Підготував Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №52, 2014-12-28
Автор спомину народився 25.04.1925 р. в селі Полонній Сяніцького повіту на Лемківщині. У 1945–1947 рр. як «Дух» він був командиром зв’язку та розвідки IV району надрайону «Бескид». У «НС» друкувався його спогад «Нерозгадана таємниця Хрищатої». Тепер М. Мицьо ділиться інформаціями про перші дні в лавах українського антикомуністичного руху у східній Лемківщині. Стільки ж приділяє і закінченню своєї служби в ньому. Ядром розповіді і тим разом виступає гора Хрищата, густо «заселена» українськими повстанцями, яких псевдоніми та прізвища зберегла пам’ять їх колишнього командира. Спомини датовані 2013 р. Текст зазнав незначної мовно-стилістичної редакції. Подається в скороченому варіанті. Більші пропущені фраґменти позначені квадратними дужками. Заголовки підрозділів – мої, Б. Гука. Публікується вперше. (бг)
Полонна і варвари
Наприкінці німецької окупації почали свою роботу польські грабіжницькі банди. У травні 1944 р. був збройний напад на нашу хату. Забрали все, що було під руками.
У другій половині серпня 1944 р. на наші терени розпочали наступ москалі. Першою жертвою обстрілу впала нижня частина села, зокрема і наше господарство. Ми залишилися без даху над головою. Добрий сусід, Григорій Стецько, віддав нам одну кімнату.
Тепер почалося найгірше: посунули на нас польські комуністичні орди. На початку 1945 р. влада розпочала переслідування. За моїм батьком ганялися аж до Акції «Вісла» – «винний», бо колись був головою «Просвіти». Міліція зі Щавного розстріляла в селі Прибишеві двох братів Спехів на їхньому подвір’ї. До тюрми в Сяноці посадили мого брата Андрія Миця. Усі міліціанти не були місцеві: походили з польських сіл – Тернави-Нижньої і Вижньої, Прусіка, Небещан і Загір’я. Комендантом був Кузьо і заступником Масьо.
У Сяноці слідство вів поручник, згодом комендант польського антикомуністичного підпілля Жубрид. Наша мати ходила до Сянока і просила звільнення Андрія. Одного разу він їй сказав: «Я вашого сина звільню, але за півкорця пшениці». Так і сталося.
Початок опору
Під кінець травня 1945 р. ввечері мене викликав мій сусід Степан Диджик. Ми удвох пішли на город і там зустріли двох озброєних мужчин. Степан одного назвав «Бурлакою», а другого – «Макаренком» (Микола Грицков’ян з Березки Ліського повіту). Перший був кущовим, другий – військовим референтом куща. «Бурлака» офіційно назначив Степана станичним, а мене – зв’язковим. Цього вечора я став членом українського підпілля. На початку літа 1945 р. вперше до нашого села навідалася сотня «Нечая», з якою прийшов мій двоюрідний брат Стефан Баб’як.
В цю ж пору на терені куща «Бурлаки» почалося організування самооборонного кущового відділу. Вишкільником був колишній старшина ЧА «Грань». По якомусь часі члени СКВ домагалися покарання міліції в Щавному за ростріл братів Спехів. На долішньому кінці Полонної зібралося понад півсотні СКВ з «Бурлакою» і «Макаренком» готових іти на міліціантів у Щавнім, але в останню хвилину прийшов зв’язковий від районового провідника «Говерлі», який заборонив цю акцію.
Наприкінці червня 1945 р. до Полонної прибула більша група повстанців. Командиром групи був «Наливайко». Вони запланували засідку на міліцію зі Щавного. Я і Степан підібрали відповідне місце: понад 300 м чистої дороги. Від дороги метрів 50, на березі річки Полонки, покритому густою лозою, повстанці зайняли становища. Нам обом «Наливайко» наказав перейти до лісу Ділець і слідити за приходом польських міліціантів. Пізнім ранком ми зауважили їх на дорозі й негайно повідомили «Наливайка», але його хлопці… поснули. А ті, що проснулися, відкрили огонь запізно. Поляки залягли при дорозі й відкрили огонь з кулемета. Не тривало це довго, як обидві групи почали відступати. У тій засідці з польської сторони був поранений комендант Кузьо, а з нашого боку – «Бурлака», на місце якого кущовим став «Макаренко». Натомість «Бурлака», видужавши, став кущовим провідником в VI районі. У ІІ половині 1945 р. був призначений районовим провідником у ІІІ районі. Там районовим інтендантом був «Громовенко» (Василь Стецько з Полонної). Обидва вони щасливо перейшли на Захід
Під кінець серпня 1945 р. нашими теренами проходив рейдом з Чорного Лісу курінь «Прута», який розквартирувався в Прибишеві. Міліція зі Щавного, Команчі і Радошиць, не маючи даних про кількість «бандеровцув», вирішила наступати. Коротко: погубили шапки і ледь живими повтікали.
В цю ж пору почалося організування сотні «Дідика», до якої ішли юнаки з СКВ. Ми, тобто я і Степан, вирішили разом піти до СБ. Вступали до неї в Явірнику. Провідником був «Цок»/«Буйтур», командиром – «Мірник», якого скоро замінив «Сорокатий» (Хомчик зі Щавного). […]
Я не можу собі пригадати докладно часу, коли нашу боївку заалярмували негайно прибути до Вислока-Горішнього. Там побачили ми жахливу картину. На землі лежав мертвий наш районовий провідник «Говерля», якого розстріляв надрайоновий провідник «Зорич». «Говерля» мав велике довір’я і популярність у місцевої людності та серед підпільників. У Суковатому відбувся польовий суд над «Зоричем», який його не оправдав. Видно, він десь мав іншого доброго оборонця, бо за кару його відрядили на Любачівщину. Надрайоновим провідником був призначений «Мар». […]
На зв’язку
На початок мені вдалося з найближчих кущів зорганізувати перші чотири спецкур’єри. Потім на харчового призначено колишнього зв’язкового «Ворона». Уже було нас шестеро. Залишились ми на Хрищатій в кущі «Колодки». Збудували колибу й придбали потрібні речі. Там наша група збільшилася до понад 10 кур’єрів. Ми розпочали організування зв’язкових каналів між районами, надрайоном і командою УПА. Кожний канал мав ділитися на два. Один живий, у якійсь хаті, а другий мертвий – у лісі. Кожний район мав мати своїх зв’язкових, які мають приходити, лишати і забирати пошту, також приводити чи відводити підпільників. Кожний канал мав призначений день. Це відносилося і до моїх кур’єрів. Перші канали були організовані з моєю присутністю. Окремий канал був зорганізований до надрайону «Бескид» і команди УПА. Всю пошту, яка приходила чи відходила, я реєстрував і датував.
Літо і початок осені 1946 р. ми прожили без жертв. Восени треба було заготовляти харчі на зиму, зокрема одяг і взуття для кур’єрів, що справляло досить великі труднощі. Надійшла зима 1946–1947, впали великі сніги. Ми в колибах палили великі огні і нагрівали землю на нічліг. І так дожили до Різдва, яке запланували святкувати в селі Туринському. Попереднього дня туди пішли «Ворон» і кущовий харчовий «Дуб», щоб приготувати по хатах наше святкування. На другий день пополудні ми прийшли над село. Усе спокійно. Ввечері увійшли в село й порозходилися по хатах. З кущовим «Колодкою» зайшов я до хати Драбика. Там жили дві родини. Нас дуже гарно прийняли. Там була «Конопевка», колишня станична в Прелуках. Святвечір ми відсвяткували весело і спокійно.
Над ранком наші групи залишили село і відійшли. Ми з «Колодкою» і «Дубом» залишилися в хаті, однак мене щось дуже непокоїло. Я поклався на лаві під вікном зі зброєю в руках. Раннім ранком на село наскочила польська кіннота. Як господарі повідомили нас про небезпеку, то польські жовніри в’їздили на подвір’я. Наше становище було майже безнадійне, але інстинкт наказував діяти. Ми через сіни вскочили до боїща, там стояла драбина на горище. «Колодка» погнався нагору, а я повернувся до сіней і спитав господиню, чи є двері ззаду хати. Показала двері, заставлені шафою. Як ми її відсунули, я опинився ззаду хати й бігом почав відступати до лісу. Польські жовніри мене зауважили і відкрили сильний огонь. Один відважився за мною бігти, та коли я відкрив по ньому огонь, повернувся назад. Тепер жовніри полізли драбиною на горище, звідки «Колодка» відкрив огонь. Поляки вибігли з хати й почали її обстрілювати запальними кулями. У підпаленій хаті згинув кущовий «Колодка», який походив з Команчі.
До місця постою я повернувся перед полуднем. Розказав боївкарям, що сталося. Наступного дня ми довідалися, що живим у польські руки попав харчовий «Дуб». Це означало, що наше місце постою – ненадійне і його негайно треба залишити. На другий день уранці ми забрали потрібні речі, залишили місце постою та глибоким снігом подалися в напрямі озер на Хрищатій. Був там бункер, який ми раніше побудували для провідників з України, генерала УПА «Перебийноса» і члена проводу ОУН «Тараса» та їхньої охорони, у якій я тоді служив.
Далі буде
