Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ №5, 2016-01-31
Після минулорічного ювілею, 25-ліття Об’єднаня українців у Польщі (ОУП), цього року входимо у 60-ті роковини утворення Українського суспільно-культурного товариства (УСКТ). Це добра нагода для продовження дискусії про стан і виклики організованого життя громади.
Потрібні дії
Ювілейні конференції та «круглі столи» об’єднання зосереджувались на кількох ключових моментах – мова, молодь, історія, пріоритети діяльності та кадрове зміцення організації.
З мовою є проблема, оскільки ми щораз частіше вживаємо польську, а не рідну українську. До цього щораз чисельніша міґрантська група учнів з України у наших школах спілкується російською і не інтеґрується. Загалом українська молодь у Польщі не відчуває потреби включатися в організоване життя громади, здебільшого задовольняючись одноразовими культурними акціями. Потрапляючи у великі міста, часто пропадає з очей не тільки громадських, але й релігійних структур. У справі історії ключовим є те, що польський публічний простір послідовно звужується для українського нацменшинного погляду на минуле. У свою чергу, чинні лідери в структурі потребують професіоналізму. У це включається вміння писати проекти і здобування коштів на ширшу діяльність, ніж це дозволяють дотації з державного та місцевих бюджетів. Зосередження лише на цих фондах і виснажливій праці вузького кола лідерів та волонтерів не ґарантують розвитку, а швидше ведуть до занепаду організації.
Властиво, крім проблеми міґрантських учнів у наших школах, більшість викликів відомі від довшого часу. Тому бажано, щоб черговий рівень дискусії перетворився у спробу випрацювати щось на зразок переліку конкретних, послідовно реалізованих дій. Бо що дасть врешті віднайдення молоді у великих містах, якщо не буде пропозиції для неї, або ця пропозиція буде непривабливою? Варто чітко окреслитись і в повторюваному довший час питанні обмеження кількості культурних заходів на користь ініціатив освітнього характеру, в тому навчання рідної мови дорослих представників громади. Здається, що жоден захід з традиційно організованих досі не припинив свого існування. Тому відкритим є питання, чи ці ідеї насправді треба виключати, чи радше могли б доповнюватись. Одним з актуальних викликів є саме історія. На жаль, вернулись ті часи, коли громаді намагаються приклеювати стереотипні ярлики «націоналістів» та «бандерівців». Про це особливо багато говорилося під час дискусії в Перемишлі. Озвученим там пропозиціям, а саме: системного підходу до українських увічнень, у тому проблеми їх нищення, а також розроблення документа, в якому будуть викладені принципи нашої історичної пам’яті, також варто надати рамки реальних дій. Зараз це тим більше необхідне, бо в депутатських рядах засіли націоналістичні політики, які намагаються доказувати антипольську позицію української громади.
Інформаційний простір
Ця справа безпосередньо пов’язується з доволі суперечливо знову-таки в Перемишлі винесеним питанням функціонування в польськомовному просторі. Немає потреби, щоб друковане «Наше слово» виходило мовою більшості, але водночас варто задуматись над польськомовним перекладом сайту тижневика і, звичайно, принагідним оновленням концепції його функціонування (2016 р. це також 60-ліття тижневика). Іншомовні варіанти – це сьогодні стандарт для установ, які хочуть поширити своє інформаційне коло. Ми свою дійсність, важливі події і погляд на історичне минуле, який ніяк не становить «військову таємницю», могли б таким чином доносити до польського суспільства, а також, що становить, мабуть, найбільшу ставку, до польськомовного українства. Залишаючись при викликах тижневика — їх виразно ілюструє така ситуація, що світ, зокрема Україна, про важливі і цікавіші події з життя нашої громади пише з посиланням на польські мас-медіа. Інформації для передруку і розповсюдження «на вже» у нас нема. Інтернетна позитивна пропаґанда і будування в мережі візерунку організації були серед викликів, озвучених у дискусії в Кошаліні. Наступне питання стосується українських міґрантських учнів у школах. На даний момент ми володіємо лише сиґнальними моментами. Для зрозуміня явища і спроб пошуку вирішення проблеми необхідний голос директорів згадуваних закладів, а також самих зацікавлених.
Не тільки молодь
У дискусії при нагоді ювілею ОУП появилось і питання старіння членів організації. Здається, це можна розширити і на старіння всіх свідомих представників громади. Питання, чи залишиться це тільки сумним ствердженням у контексті заміни поколінь? Може, постійно роздумуючи над способами виходу до молодих, варто задуматись і над переформатуванням праці зі старшими. Як показують суспільні процеси, сучасні бабусі і дідусі щораз частіше розширюють свій світ поза піклування внуками та городом. Водночас багато хто з них ще не освоїв комп’ютера або саме тепер має час на вивчення мов, особливо рідної української. Цікавими для них будуть лекції, мистецькі заняття, практичні навчання. Усім цим можна спробувати наповнити домівки і працю ланок у менших місцевостях. Частина з них скоріш за все приречена на зникнення, але не всі. З іншого боку, відомо, що існують спеціальні фонди, призначені на активізацію старшого покоління. Отже, чому писанню проектів не дати, наприклад, саме такий напрямок. Якби така праця була пропозицією для молодих людей, то вони не лише отримають конкретні вміння для використання у професійному житті, але й відбудеться бажаний міжпоколіннєвий діалог.
Цікаво, що в ювілейних дискусіях, крім ідеї перетворення нашого шкільництва у бізнес, не появилися питання господарської діяльності. До неї вже на першому з’їзді ОУП заохочував Яцек Куронь, маючи свідомість обмежень державного бюджету. Зараз ми наголошуємо на функціонуванні українських ресторанів у Польщі чи появі цікавих українських товарів на польському ринку. Відомі також видавництва, які у своїй пропозиції мають переклади українських книжок. Чи бізнес не може бути, крім бюджетних коштів і ґрантів з проектів, наступним джерелом коштів для статутних завдань організації? Звичайно, можна такі справи віднести до наївних ідей або поставити у колі пріоритетів, які організація повинна для себе визначити. Кажуть, що заробіток кращий, ніж шукання підмоги чи заощаджень. З іншого боку, ми не хочемо українства, базованого лише на культурно-розважальній активності.
Оцінка минулого
Ювілей згадуваного УСКТ годиться, напевно, для чогось більшого, ніж журналістських порівнянь. Вже минулого року чітко викристилізувалася проблема оцінки діяльності керівництва цієї структури. Її останні лідери на шпальтах «НС» переконували, що «робили все для того, щоб організація жила та розвивалась» (Євген Кохан), і що не питали тодішню владу про ідеї, а «самі ставили її перед власними ідеями або доконаними фактами» (Олександр Гнатюк). З їхнім представленням минулого рішуче не погоджувався, зокрема, перший голова ОУП Юрій Рейт, який говорив про самодискредитацію УСКТ та розходження його лідерів з постулатами громади. («Потрібне помноження ефекту», «НС» № 50, 2015 р.). Варто, однак, пригадати, що критичні голоси щодо керівництва УСКТ доволі промовисто звучали вже на з’їді 1990 р., під час якого товариство перетворилося в об’єднання. Делеґат цього форуму Іван Співак, цінуючи працю нижніх ланкок організації, одночасно говорив про те, що керівники УСКТ, діючи за інструкцією влади, «робили все, щоб вибити нам з голів, пам‘яті й серця прив’язаність до рідної землі, а впоювали нашому суспільству пропаганду про те, яка благодать зустріла його на чужині». Ярослав Марушечко, також делеґат цього з’їзду, пригадував претензії, керовані у свій бік головою товариства Є. Коханом щодо підготовки Шевченківського свята, а й телефонні дзвінки до міської влади у Бартошицях з вимогою заблокувати організацію танцювальної забави. Участь лідерів УСКТ у ліквідації активних домівок чи блокування реформаторських заходів товариства – це черовий клаптик дійсності, про яку згадувалось тоді на зїзді.
У нас лише фраґментами прозвучала дискусія про співпрацю представників громади з польськими комуністичними органами безпеки. Люди, які заглянули у свої папки, що зберігаються в Інституті національної пам‘яті, часто вражені рівнем стеження за громадою і сексотства в її середині. Це теж спадщина, з якою в ювілейному році доведеться стикнутися. На шпальтах тижневика плануємо надрукувати присвячені цій темі матеріали, зосібна презентацію найновішої праці Ярослава Сирника «Nadzór specjalny. Analiza historyczno–antropologiczna działań organów bezpieczeństwa w kwestii tzw. nacjonalizmu ukraińskiego na Podkarpaciu w latach 1947–1989». Навіть з огляду на появу голосів, які вимагають цілісного заперечення спадщини УСКТ, виникає потреба все ж пригадати і ті моменти, які дозволили українству вистояти.
Ювілеї – це добрий привід для дискусії про наше життя, починаючи від минулого і аж до сьогодні. Така дискусія повинна тривати безперервно. Думки та ідеї повинні піддаватись критичному оглядові і після цього виконуватись. Зокрема, у контексті майбутнього, ми не мусимо винаходити колеса. У навколишній дійсності багато цікавих і кимось уже відпрацьованих ідей. Питання в тому, чи ми їх побачимо і захочемо достосувати до своїх потреб? Звичайно, ці останні треба чітко визначити і частіше брати слово на шпальтах нашої газети. Ми всіх дуже заохочуємо до цього! ■
