Мирослав Скорик: «Сьогодні популяризація української музики у світі – справа самих композиторів»

Олеся НайдюкКУЛЬТУРА№17, 2017-04-23

Мирослав Скорик є чи не єдиним «академічним» українським композитором, чиє ім’я відоме широкому загалу, а музика має незмінну популярність. Його «Мелодію» можна почути і в поважних концертних залах, і в підземному переході у виконанні вуличних музик, і в телесеріалах, й у театральних спектаклях, а навіть на похоронах (у транскрипції для мідних духових інструментів).

<strong>Мирослав Скорик</strong>. Фото Геннадія Мінченка
Мирослав Скорик. Фото Геннадія Мінченка

У масовій уяві його образ сформували декілька загальновідомих біографічних фактів. Двоюрідною бабусею композитора була славетна оперна співачка Соломія Крушельницька, начебто саме вона першою зауважила музичні здібності шестирічного хлопця. На початку 60-х у Львові Скорик створив естрадний ансамбль «Веселі скрипки», для якого написав низку хітів (найпопулярнішою була пісня «Не топчіть конвалій» – перший український твіст), і був одним з перших українських композиторів, хто почав використовувати в поп-музиці ритми джазу, танго, блюзу, халі-галі, босанови. Потім була співпраця з режисером Сергієм Параджановим: щоб написати музику до фільму «Тіні забутих предків», Скорик ґрунтовно студіював гуцульський фольклор, через що в радянські часи в нього була репутація дещо непевного «націоналцентристського» композитора. Нарешті той факт, що за меценатської підтримки самого папи римського Івана-Павла ІІ 2001 р. у Львівському оперному театрі поставлено єдину оперу Скорика «Мойсей» (за поемою Івана Франка), дехто відносить до «неймовірних історій», а дехто, навпаки, вважає цілком закономірною нагодою, мовляв, Скорик навіть з папою «на ти».
М. Скорик – шістдесятник. Але його постать не відповідає традиційному образові композитора-шістдесятника як опозиціонера, бунтівника, дисидента. Зрештою, дисидентом він ніколи не був. Серед двох актуальних у період хрущовської «відлиги» течій – аванґардизму і неофольклоризму – Скорик представляє другу. З аванґардними композиторськими техніками ХХ століття він, безумовно, добре обізнаний, але у своїй музиці їх використовує вкрай обережно. Натомість його завжди приваблювали архаїчні пласти українського фольклору: народний мелос, коломийкові ритми, тембри традиційних музичних інструментів. Він уміє балансувати поміж крайнощами, має гарний смак і знає міру, тому його інтерпретації фольклору – це ніколи не «шароварщина». Скорикова стихія – танцювальність: його інтонації завжди динамічні, заворожливі, майже язичницькі за духом і відчайдушні, як гуцульський аркан.

<strong>Оркестр «Нова мюнхенська філармонія», який виконав «Гуцульський триптих» М. Скорика</strong>. Фото Олега Павлюченкова
Оркестр «Нова мюнхенська філармонія», який виконав «Гуцульський триптих» М. Скорика. Фото Олега Павлюченкова

Творчу діяльність М. Скорика можна означити поняттям «ретроспективізм». Крім автентичного фольклору, його цікавлять класичні старовинні музичні форми. Опрацьовує також нотні рукописи минулого, даруючи їм нове «життя» (Скорик розшифрував і переклав для камерного оркестру унікальні Львівські табулатури для лютні з XVI століття). Зокрема завдяки його редакторській праці в 70 – 90 рр. світло рампи побачили такі незаслужено забуті опери українських композиторів, як «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, «Купало» Анатоля Вахнянина, «Роксолана» Дениса Січинського.
З М. Скориком зустрічаємось у Мюнхені під час проведення фестивалю «Дух гуцулів», куди його офіційно запрошено як почесного гостя, оскільки тут показували фільм «Тіні забутих предків», до якого він писав музику, і виконували його знаменитий «Гуцульський триптих». З цього й починаємо розмову.

«Гуцульський триптих» – один з найчастіше виконуваних ваших творів. Що можете сказати про це мюнхенське виконання дириґента Оксани Линів?
Твір не такий легкий для виконання. Проте Оксана Линів прекрасно інтерпретувала його. Це було, на мою думку, одне з найкращих виконань цього твору. Витримані відповідні темпи, добре побудована конструкція форми, експресія відповідна. Тому я вважаю, що це дійсно було зразкове виконання цього твору. Я дуже задоволений.

Ваш твір прозвучав у програмі разом з музикою Ріхарда Штрауса. Чи Ви ніколи не вважали його своїм кумиром?
Мені завжди подобались твори Штрауса, особливо в 60 – 70 роки, але я ніколи не вважав його своїм кумиром. Безперечно, його опери мені подобаються – і «Електра», і «Саломея». До речі, Соломія Крушельницька представила дві прем’єри «Електри» в Міланській опері під керуванням Артуро Тосканіні. Вона була першою виконавицею головної партії після прем’єри опери в Дрездені. Ось такий зв’язок.

Як Ви познайомились із Сергієм Параджановим?
Він приїхав до Львова, бо шукав композитора, який би написав музику до його фільму. Він хотів, щоб це був композитор саме галицький, що знає традиції гуцулів. Серед усіх львівських композиторів, чию музику йому тоді представили, він вибрав мою ре-мажорну сюїту для струнного оркестру. Відбулася наша зустріч. Він тоді справив на мене неприємне враження. Був такий, як у нас казали, «лицо кавказской национальности» і відразу був «на ти», сказав мені: «Ти мусиш написати геніальну музику для мого геніального фільму». А я був такий більшовик, сказав «добре, я постараюсь», але сам думав, що відмовлюся. Та за якийсь час він мене знову знайшов. І вже не таким тоном говорив. Ну, і я погодився.
Параджанов був дуже музикальний. Практично не робив мені в моїй праці зауважень. Тільки одне зауваження мені зробив, коли я сказав, що це буде тема кохання. А він перебив: «Ні, це буде тема смерті».
На зйомках у Карпатах ситуація була часом конфліктна. Параджанов з Ільєнком (Юрій Ільєнко – головний оператор фільму – ред.) дуже сварилися. Якось навіть дійшло до того, що вирішили далі не знімати. Але потім, коли подивилися результат попередніх картин (знімали фактично хронологічно), то вирішили, що фільм таки буде. І дійсно, з кожною картиною, як ми бачимо, автори фільму досягають драматургічних вершин.

Ви були другим (після Леоніда Грабовського) композитором, чий твір 1974 року виконали на фестивалі сучасної музики «Варшавська осінь». Хто Вам запропонував взяти участь у цьому фестивалі?
Я вже не пам’ятаю. Це не було якоюсь епохальною подією для мене. Сюїта ре-мажор для струнного оркестру, ця сама, яка дуже подобалась Параджанову, була тоді виконана. Я навіть не пам’ятаю, хто її виконував.

Вірменський оркестр. Дириґував Заре Саакянц.
Дійсно, вірменський оркестр! Їм просто подобався цей твір, вони мене навіть не питали.

То була їхня ініціатива?
Так.

Ви були на цьому концерті?
Я вже не пам’ятаю. Здається, був.

Ви до того вже бували за кордоном?
Так, бував. Їздив до Франції. Там, у Ліоні, виконано, між іншим, мій «Гуцульський триптих», то були Дні радянської музики. Їздив до Відня, де виконували мою музику.

Пам’ятаєте якісь відгуки про концерт у Польщі 1974 року?
Гарні відгуки були, але я не надавав цьому концертові і цій сюїті особливого значення, це такий твір… непоганий твір, зрештою.

Коли Ви його написали?
Я написав його 1961 року. Того ж року ця сюїта вперше прозвучала в Хельсінках, грав оркестр Московської консерваторії. Це був молодіжний фестиваль. І вона дістала дуже схвальну оцінку. Бачите, навіть вірменський оркестр захотів її виконати.

Ви ще до «Варшавської осені» були знайомі із Заре Саакянцом?
Я з ним особисто не знайомий. Навіть не пам’ятаю, чи я був на тому концерті. Здається, був. Ця сюїта була дуже популярна в Москві, там її часто виконували. Пам’ятаю, приїздив до Москви такий композитор і дириґент Ігор Маркевич, і вона йому дуже подобалася. Параджанов також зауважив саме її, тому він мене і вибрав.

Після Майдану в Україні багато що змінилося на краще. У чому, на Вашу думку, позитивні зміни в суспільстві?
Ще дуже мало часу пройшло, щоб оцінити. Є позитивні, але є й неґативні зміни. Складна ситуація.

Дехто вважає, що тепер саме той момент, коли українська культура повинна голосно заявити про себе у світі. Що, на Ваш погляд, є основною умовою, щоб українська музика була достойно представлена? Чи справа тільки у грошах?

<strong>Мирослав Скорик з організаторами і учасниками фестивалю «Дух гуцулів» у Мюнхені</strong>. Фото Олега Павлюченкова
Мирослав Скорик з організаторами і учасниками фестивалю «Дух гуцулів» у Мюнхені. Фото Олега Павлюченкова

Не тільки. Але дуже важко пробитися. Українська музика завжди була в тіні російської, нам постійно ставили якісь бар’єри для виконання. Вважали, що українська музика є якоюсь вторинною після російської, але це, звичайно, неправда. І взагалі, якщо сьогодні твори українських композиторів, не тільки мої, а й моїх колеґ, потрапляють на Захід, то вони всі дістають дуже схвальну оцінку. Що треба для їхньої популяризації? Насамперед, ініціативні люди, такі, наприклад, як Оксана Линів. Але повинна й держава тим займатися, як у всіх цивілізованих європейських країнах. Західні антрепренери (орендарі приватних видовищних закладів – ред.) не хочуть включати українську музику у свої програми, кажуть, що не знають, як це буде сприйняте, не хочуть, мовляв, ризикувати. Популяризація української музики у світі – сьогодні справа переважно самих композиторів. ■

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*