Мирослава ОлійникЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№40, 2017-10-01

Іван Грима – житель Нового Роздолу на Львівщині. Він розповів про нелегку долю своєї родини. А доля торкнула чорними крильми й назавжди вирвала сім’ю Гримів з рідного гніздечка.

Іван Грима
Іван Грима

А рідне гніздечко – село Терепча біля Сянока, яке лежить на території Польщі. Заплановане жорстокими законами влади чергове переселення у 1945 – 46 рр. змусило родину Івана Грими, у якої було чотирнадцятеро дітей (але вижило тільки восьмеро), шукати нове поселення. Спочатку вони зупинилися в місті Жидачеві, а потім перейшли в село Руду, в якому пустувала хата. Малому Іванові на той час було 2,5 рочку. Нелегко було обживатися молодій родині…
Нашою «точкою дотику» зустрічі була виставка І. Грими в міській бібліотеці, де милували не «одне око» писанки, вишиті бісеринками. В цих роботах – різнобарвність кольорів, феєрія візерунків, креативний підхід. Я розпитувала митця про особливі моменти творчості в його житті. А починалося все з малювання від «першого» олівця, тобто відколи траплялася нагода взяти в руки олівець. Особливо малював тоді, коли пас корови. Ніхто не заважав.
Часи були непрості, нелегкі, і запам’ятався дорогоцінний подарунок брата, бо коли він прийшов з армії, подарував йому традиційних шість олівців! Пізніше мама доручала докінчувати свої вишивки: то комірець довишивати, то манжети. Зрештою, всі його брати й сестри, крім молодшого, вміли малювати.

Перші писанки творив з картону, а потім несподівано прийшов задум про мистецтво бісеру. І хоч терпеливості п. Іванові вистачало, та не все виходило просто: знадобилися знання геометрії, почуття кольоросприймання і поєднання їх у готовий виріб. На одну писанку потрібно було кілька тисяч бісеринок, а щоб кожну приклеїти відповідно до малюнку, – загалом «ішов» місяць праці.
Наша розмова перепліталася: ми говорили і про незвичайне ремесло, і про незвичайну долю переселенця з Лемківщини. І. Грима пригадує мамині розповіді про те, як довший час вона жила думками: «А може повернемося…». Та думки реальністю не стали. «Вдома ми розмовляли лемківською говіркою, яку дотепер пам’ятаю. Нам ще поталанило, що „потрапили” на захід України, а скільки сімей відправлено в палючі українські степи. Трава горіла на сонці, худоба не мала що їсти і пити… Я не зміг запам’ятати всі деталі виселення в такому маленькому віці, а от старший мій брат, якому на той час було 15 років, пам’ятає. Він розповідав, як ходив до школи, мав багато друзів, а все це треба було залишати і їхати невідомо куди.
Дуже болісним було те, що вже на новому місці забрали від нас до колгоспу дві корови, коня та весь інвентар. А дітей багато – годуй чим хочеш. Кого це обходило? Плуга тато закопав-таки в землю, і брат 91-го року відкопав його й користується ним донині», – продовжувалася наша бесіда.
Трішки почула про дітей п. Івана, які опинилися далеко за кордоном. Ось така лемківська історія.
Ми ще довго розглядали чудотворні писанки та інші роботи І. Грими, таланти якого не пропали, а знайшли своє нове місце втілення, як дарунок долі. ■

 

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*