о. Августин Баб’як (Італія) ■ ІСТОРІЯ ■ №52, 2014-12-28
Дозволю собі (…) стисло описати зусилля і діяльність широкоглядного Слуги Божого Андрея на екуменічному полі. Хоча й була вона спрямована передусім на територію Росії, однак він вважав головним завданням свого єпископського служіння – об’єднання всіх християн різних конфесій слов’янського Сходу з наступником св. апостола Петра в Римі. Це було пріоритетним завданням його екуменічної діяльності. Він говорив: «Ціль моєї праці, – є вас всіх з’єднати під прапором Христа» (1909). Але з політично-соціальних причин це нелегко було йому реалізувати, тому цей великий проект під час іі Світової війни обмежився тільки наближенням до з’єднання українських православних зі Святою Столицею.
Митрополит Шептицький був постаттю найбільш репрезентативною в українській Церкві і найбільш переконливим діячем, самовідданим промотором та захисником церковної єдності. Тут необхідно сказати, що він не претендував на монополію в цій царині й тому постійно шукав контактів для виконання екуменічної місії як на Заході, так і на Сході. Саме цьому він і присвятив свій розум, енергію та усе життя. Дозволю собі сказати, що якоюсь мірою митрополит Андрей випереджував те, над чим буде замислюватися і прокладати напрями для Вселенської Церкви ІІ Ватиканський Собор. Глибоко перейнятий справою єдності Церкви, Слуга Божий Андрей розробляв проект екуменічного місійного апостолату, в якому важливу роль мали відігравати монаші чини.
Зв’язки Ламбера Бодуена з Андреєм Шептицьким, започатковані 1921 р., стали ще тіснішими 1923 р., коли обидва були учасниками тижня молитов про єдність, що зібрав таких діячів, як, наприклад, кардинал Мерсьє з Бельгії. Поширюючи журнал Кирила Королевського «Студіон», бельгійський монах знайде в ньому заклики Андрея Шептицького до східного чернецтва служити справі єдності помісних Церков.
У квітні 1925 р. митрополит не приховує свого ентузіазму щодо визначеної цілі і детального плану її осягнення, плану опрацьованого разом з отцем Ламбером під час перебування Ламбера у Львові: «Насамперед мушу вам сказати, що ми досягли цілком задовільних результатів». Ідеться про документ під назвою «Статут конфедерації», що має 23 статті. Статут передбачає «конфедерацію східних і західних монастирів первісного монашого чину за всіма «правилами Отців». Монастир «Студіон» у Римі та новіціят при ньому буде належати всім приналежним до конфедерації. Справу фундації покладено на отця Ламбера, який мав би зайнятися літургійною організацією цього задуму. Митрополит дивиться ще дальше: «Студіон», як осередок візантійських і візантійськослов’янських наукових студій, буде мати свої філії в Константинополі та Єрусалимі, а потім і в Києві, Москві, Петербурзі. У нас нема прелатів, і звичайно, ми не робимо різниці між духовними та мирянами, як було, зрештою, в усьому чернецтві до відокремлення Церков.
Митрополит Андрей розумів і бачив помісні Церкви східних обрядів поряд з Римо-католицькою, як складові і приналежні до Вселенської. церкви православна і католицька мають спільну основу: віра, ієрархічність, та святі Таїнства. Різниця між ними не є непоборною перешкодою до з’єднання, як, наприклад, інтерпретація ролі і функцій уряду наслідника св. Петра, фіґуру якого митрополит Андрей розумів як єдину видиму постать і сторожа церковної єдності. Відновлення повної церковної єдності митрополит Андрей розумів, як повернення Церкви до своєї первісної краси через процес самоочищення, позбавляючись синодального московського засмічення, і через відродження та звільнення від тиску світської влади. Лише тоді вона буде справді автентичною, вірогідною у виконанні своєї місії.
Митрополит Андрей уже від 1901 до 1914 р. встановив і зміцнив контакти з церквами Близького Сходу, особливо з патріархом Мелхітським Єрусалимським Антіохійським та Александрійським Кирилом VІІІ, з яким познайомився в Римі під час ювілейних святкувань з нагоди 1500-ліття Йоана Золотоустого та Латинським Єрусалимським Філіппом Де Каматті, про що свідчить їхнє листування. Мав також контакти з деякими монастирями, як, наприклад, Святого Спасителя в Сирії, університетом св. Йосифа у Бейруті та колеґією єзуїтів св. Франциска-Ксав’є з Александрії, єпископом Томазом із Персії, котрий, до речі, до галицького митрополита Шептицького послав делеґацію, яку очолював священик Карл Нвіа Тівас. Єпископ, зокрема, цікавився і справами матеріальної допомоги для християн Близького Сходу.
Отець ректор колегії св. Франциска-Ксав’є з Александрії 1902 р. висилає митрополиту «малий посібник Церкви й обрядовості», над яким працювали східні богослови з Єгипту, Сирії та Вірменії, вказуючи на те, що посібник має деякі хиби, як ось те, що в ньому нічого не говориться про звичаї, обрядовість української, болгарської та румунської Церков. Він просить митрополита внести правки і доповнення, щоб при наступному виданні можна було відповідно оцінити також українську Церкву.
Митрополит Шептицький – це далекоглядний стратег. Одним з його планів у цьому напрямку було викупити залишений православний грецький монастир і розмістити там отців василіан, але через незгоду з грецьким патріархом Дам’яном (який його, до речі, не допустив правити на Божому Гробі під час паломництва галицьких прочан до Єрусалиму 1906 р.) не зміг цього здійснити. Але все-таки, не відступаючи від свого плану, вирішує побудувати у Вифлеємі власним коштом церкву і при ній монастир для монахів-студитів та дім паломників. Церква мала би бути для прочан з України і всього слов’янського Сходу, а також вірних греко-католиків мелхітів. Згідно з контрактом між митрополитом Андреєм і патріархом Кирилом VІІІ, храм мав би бути під двома юрисдикціями: українською та мелхітською. Матеріальне забезпечення будівництва й утримання взяв на себе митрополит Шептицький, а адміністративні турботи покладено на мелхітів, щоб на майбутнє уникнути будь-яких непорозумінь між громадами. Контракт стараннями митрополита був підтриманий Римом.
Монахи студити виконували б суто духовну роль у місці, звідки бере свої витоки монаше життя, одночасно навчаючись і навчаючи здорових східних традицій, звичаїв, монашого аскетизму, чистоти обряду, біблійного богослов’я, археології та екуменічно-місійної діяльності. Їхня молитовна ревність, глибоко аскетичний приклад життя мав спонукати паломників до покаяння, до пошуку духовного порозуміння, християнської співпраці, діалогу для церковного з’єднання. Дійсно, митрополит Шептицький мав специфічну і блискучу ідею: реалізувати міст між світами арабсько-християнського та слов’янсько-візантійського чернецтва на Близькому Сході. На думку митрополита, безсумнівно, присутність українських монахі-студитів у Святій Землі, де вже активно діяла російська православна Церква, мала б також велике стратегічне та духовне значення для праці місійно-екуменічного апостолату нашої Церкви. Але, на жаль, плани митрополита Андрея ніколи не були реалізовані з приводу його ув’язнення і депортації у глибину Росії та через і світову війну.
Ще до початку війни митрополит відгукнувся згодою на прохання патріарха Кирила VIII дозволити провести збір коштів у Галицькій єпархії заради будівництва нових церков на арабському Сході для новонавернених з мусульман та конвертитів з православ’я. Збіркою грошей зайнявся священик Петро Курі, якого призначив патріарх Кирило VIII. Однак від 1905 р. внаслідок відокремлення церкви від державних структур у Франції, яка мала протекторат над Ліваном, монастирі, навчальні інститути і церкви щораз менше отримували матеріальної допомоги від французької держави. Тому, як довідуємося з прохальних листів патріарха Кирила VIII, він просить митрополита Андрея виділити кошти на побудову церкви в Дамаску.
Як бачимо, обмін ідеями, намірами та роздумами про шляхи їх здійснення між Сходом і Заходом не був тільки чисто формальним. У листуванні митрополита з патріархами Близького Сходу чітко простежується взаємне довір’я, повага, християнська солідарність та спільний погляд на суть невідкладного діалогу про з’єднання християн.
Слід підкреслити, що щедрість митрополита А. Шептицького не була односторонньою, він був надзвичайно чутливим на будь-яку кривду, і це підкреслює його гуманізм та пастирську опіку над знедоленими, незважаючи на їх національну чи релігійну приналежність. Отож він виділяв значні кошти на утримання дитячого будинку для сиріт у Вифлеємі, заснованого отцями салезіанцями латинського обряду. Про це свідчать сердечні та гарячі подяки від його директора отця Марiо Росін і від патріарха Філіппа Де Каматті, який повідомляє в одному з листів про початок богослужінь в українському візантійському обряді в їхній молитовні у Вифлеємі. Про надзвичайну чутливість до знедолених свідчить і той факт (який я описав у своїй останній книжці про митрополита, вона вийшла італійською та українською мовами), що ніхто інший, а саме польські спецслужби зазначили у своїх таємних звітах, що митрополит Андрей у церкві Св. Миколая в Чикаґо закликав давати пожертви не лише для українських галицьких сиріт, але також польських та білоруських, постраждалих під час польсько-українського конфлікту в 1918–1919 рр.
Шкода, що ті, хто готував і був відповідальним за написання і випуск «Positio» про Слугу Божого Андрея, не згадали про ці такі важливі факти доброчинства великого серця митрополита – батька і пастиря нашої Церкви, щоб знешкодити закиди тих, хто однобічно й необґрунтовано в особі Слуги Божого Андрея вбачав тільки політичного антипольського діяча. ■
