Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2018-04-01

Зі шпальт «Нашого слова» та інших газет потроху зникає поняття «мультикультурності». А ще кілька років тому воно було чи не в кожному висловлюванні, чи не кожного чиновника, чи не кожного нашого фестивалю. Нова консервативна революція випирає це поняття з польської офіційної мови як чуже і «лівацьке». А дарма. «Мультикультуралізм» – це якраз кістка від кістки консервативна теорія.

Я дуже добре пам’ятаю той час «мульти-культи», оскільки працював літературним редактором «НС» і мусив поправляти кожний незграбний покруч «багатокультурність» на таке ж незграбне, проте літературне запозичення «мультикультуралізм». З погляду мови – це слово антиестетичне, воно в усіх вимірах звучання жахливе, адже прийшло з канцеляриту чиновників, від якого в літературної мови хронічне, перепрошую, блювання. Та оскільки це слово вигадали у трендах класної на той час Західної Європи, стало модно його вживати в новонаверненій на західну ноту Польщі. І чиновники першими почали змагатися в частоті вживання згаданого слова.
Зверніть увагу, що ми в ті часи не приклеїлися до цього поняття. У нас були свої, дарма, що прості, зате зрозуміліші і кращі: «українство», «наші землі», «наші пісні». Наші слова – одним реченням.
У Польщі в мові українців слово «мультикультуралізм» не прижилося ще з однієї очевидної причини. У часопросторі свого вживання це модне словечко замінило попередню «дружбу з братнім радянським українським народом», якою атакувала раніше комуністична пропаґанда. Обидва поняття – «мульти-культи» і «дружба» – були своєрідним шаманством, заклинанням, химороддю проти реальної проблеми: незагоєних ран і недосказаних слів між народами українським і польським. Промовте щось в ім’я «дружби» чи то пак «мульти-культи», повторіть це сорок разів на сорока фестивалях і буде всім нам щастя.
Щастя, як і Христос, другий раз не прийшло. Закляття з «мульти-культи» викликало не бога, а диявола – і ось воно вже породило дві категорії радикалів. Першу серед тих, кому його адресували, тобто меншинам, воно породило радикалів серед тих, хто не інтеґрувався за правилами «мульти-культи». Друга категорія радикалів – серед більшості. Це люди, які злякалися тих, хто не інтеґрувався.
Обидві категорії – ірраціональні, вони виникли з порушення правил гри «мульти-культи». Багатьом з радикалів, імовірно, здається, що гру вдасться відкрутити назад, зробити так, щоб її не було взагалі. Проте це неможливо, гра перезапустилася і йде весь час вперед, але з новими правилами. Парадоксально, проте лише нині ці правила лібералізовано, отже зненавиджене правими середовищами «мульти-культи» через правий бунт стало ще більш «лівацьким». Адже досі «мульти-культи» гралося за старими, консервативними правилами і, на моє переконання, саме через це зазнало поразки.
Чому так? Існують дві моделі погляду на розклад людських відносин – умовна консервативна та умовна ліва. Першій притаманний партикуляризм, локальність, спільнота і традиція; для другої характерний універсалізм, глобальність, індивід і права людини. «Мульти-культи» – це дуже традиційна категорія, котра в дотеперішньому вигляді ставить не на індивідуальність, а на громаду. Нічого «лівацького» в «мультикультуралізмі» нема. Він розуміє і наділяє правами меншину таким самим чином, як це хоче зробити з «поляками-католиками» правляча нині партія «Право і справедливість». Саме тому смішно звучать претензії консервативних лідерів і, почасти, мислителів до «мультикультуралізму», – адже він представляє їх власну систему поглядів, з поправкою на те, що застосовану не щодо себе, а щодо меншини. «Мультикультуралізм», викладений у такому вигляді для потреб більшості, небезпечний, адже він підриває суверенність інших спільнот і призводить до постійних конфліктів на лінії «свій–чужий», а це ж гальмує розвиток усіх спільнот у суспільстві, змушує їх витрачати капітал на досить примітивну гризню про те, хто наш, а хто не наш.
Тепер «мультикультуралізм» як слово зникає, проте не зникає як явище. Навпаки, хочуть того консерватори чи ні, воно розширюється й – о небеса! – лібералізується, зішкрібує з себе залишки рустикальної етики ХІХ ст. Раніше опорним було поняття «права спільноти». Нині центр ваги переміщується на поняття «права людини у спільноті».
Цей процес, поки що слабко описаний у пресі загалом і в українських виданнях Польщі зокрема, невдовзі стане формотворчим. Кордони ідентичності нині розширюються в усьому світі, від північних територій Канади до Республіки Союз М’янми. Дивно було б, якби цей процес не торкнувся нас. Процес давно зрів, каталізувала його хвиля у кілька сотень тисяч біженців з Близького Сходу до Європи, що змусило вводити кардинальні реформи в півмільярдному Європейському Союзі. І цей глобальний процес – не тільки сиґнал до польської більшості, це й сиґнал до українців у Польщі. У «мультикультуралізмі» ми були більш-менш єдиною спільнотою зі спільним штрафбатом – у тому, що тепер, на наших очах приходить на зміну «мультикультуралізмові», українці у Польщі муситимуть перетворитися на спільноту індивідів. Говорячи простішою мовою, серед цих індивідів будуть народжені на західних землях, у Перемишлі, але також і в Україні. Спільними будуть цінності, а не, як досі, спільне походження. Які саме цінності? Які правила? Як має виглядати наша спільнота?
Ці питання відкриті, проте відповідь на них буде інша, ніж п’ять років тому. І якщо ми не знайдемо на них відповіді, наша спільнота зникне так само, як і слово «мультикультуралізм». ■

Поділитися: