На розраду до Антонича…

Надія ПастернакЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№36, 2017-09-03

Вісімдесят років тому відійшов у вічність видатний лемківський поет, прозаїк, перекладач Богдан-Ігор Антонич, який по праву належить всій Україні. Продовжуємо ділитися з вами цікавими фактами з його життя.

 <strong>Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. другий ряд знизу, перший зліва — Богдан-Ігор Антонич, поряд — Ірина Пеленська, посередині — лектор Йосип Федорович Шемлей</strong>.
Гурток студентів-україністів у Львові, червень 1931 р. другий ряд знизу, перший зліва — Богдан-Ігор Антонич, поряд — Ірина Пеленська, посередині — лектор Йосип Федорович Шемлей.

…Він залишив цей світ 1937 р., коли його ровесники з усієї Лемківщини і Галичини збиралися біля річок, ставків, водойм, запалювали вогні і відзначали прадавнє свято Івана Купала. ще неодружений 28-річний Богдан-Ігор Антонич горів цього дня від температури – і згорів… Єдиний син у батьків і неперевершений поет України, який устиг зробити значний внесок в українську поезію завдяки своїй філософській ліриці, релігійно-космічними мотивам, відгомоном лемківського фольклору.
Торкнутись аури Антонича цими днями можна було у Бортятині Мостиського району, в Музеї-садибі родини Антоничів. Тут поет проводив свої юнацької роки, приїжджаючи на вакації до батьків. Родинне обійстя Антоничів –це плебанія, адже батько поета був греко-католицьким священиком і 1927 р. отримав парафію в цьому селі, яке належало тоді до Перемишльської єпархії. А народився поет на Лемківщині – у Новиці біля Сянока, яке внаслідок переділу кордонів опинилося на території Польщі. Він вчився у Сяніцькій гімназії, й лише після закінчення сином цього навчального закладу батьки переїхали ближче до Львова. Поміж цим мешкали і у Відні, і у сусідній Словаччині, і в різних селах їхньої рідної Лемківщини, бо родину переслідували як москалі, які на коротко прийшли в часі Першої світової війни, за те, що не підтримували москвофільського руху, так і польська влада, яка таки заарештувала отця Василя Антонича…

Дві могили на старому цвинтарі…
Про Антоничів у Бортятині – найкращі спогади. Тут навіть кажуть: «Не було б отця Антонича – не було б Бортятина». Хоча село давнє, свого справжнього розвитку і духовного піднесення зазнало саме у той час, коли тут був парохом отець Василь Антонич. І нині своєрідною архітектурною домінантою села служить церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка була збудована отцем Василем Антоничем – за проектом відомого львівського будівничого Василя Нагірного. Також з ініціативи отця Василя в Бортятині була побудована школа. Нині на її місці стоїть уже новий корпус школи і будується ще один – зі спортивним залом. Таку новобудову нечасто зараз можна побачити в галицькому селі… До будови активно залучаються мешканці Бортятина, й так тут водиться з діда-прадіда, так виховував людей отець Василь Антонич. Він дбав і про економічний розвиток села, організувавши кооперативу і касу взаємодопомоги, а в неврожайні роки закуповував картоплю для селян і насіння, привозив це з-за кордону. Хто міг – віддавав потім, хто не міг – так було. Отець заклав добру господарку у Бортятині, сто гектарів церковного поля роздав бідним в оренду. І ще бортятинці розповідають, що бідних вінчав, хрестив, ховав задарма. А от на уроках релігії був дуже строгий. Отець дбав про освіту бортятинських здібних дітей, шукав кошти на їх навчання. Гарні спогади про те, як їй допоміг у житті отець Василь Антонич залишила мешканка села Ганна Войціцька, з якою товаришував його син. Вона дуже гарно співала, вишивала, навіть отримала нагороду за вишивку з Чікаго, де експонувались її роботи, була здібною до науки. Отець подбав щоби дівчина вчилася у Львові.
Добрим словом бортятинці згадують і їмось Ольгу, матір Богдана-Ігоря Антонича. Вона теж походить з Лемківщини, зі священичої сім’ї. Її батько Микола Волошинович працював науковцем у Львівському університеті і був парохом у селі Липівці. Брат Ольги Волошинович виступав за приєднання Лемківщини до Чехословаччини, через те був засуджений урядом Пілсудського до смертної кари і переховувався на території Чехословаччини. Антоничі, як родина, теж були змушені якийсь час переховуватись… Їмось Ольга до одруження працювала вчителькою.
«Після смерті сина сім’я дуже бідувала, – розповідає молодший науковий співробітник Музею-садиби родини Антоничів Ірина Сенечко. – Отець Василь був на парафії в Бортятині до 1939 року. Потім сім’я зазнавала утисків від радянської влади. Їх чотири рази грабували (отець вдома зберігав сейф від каси взаємодопомоги). Кожного разу ту касу якось відновлював і продовжував допомагати селянам. Під час четвертого пограбування його дуже сильно побили, він лежав паралізований, так і помер у 1947 році». Їмость Ольгу, яка на цей час втратила зір, забрала до себе сім’я Бенів з Бортятина, де вона прожила до 1953 року. У свій час їмость Ольга допомагала цій родині у скруті. Всього на шість років пережила свого чоловіка. Вдячні бортятинці поховали її поруч із чоловіком і в 1956 році поставили спільний пам’ятник. За пам’ятником їздили у село Демню Миколаївського району, яке славиться каменярами і виробництвом пам’ятників. Ця могила весь час була доглянута.
…Уже лежать на цвинтарі лицем до сонця усі ті бортятинці, які пам’ятали отця Василя, які слухали його проповіді, а він – лицем до них, своїх парафіян, бо так ховають священиків, а поруч з ним – їмость, мати, якій Бог дав лише одного сина і яка так рано його втратила. Старі могили, старі дерева, якась незвичайна тиша в цьому сакраментальному куточку села. Стоїмо з похиленими головами. Молимось за упокій душ цих простих, скромних і великих людей.

Музейні кімнати з вишиваними шторами
На горі біля церкви – плебанія, священиче помешкання з великим подвір’ям, криницею і калиною біля неї. Тут якась особлива аура, спокій. І всередині плебанії, тепер музею – також. Ті п’ять кімнат і кухня такі ж самі, як були за часів Антоничів. У радянські часи, як була тут початкова школа, кухню замурували. Кімнати побілені вапном, як колись, віддають білизною. Штори, або портьєри, як кажуть в Галичині, також білі, і на них вишиті поезії Антонича – на рівні середини вікна.
Музейні працівники зізнаються, що знайти відомості про родину Антоничів було не так просто. Радянська влада знищувала все, що можна було: документи, фотографії і будь-що, але все ж завдяки світлинам – копіям, які вдалося знайти (ориґінали зберігаються в одній науковій установі) можемо тепер відтворити образ малого Антонича: в музеї є його світлина з батьками, де він ще дуже маленький, і окрема світлина в п’ятирічному віці. Про життя родини, коли він був маленький, теж відомо небагато. Дещо вдалося дізнатись із спогадів нареченої Богдана-Ігоря Антонича Ольги Олійник. Відомо, що мама найняла для сина няню, яка знала дуже багато пісень, гарно співала і читала напам’ять поезії Шевченка. Очевидно, це мало вплив на малого хлопця, бо він дуже рано почав римувати: говорив віршами, а потім сам цього встидався.. Ще відомо, що дуже любив бавитися книжечками: складав їх, перескладував, щось будував, гортав. Є в музеї копія свідоцтв про народження і хрещення. Хрестили його у церкві святої Параскеви, де батько мав парафію. А ще у цій музейній кімнаті є багато матеріалів про Лемківщину – край, де народився поет, край, природа якого мала вирішальний вплив на формування його душі, на становлення як поета.
Бачимо тут репродукції картин лемківського художника-самоука Никифора Дровняка, сучасника Богдана-Ігоря Антонича, які допомагають відтворити середовище, в якому зростав поет. Зібрана тут цікава література і про лемківський край взагалі, і про його звичаї, культуру, побут, і про Антонича зокрема, як наприклад, книжка львівського радіожурналіста Володимира Шалайського про вже згадувану Ганну Войціцьку і пісні, які любив слухати Антонич. Він записав цікаві спогади від неї про життя поета в цьому селі.
У Бортятині Антоничу добре творилося. Зберігся навіть один лист, у якому він нарікає на зайнятість і на те, що не може приїхати до Бортятина на вакації, лише дуже на коротко, а вже 20 серпня мусить бути у Львові. Тут він проводив час з місцевою молоддю, яка збиралася в саду керівника школи, допомагав ставити вистави, слухав пісні, але сам не співав. Часто проводжав Ганну Войціцьку додому і просив, щоб вона ще співала. Ось який спогад залишила вона про Антонича: «Був середнього росту, короткозорим, зачісувався догори. Його мати теж була короткозорою. Ходив переважно в краватці. Веселий, але водночас скритний».
Наступні музейні кімнати крок за кроком відкривають цю непересічну постать – через його збірки, через світлини пізніших часів: навчання у Сяніцькій гімназії та Львівському університеті, через різні документи і збережені спогади його сучасників та друзів. Його однокурсниками були письменниця Ірина Вільде, видатний мистецтвознавець, який згодом еміґрував до США, Святослав Гординський. Вони були навіть добрими приятелями. Гординський перший й зробив запис у книзі відгуків новоствореного музею родини Антоничів, коли приїхав в Україну. ■

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*