Ксенія Зима, Мирослава Олійник ■ КРИНИЦЯ ■ №26, 2013-06-30
Ксенія ЗИМА
Публікуємо вірші Ксенії Зими – поетеси, яка дебютувала на сторінках «Нашого слова» три роки тому. Ксенія родом з рівненської області, зараз живе і працює поблизу Варшави. У її мистецьких планах – книжка про життя українських міґрантів у Польщі.
Лист до мами
Вже осінь недалеко, збираються лелеки,
Готують свої речі, печатують свій дім.
Лелеченьки, лелеки ріднесенькі мої!
Візьміть мене з собою, до мами занесіть.
Вона мене пригорне і все мені простить,
Бо має серце добре, їй теж душа болить.
А знаєш, моя мамо, я майже вже забула,
Як пахне той твій хліб,
Забула твої очі, твій голос і твій спів.
Я буду скоро вдома, а ти не забувай.
Що б не казали люди, одне лиш пам’ятай:
У мене ти єдина на цілий-цілий світ!
Бо ти і Україна завжди в моїй душі!
Лелеченьки, лелеки ріднесенькі мої!
Летіть собі щасливо, а мамі дайте лист,
А я буду чекати і маренням тим жить.
Я очі закриваю, знов бачу рідний дім,
Ту яблуню стареньку, що ще садив мій дід.
Той ліс, де пахне м’ята і папороть цвіте,
Де ходять тихо мавки сучасні і не злі.
Це все я оцінила лише на чужині…
23.08.2010
Вечірня сповідь
Я зазирнула в очі до самого Бога
В обличчю хлопця, що стояв в дверях.
Його впізнала ще з порогу і серце стислось – я відчула страх.
Чомусь сьогодні раптом зрозуміла, що я самотня і слабка людина,
Без його дозволу не буду так щаслива як хлопець молодий,
той, що стояв в дверях…
Я плакала, я вила і молилась, і зізнавалась вседержителю в гріхах.
Заснула навіть не свідомо, а вранці так боліла голова…
Іще я бачила як янголи спадали з неба
І так крильми легенько дотикались до землі,
А я питала, за які такі гріхи?
Обдарували неслухняну лише сміхом і зникли вмить, лише туман
лишивши по собі.
Я обпеклась вогнем, що палить все навколо, він нищить всі шляхетні почуття.
У саме пекло потягнув мене з собою хитрющий і підступний Сатана.
Я зрадила усіх, хто близький був і духом, і бідою.
Розпочала війну сама з собою та розбивала лід, не знаючи чому.
Навіщо лізла в неосяжне небо, а може все ж таки було не треба?
Не варто було шкрябатись туди, а потім спалювати всі мости?
Я мушу примиритись сама з собою…
І після цього вибачити всім: знайомим, друзям, родичам і п’яному ковбою,
що зрадив дівчину несмілу, а та була святою, та знову так брутально залишив…
Він бачить все: і злети, і падіння, мій кожний непокірний крок.
Я щиро каюся а визнаю всі свої провини,
А ще вагаюся чи встою перед тим СВЯТИМ СУДОМ…
04.10.2011
___________________
Мирослава ОЛІЙНИК
Народилася на Львівщині. Писати і друкуватись почала ще зі шкільних років. Закінчила Дрогобицький педінститут. До Польщі приїхала 15 років тому, шукаючи заробітку. Шукала творчих джерел, щоб пов`язати з ними свою творчість. Цим джерелом виявилося «Наше слово», в якому друкувалися мої статті і вірші. А ще протягом кількох років виконувала мовну редакцію, робила переклади з польської на українську мови до «Українського альманаху». Польську мову вивчила самотужки.
Берегиня
Жінко.
Ти така багата.
На любов.
Добро.
Тепло,
що біля твоєї хати
навіть взимку щось цвіло…
Цвіт той –
твоя доля, Жінко
берег твій, що дав життя
хай сміється доля дзвінко,
як сміється лиш дитя.
Берегиня.
Берегиня.
Це та доля, що цвіте.
Це та матір.
Господиня.
Це те, мабуть, що святе.
Як важливо – не згубити
не розхлюпати води,
квіти ті не спопелити,
що в снігу могли б цвісти.
* * *
Прилетіли з вирію пташини –
це ж важка дорога їм була,
але музика гнізда-хатини
на чужині чути їм була.
Не розкажуть нам вони нічого
ми лиш звикли їм дивитись вслід,
а спитати птаха хоч одного,
що їх кличе в цей далекий світ?
ця хатина,
що гніздечком зветься,
що пташат виводить, як дитят
колискова рідної землі
у серці б’ється
і за нею туга
силу їм вливає до крилят.
* * *
А роки йдуть
пливуть і скачуть
і люди в них
сміються й плачуть
і хоч би встигнути прожити,
допрацювати,
долюбити,
та тільки так,
щоб Бога нам не прогнівити.
Минає все
і молодість з красою,
і зрілість з сивиною,
та залишається
лиш Бог зі мною,
незмінна істина буття –
лиш він дає життя.
* * *
Прийшла весна,
прийшла в природу,
у кожен клаптик на землі,
хтось від весни чекає вроди,
хтось жде продовження
свойого роду
а хтось –
чекає просто журавлів,
про них ми можемо забути
і можем не зустріти їх,
вони ж –
не можуть нас забути
і їм, мабуть, без нас не бути,
без цих дерев,
дощів своїх.
Прийшла весна,
вона приходить
лиш раз на рік
в цей людський світ,
щоб оживити всю природу,
щоб повторити її вроду
і щоб продовжити чийсь рід…
* * *
J.W.
Серце,
ти за ним не боли,
не боли ти за ним до нестями,
за роками спливло
те, що було між нами
та жевріє у серці тепло,
що дає нащодень силу жити
кажуть, серце сліпе
і не слухає розуму свого
може й щастя у тім,
що воно так уміє любить
лиш одного?..
* * *
Стеляться дороги
від порогу до порогу,
з дому – і до дому,
тож ношу за собою втому
між зустріччю й прощанням
і може хаос в серці мому,
лише воно народжує
людське кохання…
* * *
Бабине літо –
осені вуаль
дихає теплом перезрілий сад,
манить осінь нас
кольором принад
на траві ранковій –
холодний кришталь.
Бабине літо –
моя сивина,
мої затуманені роки,
мій день,
моя ніч,
любов
й відчайдушний неспокій,
мій келих недопитого вина.
Бабине літо –
мої дорослі діти
і онуків щебетання «бабо, баб»,
мій таємний
найдорожчий світе,
я твій вічний раб.
* * *
Прости мені, моя любове,
що ти одна,
що не одна весна
в самотності минула знову,
а хтось підняв мою підкову,
за пазуху сховав
і до сьогодні не віддав,
прости, що ти одна,
що я тебе не можу врятувати –
тобі судилося чекати
у перехресті
далеких і близьких доріг…
