Кася Комар-Мацинська, аніматорка культури, Ґданськ ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2017-10-08

З нещодавно прочитаного «Карбіду» Андрія Любки запам’ятався мені фраґмент, як батько головного героя Тиса казав йому увійти до річки і пливти проти течії, а коли це малому не виходило, навчав, щоб у житті завжди «пливти з рікою», ніколи проти неї. Хоч це не дуже романтична порада, задумуюсь, чи іноді не варто нею користуватися.
Залишімось ще трохи в темі течії. Чи були ми на це готові чи ні, досить раптово залила нас хвиля нової української еміґрації. Разом з нею припливли до нас нові можливості та виклики. Про це все можна б писати товсті книги, на що тут, звісно, немає місця. Але один з викликів, особливо близький моєму майже вчительському серцю, заслуговує на більшу увагу або хоч декілька слів у цьому фейлетоні.
Перед канікулами в деяких великих містах Польщі з’явилася ідея заснування українських класів при польських школах. Що цікаво, іноді ініціатива виходила з позаукраїнських кругів, від поляків, директорів шкіл, у яких вже навчалися діти міґрантів. Бувало також, що ці директори про свій задум інформували вчителів у пунктах навчання – з проханням приєднати дітей з меншини до свого проекту. Одначе реакція з нашого боку виявилася… ну що ж, виявилися такою, якої можна було сподіватись. «Це не для нас, це для українців з України», – казали тутешні українці, «зосередьмося на нашому пункті», та один з моїх улюблених – «берімо приклад з Канади, там чудово функціонують суботні школи». Крім того, з’являлися переважно практичні сумніви «хто буде цих дітей щоденно возити», навпереміну з амбіційними міркуваннями: «чи ця школа має відповідний рівень».

Відповідний рівень, а радше незадовільний рівень – це взагалі фраза, яка лунає вже багато років у контексті «старих», українських шкіл у Польщі. Це стандартна відповідь на питання: чому ти/твоя дитина не пішли до… (тут відповідно Ґурова, Лігниці, Білого Бору чи Перемишля). Сказати таке легко, найчастіше без чіткого обґрунтування. Хіба не є очевидним, що відомі ліцеї воєвідських міст є набагато кращими за ті наші маленькі, провінційні школики? І що здібні діти заслуговують на все, що найкраще?
Такий дискурс довів до цього, що якби не діти і молодь з України, які декілька років тому стали численно вступати до наших шкіл, ті вже в принципі не існували б. Згодом виглядає, що «наші школи» також уже не для нас, а для українців з України.
Звісно, можемо стати проти течії, навіть не те, що пливти проти неї, а просто стояти. Трохи нас вода понесе, але в більшості випадків будемо байдуже дивитись на всі шанси розвитку свого українського, які перепливають повз нас. Будемо посилати своїх дітей на годину-дві до пункту навчання, як на годину-дві посилаємо на дзюдо, теніс або китайську. Будемо дивитися, як діти з України пробують (бо також не всі з них будуть горнутись до цього) заповнювати українські класи чи школи та критикувати їх, що творять альтернативну українську громаду. Будемо вічно порівнювати, що для нас, а що для них. Бо спробуймо спільно поборотися за добрий рівень наших шкіл чи створення українських класів. Хіба це не відмінники-учні роблять школи відмінними?
Любимо говорити, що жодна школа не заступить хати. Це правда. Але не обманюймо себе, що хата може заступити школу. Ну хіба що в хаті дійсно з пристрастями читають Кобилянську або Стуса, вивчають почергово Рюриковичів, міркують, якого чорта Хмельницький підписав Переяславський договір, а Петлюра єднався з Пілсудським. Звісно, без цього знання також можна жити, хто захоче, сам у дорослому житті це надробить, а якщо ні, то неосвічених українців – море, вони стають громадянами світу, з нічим не пов’язані, нічим не стурбовані, цікавляться лише відпочинком ол-інкюзів або новими трендами в манікюрі.
Отож суть у словах Тисового батька не в тому, що варто пливти з будь-якою течією, а в тому, щоб спершу вибрати правильне русло. А потім пливти! ■

Поділитися: