ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №47, 2018-11-25

Хто хоч раз побував у горах, чув як шумлять смереки і збивають каміння, поспішаючи вниз, гірські потоки, той зустрічався з красою. Прекрасна земля родить гарних людей − тому так багато серед горян художників, різьбярів, музикантів, скульпторів та поетів. Там збагнула усю тайну художнього слова Анастасія Надія Марин.

Анастасія Марин. Фото з приватного архіву Наталії Топоровської

Вона народилася 15 серпня 1931 року у селі Воля-Нижня Сяніцького повіту. Батько Анастасії, Михайло Васильович Марин (Дупляк), був солтисом у селі. У 1939 році його заарештували за доносом Рудого і довго катували. Вночі глибокими снігами його погнали в ліс Шахти і вимагали віддати рушницю і радіо. Увесь в синцях, без зубів він повернувся додому. Потім були півроку тюрми у Яслі. Після повернення додому батька Анастасії знову зловили німці і відправили на роботу в Німеччину. У Михайла були дві дочки – Анастасія і старша Ганна. Вони знову залишилися самі.

«Анастасія змалечку була дуже розумною дівчинкою, любила вчитися. Вона зростала серед казкової природи Лемківщини. У дитинстві допитлива дівчинка збирала навколо себе дітей і вони всі разом гралися в школу», – згадує розповіді Анастасії Марин її онука Наталія Топоровcька. Вона читала все, що траплялося під руку, а найбільше любила історичні книжки.

Проте Анастасія і на полювання ходила, і грала у футбол. Навчалася в школі у Волі-Нижній і в Яслиськах. Внучка
Анастасії Марин згадує: бабуся завжди з приємністю розповідала про своє дитинство на Волі, говорила, що пам’ятає кожну стежину, кожне дерево, батькові черешні над ставком, вулики і смачний мед… А жили вони за школою, яку побудував батько, що біля каплички при дорозі.

Радісне дитинство було перерване вранішнім криком: «Марин, збирайся!». Депортували волян 24 квітня 1946 року на станцію Вороблик, а звідти вони 8 травня прибули в Остап’є Тернопільської області. Тоді були важкі часи – панував голод і хвороби. Батько дівчат постійно мусив їздити на заробітки – на Донбас і в Одесу. Анастасія ж закінчувала остап’ївську семирічку. У 1948-51 роках вона навчалася у Скалатській середній школі. У 1951 році стала студенткою філологічного факультету Львівського педагогічного інституту, який закінчила 1955 року.

Студентка Анастасія Марин біля оперного театру у Львові.

Незабутні студентські роки у місті Лева тільки посилили любов Анастасії до літератури та історії. Серед її знайомих було й багато горян з Бескидів – Дмитро Бедзик, автор «Украдених гір», львівський скульптор Василь Одрехівський, народний художник зі Стрия Осип Величко.

Анастасія ніколи не забувала першу школу, у якій вчителювала – школу в Тинному. Туди вона поїхала після навчання за направленням. Вона завжди згадувала 10 клас – перший випуск школи, і двох Оксан за першою партою. Одна з них мала пишні русі коси і дуже гарно писала твори. Анастасії думалось тоді: матиму дочку – назву Оксанкою. Так і сталося.

У 1957 році Анастасія одружилася з Павлом Хавиком, сином місцевого активіста Івана Хавика, родом зі села Поляни Короснянського повіту. Йому поетка присвятила багато віршів. Після закінчення служби в Балтійському флоті і після довгих років розлуки вони щасливо зійшлися і створили сім’ю.

З Тинного Надія повернулася до Остап’я і в 1958 році влаштувалася на посаду вчительки української мови і літератури в середній школі. В остап’ївській школі невтомна вчителька керувала гуртком «Казочка». Твори її вихованців транслювали по радіо в дитячих програмах. У 1958 році в родині народилася старша дочка Оксана, а в 1961 – син Віктор.

Онучка Анастасії Марин Наталія згадує: «Моя бабуня присвятила 40 років навчанню дітей. Про неї говорять „вчителька від Бога”. Не одне покоління дітей пам’ятає її мудрість, доброту і скромність».

6 вересня 2018 року, у віці 87 років перестало битися серце цієї великої, але скромної вчительки і надзвичайно чуйної людини. Анастасія Марин залишила по собі не одне покоління вдячних вихованців і багато прекрасних віршів,
написаних серцем, а також спогадів, які неодноразово публікувалися в українській та закордонній україномовній
пресі.

Нехай українська земля тужливої виселенки з Лемківщини, життєво мудрої жінки, матері та бабусі, буде Їй пухом.
Пропонуємо увазі читачів один з віршів Анастасії Марин-Хавик, який наближує нам втрачену Лемківщину і босоноге, але щасливе дитинство.


Лину, воле, до тебе я!

Коли туга моє серце огортає,
І близьких людей зі мною немає.
Я молюся довго і гаряче,
А серце щемить і плаче-плаче…
Я знаходжу розраду в словах.
Складаю їх у рядках,
Вони приносять забуття мені
Про гіркі хвилини у житті.
Тоді я у дитинство лину,
На Волю, на Фучилівку дорогу,
Торую стежку непросту,
І тріпоче моє серце,
По лиці котиться сльоза,
Бо у житті двох Нижніх Воль немає,
А є одна – моя дорога.
Там рідне все мені:
Дитячі радощі і печалі,
Яблука у Биряковому саду,
І ставок наш на Горбку.
Росяний ранок.
Я боса ступаю по густій траві,
Іду стежкою на Гряди,
Несу рибам їсти у ставі.
А там Матусин теплий голос
Усе гукав мені: «Дивись, не влазь
У воду, будь слухняна».
А я уже купалася у річці,
Або сиділа на черешні чи рвала вишні,
Пустункою росла,
З хлопцями дружила, на полювання
Аж одного разу заблудила…
Чого-чого тільки не було
В житті малому…
Грала в футбол, а увечері
Ледве йшла додому.
Хіба можна забути це?
А перед очима:
Ялини зелені, буки сивочолі
Ростуть і сьогодні на схилах Карпат.
Сумно у Бескиді говорять-шумлять:
«Воляни, воляни, брати наші
Милі, вертайтесь додому,
Вертайтесь назад!
54 роки ми на вас чекаєм,
Щодня виглядаєм.
Сумно жити без людей,
Цих сміливих карпатських дітей.
Нема з ким поговорити,
Нема кого любити,
Не чути пастуших пісень,
Не дзвенить на Кошариськах
Дзвіночок,
На Млачках замовк пташиний
Голосочок,
Лиш іноді зареве звір дикий,
Моторошно стає від цього крику,
Навіть ялівці не ростуть
І студинки висихають,
З них ніхто не п’є води,
Бо люди не приходять сюди,
Наше коріння глибоко в землі,
Ми тримаймось на вітрах крилатих,
Чекаємо вас у сивих Карпатах,
Мужніх і завзятих».
54 роки минуло з того
Страшного дня, коли наша Воля
Залишалась сама і плакала
Сиротою гірко слізьми
За волянами, добрими людьми.
Благала помочі у Бога:
«Господи, поверни їх додому».
Судилась їм на чужині важка дорога.
Тут усе любе їхньому серцю:
Земля, річка, ліс – таке миле,
Гора, Убіч, шахти і дідівські могили.
Хто розшукає їх
У заростях густих, високих?
Посадить квітку, помолиться на них,
Таких рідних, таких дорогих,
Бо злі люди розлучили нас,
Розігнали по білому світі,
Повмирали батьки наші,
Залишились діти…
Але вони вже не ті,
Ідуть іншими стежками,
Знають про Волю з розповідей
Свого Тата й Мами.
Лише уявляють ліси розлогі,
Гірські стежини, шумливі ріки,
Чують шепіт шовкових трав,
Але ніхто тут не бував.
Де забарились ви, Сини і Дочки
Волі?
Блукаєте десь у світах
І додому забули шлях?
А свята Церковця плаче,
Святий Миколай і досі чекає
Фучиляцьких гарних дівчат.
Щоб сплели йому вінок,
Приурочений до Свят.
Та все минуло, все спливло,
Неначе його і не було,
Лише у серці жаль щемить,
О, рідна Воля, колиско наша,
Хочеться побути з Тобою
Хоч єдину мить.
Бо нам, сивочолим,
Згадується юність далека,
Що промайнула чайним крилом
У невідомі далі,
На схилі віку залишила
Згадки радості і печалі.

Категорії : Лемки

Схожі статті

Леся Українка: «Найінтересніші пісні – лемківські!»

ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №35, 2018-09-02 У пантеоні найвидатніших творців культури Леся Українка своє особливе місце зайняла як письменниця. Однак, «палка виразниця українського національного духу», «найславніша...

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*