенона чимало довідалася у Холмі викладачка ЛКУ Мирослава Кавецька. Найосновніше, що більшість рукописних творів Антонича зберігається у львівському архіві і музеєві. «Наречена» – це розділ з книжки Ігоря Калинця «Знане і незнане про Антонича» (Львів, 2017).

Читаючи альманах-календар, годі поминути вражаючий матеріал Романа Матвійчини «Греко-католицькі священики – в’язні концентраційних таборів». Тут нашій пам’яті автор привертає арешти духовників у Талергофі і Терезіні. Важливим джерелом інформацій послужив список померлих у Талергофі, який друкувало «Наше слово» на «Лемківскій сторінці». У 23 числах газети подано 1756 смертельних жертв. Серед них автор знайшов 524 священиків. Далі Р. Матвійчина називає концтабір у Березі-Картузькій, відтак німецькі табори і табір праці у Явожні, подаючи числа ув’язнених священиків.

Уже звичаєво, для повноти церковного видання, у календарі надруковано шематизм духовенства. У Перемисько- Варшавській митрополії прибули два деканати – Познанський і Катовицький. Розлогий календарій історичних подій, які відзначатимемо 2018 р., як завжди підготував д-р Зенон Боровець. Цикл віршів «Молебень до Богородиці» Віри Вовк є гарним уведенням у календарну частину видання. Обкладинку прикрашає проект церкви у Радехові авторства Нагірного і скульптура св. Вінцента (ХVІІ ст.) у Заболотті. ■

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Коментарі

  1. “список померлих у Талергофі, який друкувало «Наше слово» (…) . У 23 числах газети подано 1756 смертельних жертв. Серед них автор знайшов 524 священиків.” Мале пояснення. В Календарі написано, що померло у Талергофі 29 гр.-кат. священиків, а 524 було ув”язнених.

  2. “список померлих у Талергофі, який друкувало «Наше слово» (…) . У 23 числах газети подано 1756 смертельних жертв. Серед них автор знайшов 524 священиків.” Мале пояснення. В Календарі написано, що померло у Талергофі 29 гр.-кат. священиків, а 524 було ув”язнених.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*