Анастасія КанарськаКУЛЬТУРА2012-07-27

{mosimage}

Дивне відчуття охоплює моє серце, коли йду львівськими вулицями, особливо в осерді міста, – весь час здається, що ось-ось, зараз я побачу Бориса Возницького, намагатимуся його наздогнати – але хіба можна наздогнати вітер?! Львів осиротів назавжди, безповоротно, осиротіла Україна, українське мистецтво, бо відлетів у засвіти ангел-охоронець – Б. Возницький. Він вражав усіх своєю незгасною енергією, своєю просвітницькою працею, своїм умінням не зрадити справі свого життя. Навіть смерть його…

Ранок 23 травня приніс Україні трагічну звістку: загинув Б. Возницький – директор Львівської галереї мистецтв, академік Національної Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, Герой України, заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ)… Загинув на льоту, між селами Куровичі та Печенія Золочівського району Львівської області, його зболене серце не витримало цього шаленого літання. Він так любив водити авто, в усі філії музею добирався старенькою службовою машиною, не користуючись послугами шофера. Він завжди поспішав, цього разу спішив якнайшвидше доїхати до Золочівського замку, який так скрупульозно повертав до життя, і… полетів до небес. Якось він сказав: “Я маю чотири замки-музеї (Олеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький). Тільки те, що я привіз з експедицій, оцінюється в 16 млрд. євро. Мільйонер? Нехай говорять”. За неповними підрахунками, Б. Возницький і його співробітники врятували близько 36 тис. мистецьких творів.
Борис Возницький народився 26 квітня 1926 р. в селі Ульбарів Волинського воєвідства – тепер Дубенський район Рівненської області. Під час Другої світової війни служив у штрафній роті радянської армії, був зв’язковим Української повстанської армії. Після війни поступив у Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша, навчався у Ленінґрадській академії мистецтв (факультет історії мистецтв). Як він сам казав, став першим радянським мистецтвознавцем у Львові, бо до нього були ще ті, з покоління, яке вчилося за Польщі. Від 1960 до 1952 р. працював заступником директора Музею українського мистецтва у Львові.
Згодом Б. Возницький став директором Львівської картинної галереї (тепер – Львівська національна галерея мистецтв). У ті страшні 60-ті роки минулого століття радянська влада робила все можливе й неможливе, щоб знищити всі пам’ятки сакрального мистецтва. У такий страшний час Б. Возницький не побоявся ні влади, ні можливих репресій, не оминав ні одного знищеного храму чи цвинтаря. Він завжди міг наполягти на своєму, здебільшого тому, що за цю роботу ніхто інший не поспішав братися, а Возницький робив у храмах музеї, рятуючи і їх, і мистецьку спадщину. Допомоги ні від кого не чекав: хотів, аби тільки не заважали.
Для нього завжди на першому місці було українське мистецтво, бо ще в студентські роки Борисові Григоровичу було до болю образливо, що в навчальній програмі фіґурували тільки Росія і Європа і, лише в 1963 році увійшло в оббіг поняття “мистецтво народів СРСР”. Сам був спеціалістом з VII-VIII ст.ст., але вважав, що треба займатися всім і не виділяв жодний з періодів як улюблений. У покинутому костелі в Жовкві Возницький зняв з вікон полотна, що виявилися рештками робіт австрійського художника доби бароко Мартина Альтомонте. Його співробітники довго займалися реставрацією полотен, а згодом до них приєдналися й польські реставратори. Возницькому вдалося врятувати картини Симона Богушовича зі Львова, Анджея Стеха з Ґданська. На Франківщині, в містечку Городенка Возницький разом зі співробітниками свого музею врятував те, що залишилося від дерев’яного вівтаря роботи Георгія Пінзеля.
Пінзель займав особливе місце в житті Б. Возницького – останній зробив неможливе, щоб зберегти творчий спадок цього майстра, та й добився відкриття у Львові музею Пінзеля. Так світ завдяки Б. Возницькому дізнався про українського Мікеланджело – Іоана-Георгія Пінзеля. Найбільшою мрією Возницького було репрезентувати роботи майстра в Луврі, відкриття цієї виставки планувалося на листопад 2012 р. Це би був перший митець з України, представлений в цьому знаному музеї. Але без Возницького ця виставка у Парижі не відкриється, принаймні цього року. У Львові тепер падають безконечні дощі, протікає дах у костелі сестер кларисок, де міститься музей Пінзеля, тому стає лячно, що збережене Возницьким може не зберегтися без нього.
Такі, як Возницький, народжуються раз на тисячоліття. Судіть самі, що він встиг зробити за 50 років керування Львівською картинною ґалереєю: створив нові філії ґалереї, зокрема, Музей-заповідник “Олеський замок” (1975), Музей-заповідник “Підгорецький замок” (1984), Музей-заповідник “Золочівський замок” (1986) – так звана, “Золота підкова”, каплиця Боїмів, Музей “Русалки Дністрової” (1987), Музей мистецтва давньої української книги (1977), Музей львівської сакральної барокової скульптури XVIII ст. (творчість Іоана-Георгія Пінзеля) (1996), Музей Івана Виговського (2004), Палац Потоцьких (2005), Музей модерної скульптури Михайла Дзиндри (2005), Музей-майстерня Теодозії Бриж (1999), Музей найдавніших пам’яток Львова, Музей “П’ятничанська вежа”, Жовківський замок, який ще перебуває у стадії реставрації, а музей займає частину приміщення, де вже можна оглянути макети міста і замку середини ХVІІ ст., археологічні знахідки, ікони, твори скульптури та графіки, поштівки поч. ХХ ст.; Музей-садиба Маркіяна Шашкевича.
Борис Возницький – автор путівників по Львівській картинній ґалереї, Олеському замку, каплиці Боїмів, музею Пінзеля, автор наукових досліджень творчості живописця Й. Конзелевича, архітектора та скульптора П. Гіжицького, скульпторів Г. Пінзеля, Ф. Оленського, М. Полейовського. Автор книги, яка побачила світ у 2005 р. – “Микола Потоцький, староста Канівський та його митці: архітектор Бернард Меретин і сницар Іоан-Георгій Пінзель” та книги спогадів “Борис Возницький. Автопортрет на тлі часу” (2006).
Він ще стільки хотів зробити! Насамперед, йому болів Підгорецький замок. Возницький казав, що це замок, якому нема рівних у Центральній Європі, мріяв відродити леґендарний парк поч. XVII ст. перед палацом. А ще мав ідею віднайти поховання Івана Виговського, вважаючи, що для прикладу те, що в Польщі під королівським замком у Кракові стоять гробівці королів, це виховує патріотизм у молодого покоління. В Україні ж такого нема – наші герої порозкидані по світу. Встиг тільки відкрити Музей гетьмана Виговського в селі Руда, експозиція якого відтворює боротьбу українського народу за свою незалежність і державність від часу виникнення Запорізької Січі до національно-визвольних змагань ОУН і УПА у 1940-1950 рр. За підрахунками Возницького, він зі своїми однодумцями зібрав третину мистецької спадщини, яка залишилася: дві третини просто знищені, серед них дуже цінні пам’ятки. Починав з XVI ст., а потім перейшов на XVII-XVIII ст.ст. Насправді, на все не могло вистачити його одного. Бракувало рук.
Щодо претензій про повернення, наприклад, польських пам’яток, у Бориса Григоровича була така позиція, що оскільки ніхто не поспішає повертати українське мистецтво, то треба домовлятися і обмінюватися експонатами на тимчасове користування, називаючи це спільною спадщиною. Возницький був переконаний, що таке розуміння є з обох сторін.
На похороні ніхто не бачив його в труні, бо вона була запечатана, та якось невідповідно виглядав поважний траурний портрет на вході в Палац Потоцьких, бо для всіх образ Бориса Григоровича в пам’яті залишиться з тою хитринкою в завжди молодих очах і мудрістю в усмішці. Такі як він справді народжуються раз на тисячоліття.


“Наше слово” №31, 29 липня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*