Юрій Гаврилюк ■ ПОДІЇ ■ №38, 2016-09-18
Півтора сторіччя тому, 29 вересня 1866 р., в надбузькому місті Холмі в родині вчителя місцевої класичної гімназії Сергія Грушевського народився перший син, який згодом записався в нашу національну пам’ять, як «найвизначніший український історик і перший Президент Української Республіки». Це найменування, закарбоване на меморіальній дошці, 1991 р. встановленій у рідному місті Михайла Грушевського, з формального боку може й не зовсім точне, адже посади президента в Українській Народній Республіці не було, влучно підкреслює, що ювіляр історію не лише досліджував та описував, але й раз-у-раз опинявся в центрі доленосних подій.
Завдяки одному з листів С. Грушевського, який він написав синові напередодні чергового дня народження, знаємо пору дня і навіть погоду в цьому першому моменті біографії Михайла. Сталося це «зранку, при сході сонця, і ранок був тоді такий ясний, теплий і чудовий». Можна сказати, що був це також ранок новітньої України, адже друга половина ХІХ ст. – це період, коли не дуже численні українські інтеліґенти, хоч у більшості щиро любили свою «Неньку», в переважній своїй масі надалі жили в системі координат, які створювали чужі «національні проекти». Як-бо 1876 р. писав Михайло Драгоманов: «Ті письменні люди тепер мало мають спілки з мужиками, а більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служби чужим царствам і панствам, між котрими поділена наша Україна».
Частково ця характеристика підходить і до С. Грушевського, який, працюючи на державних посадах, був організатором російської освіти спочатку на Холмщині, потім на Кавказі, отже – «обрусителем». Але саме його заслугою було те, що син, «свідоме» дитинство та рання молодість якого пройшли у північно-кавказькій частині сьогоднішньої Російської Федерації та у столиці Грузії в середовищі, складеному з росіян і зросійщених автохтонів, виріс на українця. Та ба, вже під час навчання в гімназії у Тифлісі (Тбілісі) восени 1883 р. записав у своєму щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну». Навесні наступного року мрії були ще більш радикальні, хоч і записані російською мовою: «Мрію про об’єднання України, про боротьбу все життя для цієї мети».
«Обставини зложилися так, – пояснював після років джерела свого українського загартування сам Михайло, – що мої батьки, щиро прив’язані до рідної Київщини, опинились на Кавказі серед російської й зросійщеної людности, і тільки раз на три роки мій батько діставав довшу вакаційну відпустку, котру використовував для об’їзду широко розгалуженої рідні своєї, а ще більше – моєї матери. Він використовував сі об’їзди на те, щоб скріпити й поглибити в мені пієтизм до рідного краю, його природної красоти, етнографічних особливостей, мови, пісні, поезії. Не бувши активним українцем у теперішнім розумінню, але визначаючись поетичним почуттям, він відчував живо красу українського життя і традиції, і передав се мені.
Тільки те, що в його спокійній, ясній, зрівноваженій натурі жило більш пасивно, у сфері внутрішніх переживань, майже не впливаючи на його діяльність, у моїй напруженій, нервовій вдачі набирало характеру домінуючого стимулу мого мишлення, уяви й чуття. Я був самітнім мрійним молодиком, загруженим у свої внутрішні переживання; годинами міряючи чи то стежки батьківського садка, чи то порожній, незвичайно до в’язничого схожий, гімназіяльний двір, вимріював я довгі фільми своєї будучої діяльности: образи, розмови, такі яскраві, що вони приводили мене до повної втоми і вичерпання, – а руховою силою того всього був, звичайно, мотив національний».
Спочатку самотній молодик пробував своїх сил у белетристиці і навіть завдяки посередництву Івана Нечуя-Левицького 1885 р. дебютував на сторінках львівського «Діла» оповіданням, написаним під впливом відомостей про антиколоніальне повстання в Судані. Все ж «історія бере гору над славістикою: полеміка про початки Русі, різні теорії княжої Русі, полеміка слав’янофілів з западниками, теорія початків козацтва, не кажучи про спір українофілів з централістами, оборону і заперечування прав української літератури і національного розвитку викликали в мені – гімназисті V-VIII класів – велике зацікавлення, і я читав з сеї сфери багато, виробляючи собі з сеї лектури, без чужого проводу (між учителями чи знайомими в Тифлісі не було кому його дати в сій сфері), певні провідні ідеї історії і, збираючися в університет, розпоряджав солідним запасом знання фактичного і теоретичного».
Можна сказати, що М. Грушевський сам себе «виховав» на українського історика і зробив це так само, як у колишній Київській Русі, «почитанієм книжним». У такій ситуації навчання в Київському університеті Св. Володимира, де він спочатку проходить курс на історичному відділенні історико-філологічного факультету (1886–1890), після якого став професорським стипендіатом (сьогодні назвали б це аспірантурою), було лише формальним закріпленням та поглибленням цього, що раніше він зробив як «self made man». Тим паче, що Київський університет, як і всі інші університети Російської імперії мав робити своїх студентів не «українофілами» (отже – «сепаратистами»), а лояльними до самодержавного царя «общерусскими» центристами. Однак не все діється, як влада собі забажає, адже з 1878 р. професором історії у київському виші був також Володимир Антонович, співорганізатор української Київської громади, а в молодості член гурту «хлопоманів». Саме він керував науковою працею Грушевського, потім, коли відбулось порозумніння галицьких «народовців» з польськими консервативними кругами, які тоді фактично правили цією австрійською провінцією (т.зв. Нова ера), і вирішено відкрити у Львівському університеті кафедру української історії, рекомендував на професорський пост свого вихованця.
Таким чином, М. Грушевський як історик асоціюється, перш за все, зі Львовом, у якому він провів 20 років (1894–1914), при чому не обмежувався лише заняттями в університеті. Саме тут почав працю над фундаментальною «Історією України-Руси» й видав більшість з її 10-ти томів; у 1897–1913 рр. очолював Наукове товариство ім. Шевченка та ініціював видавання «Літературно-наукового вістника» (1898 р.),який редаґував спільно з Іваном Франком. Наприкінці 1906 р., в умовах лібералізації політичного режиму внаслідок «першої революції» в Росії, коли український національний рух не був уже так переслідуваний, Грушевський переніс видавання журналу до Києва, де очолив також організоване навесні 1907 р. Українське наукове товариство.
Паралельно до наукової і редакційної праці Грушевський брав участь у політичному житті, адже 1899 р. був співзасновником у Львові Української національно-демократичної партії. Відтак 1906 р. включився в політичне життя в столиці Росії, де брав участь у праці української фракції у Державній думі, Українського клубу та у редакції «Украинского вестника», який протягом кількох місяців виходив у Петербурзі. Увійшов так само до керівництва створеного 1907 р. нелеґального Товариства українських поступовців, яке до 1917 р. було єдиною українською організацією ліберального напряму.
Все це з Грушевського зробило справді українського «ватажка», хоч і не дуже «войовничого», адже політична програма, від якої він відмовився щойно під тиском подій, викликаних більшовицьким переворотом у листопаді 1918 р., обмежувалася (з нашої перспективи крайнємінімальними) вимогами введення в Росії конституційного парламентаризму й отримання Україною автоно-мії. Свою лепту до формування іміджу символу українського руху доклав також російський уряд, арештуючи історика восени 1914 р. і висилаючи його у «Великоросію». Отже, коли в березні 1917 р. повалено в Російській імперії царизм, а в Києві організовано Центральну Раду – український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій, який після Всеукраїнського Національного Конґресу (19–21 квітня 1917 р.) став революційним парламентом України, єдиним можливим кандидатом на голову був саме Грушевський. На посаді голови, чи як тоді неофіційно казали «президента» УЦР (саме тут має коріння сьогодні популярне формулювання «перший президент України»), пробув він аж до її ліквідації після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р.
Оскільки «з духу і тіла» був, перш за все, істориком, а не політиком, М. Грушевський, з 1917 р. – член лівої партії українських соціалістів-революціонерів, у цій новій ситуації зайнявся не конспірацією проти «антинародного ретрограда» Скоропадського, але повернув до справ науки. А коли на початку лютого 1919 р. Київ захопили більшовики, виїхав до Кам’янця-Подільського, потім до Станіславова, який був тоді столицею Західної області Української Народної Республіки, але вже в березні став еміґрантом – жив спочатку в Празі, пізніше у Відні. Продовжував тут деяку політичну діяльність у рядах українських «есерів», був одним із засновників громадської міжнародної організації Комітет незалежної України, організував також Український соціологічний інститут. Основним науковим проектом, над яким тоді працював, була 6-томна «Історія української літератури».
Однак швидко помирився з «радянською» владою в Україні, у цей час ще не зовсім «сталінською», яка саме проводила курс «українізації». У березні 1924 р. переїхав з сім’єю до Києва, де працював у Київському державному університеті та Всеукраїнській академії наук, члентом-кореспондентом якої був обраний ще 1923 р.
Але період «лібералізму» у ставленні до М. Грушевського швидко скінчився. На початку 1929 р. був він ще обраний дійсним членом Академії наук СРСР (відразу поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії), то вже з осені цього ж року в Києві почалася ліквідація історичних установ, до яких вчений був причетний, та ідейної боротьби з його поглядами і науковими працями. Більшість співробітників та учнів академіка заарештовано й заслано. Його ж самого в березні 1931 р. примусово відправлено до Москви і незабаром арештовано як нібито керівника вигаданого «чекістами» Українського націоналістичного центру. Тоді ще, виявляється, не назріла пора на чорне «жниво», отже в квітні 1931 р. Грушевський був звільненй та ще біля трьох років зміг займатися наукою – працював над українською історіографією XVII–XVIII ст.
Вчений, що повірив у «людське обличчя» більшовизму, помер 24 листопада 1934 р. в Кисловодську, за офіційними даними, від сепсису, який почався після операції, зробленої лікарем, який, не будучи хірургом, взявся вирізувати чиряк, на який М. Грушевський несподівано захворів під час відпочинку в цьому підкавказькому курорті. Чи справді був це наслідок людської некомпетентності, чи спецоперація «органів» – не відомо. У будь-якому разі ця смерть – свого роду «post scriptum» до Голодомору та прелюдія розстрілів української інтеліґенції (наймасовіші були «ювілейні» – напередодні 20-річчя більшовицького перевороту).
Оскільки вчений не був ще публічно затаврований як ворог «радянської» влади, Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову, щоб, «зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою, поховати академіка Грушевського М. С. у столиці України Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону створити урядову комісію… Призначити сім’ї персональну пенсію 500 крб. на місяць».
Михайло Грушевський 29 листопада 1934 р. спочив на Байковому кладовищі Києва. Над могилою став пам’ятник, виконаний скульптором Іваном Макогоном та архітектором Василем Кричевським. Грушевський і Кричевський були друзями – саме творець українського мистецького модерну запроектував йому будинок, який у лютому 1918 р. підпалили наступаючі на столицю УНР більшовицькі загони Муравйова. Разом із цим будинком, зарікався голова УЦР після повернення до Києва у березні 1918 р., згоріла «наша орієнтація на Московщину, на Росію». І все ж, як показує доля його самого, так і подальша історія України – не «вигоріла» до кінця. Може, тоді він устиг би дописати до свого «opus magnum» чергові томи, а українці не мусили б проливати стільки своєї крові, яка не висихає і нині…
Так закінчилося життя великого, хоч як бачимо не зовсім «непомильного» у своїх думках та вчинках, українця, який побачив світ гарного вересневого ранку 1866 р. у Холмі. Сьогодні ви прочитали історію, яку це «холмське народження» почало. Незабаром прочитаєте дещо про його передісторію… ■
