Розмовляла Анна Вінницька ■ КРИНИЦЯ■ №40, 2012-09-30
Розмова з керівником співочого ансамблю «Барвінок» Маріанною Бальцерек
Десять років тому Ви заснували у Валчі співочий ансамбль «Черемха», а після переселення до Русинова – черговий колектив, «Барвінок». Не надто часто трапляється, щоб одна людина організувала два ансамблі. А до цього ще й веде польський гурт «Домбров’яци».
Любов до пісні я винесла з рідної хати, оскільки мій тато співав прекрасно. Співав так гарно, що аж важко повірити, що він не мав ніякої музичної освіти. Отож велика любов до співу та голос дісталися мені по батькові. А від моєї мами я отримала талант до гри на різних інструментах, бо в маминій родині майже всі грали на скрипці. Тому не знаю, чи вміла б я бути щасливою, якби не мала власного ансамблю.
Коли я вирішила переїхати з Валча до Русинова, то переживала, чи вдасться мені тут заснувати український ансамбль, бо ж у цьому селі, куди внаслідок Акції «Вісла» переселено моїх батьків, живуть усього дві українські родини, а решта – це поляки. Тому тепер я безмежно щаслива, що вдалося мені защепити серед поляків любов до української культури. Та пам’ятаю минулі часи, тоді мій тато казав: доню, не вдасться, будуть з тебе тільки сміятися, не полюблять тут української пісні. Проте сталося інакше. Хоча в ансамблі «Барвінок» співають лише самі польки, однак ми виконуємо виключно український репертуар. І це дає мені неймовірно багато радості. Дуже люблю зустрічатися з дівчатами, які український спів полюбили ще більше, ніж польський, чи не тому, що наші пісні більш мелодійні.
У «Черемсі» насамперед співали українці, щойно згодом ансамбль поповнився поляками. Натомість у «Барвінку» з самого початку співають, крім Вас, виключно польки, бо в Русинові, як Ви вже згадували, нема українців. Розкажіть, якими були початки?
Зрозуміло, інакше виглядала праця у Валчі, а інакше – в Русинові. У Валчі люди спершу не дуже вірили в успіх ансамблю. Навіть ті, хто співав, казали: поспіваємо три-чотири місяці – та й розійдемося. Але «Черемха» вистояла і нещодавно відсвяткувала своє 10-ліття.
У «Барвінку» дівчата з самого початку вірили в наш успіх. Бо ж якби було інакше, то не купили б вони на свій рахунок українські строї. І все ж, я дуже боялася першого виступу, я не знала, чого можна очікувати від публіки.
Боялася, що під час виступу дехто просто встане і вийде з залу. Та нічого такого не сталося. Навпаки, були бурхливі оплески й овації. Люди казали: ми не знаємо про що ви співаєте, але було дуже гарно.
Хоч ансамблі діють у різних середовищах – «Черемха» в місті, а «Барвінок» на селі – однак обидва гурти дуже сильно підтримує місцева влада. І таким чином ансамблі стали візитними картками ґміни, яку вони представляють. Небагатьом гуртам таке вдається.
Справді. І тому я дуже задоволена. Бо ж і Свідвинське староство, і Свідвинська ґміна дуже прихильно ставляться до нашого ансамблю, не шкодують підтримки. Це видно в матеріальному плані, але також у чисто людському: під час наших концертів представники місцевої влади зовсім не приховують, що їм подобаються наші виступи. Слід сказати, що Свідвинська ґміна є небагатою, проте завжди тут можемо розраховувати на фінансову підтримку, передусім коли йдеться про наші виїзди. Війт ґміни каже: ви завжди нас добре репрезентуєте і тому ми мусимо вас підтримувати.
В цьому невеличкому селі Ви – аніматор культурного життя та заодно амбасадор української культури. Чи місцева влада завжди була прихильна українцям? Чи може сталося так після входу Польщі до ЄС, коли багатство культур стало модним?
Важко мені сказати, чи так було завжди, я ж тут не жила довший час. Я все своє доросле життя провела у Валчі і щойно три роки тому повернулася до Русинова – місця мого народження. В цьому селі живе всього дві родини українців, а в навколишніх місцевостях також їх небагато, отже тут досі нічого не відбувалося в українському плані. Натомість значно простіше чогось добитися, коли в даній місцевості працює ансамбль і саме навколо нього набудовується культурне життя. Тому 12 жовтня вперше будемо організувати у Свідвині українській вечір. Хочемо насамперед згуртувати всіх українців, які тут проживають, щоб вони нарешті заговорили на повний голос. Сподіваюся, що цього вечора місцева влада побачить уже не горстку українців, а всю нашу громаду – таку, якою вона є.
Справді, найважливіше – не боятися говорити про свою національність. І Ваш приклад показує, що можна добитися визнання, не приховуючи походження.
Коли я чую нашу мову, або бачу українські елементи життя – радію, немов дитина. Буває, що під час нашого концерту люди плачуть, особливо старші. Тоді болить мене серце, бо ж утраченого життя на рідних землях їм не повернути. Але теж і тішуся, бо можу хоч таким чином їх розрадити. Далеко мені до звання амбасадора української культури, однак я справді маю намір робити все для того, щоб після нас тут щось залишилося.
Ансамбль «Барвінок» працює неповний рік, а вже успішно концертує на різноманітних реґіональних заходах, завойовує перші місця в конкурсах.
Намагаємося виступати всюди там, де нас запрошують, і приносити задоволення не лише українцям, а й полякам, які дуже прихильно нас зустрічають.
А коли йдеться про конкурси, то справді, маємо до них щастя. Наприклад, 4 серпня виступали ми на конкурсі в м. Чарному, куди фольклорних ансамблів з усієї Польщі приїхало аж 31, а «Барвінок» завоював перше місце. Я не сподівалася, що вдасться нам зайняти аж таке престижне місце, бо ж конкуренція була справді сильна, а наш ансамбль ще молодий.
Під час концертів особливе захоплення викликає ваша велика радість від співання. Знаю, що члени ансамблю багато дають від себе не лише в художньому плані, але й у матеріальному.
Справді, коли я вирішила заснувати ансамбль, то нікого не просила про допомогу. Зразу поїхала до Львова і купила строї, на які члени ансамблю дали власні гроші. Ось і вже на першому концерті ми виступали в новопридбаних народних костюмах. Пам’ятаю, як війт зі здивуванням питав мене тоді: а звідки ви взяли гроші на строї? Як то звідкіль, – кажу, – ми самі дали. А тепер у нас вже є по два комплекти строїв – і то за неповний рік функціонування ансамблю. Слід пам’ятати, що це невелике село, тож для деяких дівчат 500 злотих – це дуже великі гроші, однак вони не пожаліли їх дати саме на український одяг. Це показує, що в них справді велика любов до української пісні та повага до нашої культури.
Особисто знаю такі ансамблі, які постійно чогось домагаються, не даючи нічого від себе. І слухачі скоріше чи пізніше відвертаються від них, оскільки їхній спів не є автентичний. По-моєму, не можна перебільшувати в домаганнях. Здається, місцева влада бачить нашу прив’язаність до української культури і жертовність. Вважаю, що спочатку потрібно дати щось від себе, а щойно потім можна чогось добиватися від інших. Тому ми не чекаємо – ми насамперед вимагаємо від себе.
З Вашої ініціативи в Русинові почали організувати Зустрічі з фольклором, під час яких чи не найважливішу роль відіграє власне українська культура. Чи важко було переконати місцеву владу, щоб цей культурний захід мав саме такий характер?
Справді, ми вже третій раз організували Зустрічі з фольклором. І кожного року виступають на них українські ансамблі. В майбутньому хотілося б розширити формулу цього проекту, запросити ще й ромів. Натомість, коли йдеться про місцеву владу, то не було жодних проблем. Зрештою, після цьогорічних Зустрічей з фольклором війт уже перепитував мене: чи за рік українці теж будуть? З повною відповідальністю можу сказати, що місцева влада дуже прихильно ставиться до всіх таких заходів, потрібно тільки їх організувати.
Чи маєте мрії та плани на майбутнє?
Хотілося б мені заснувати тут справжній лемківський ансамбль, оскільки за походженням я лемкиня і серце моє постійно тужить за Лемківщиною. Однак тепер це неможливо, бо тут нема інших лемків. Тому я була б щаслива, якби у «Барвінку», крім мене, співали ще інші українці. Хоч мої польки в ансамблі – це чудові дівчата, то все ж таки хочеться, щоб і свої співали. На жаль, важко переконати людей, щоб включилися в громадську роботу, проте так є не тільки в нас, але й у інших місцях. А коли йдеться про репертуар, то в мене є дуже багато пісень, записаних ще від батька. І саме ці пісні хочу включити до нашої програми. ■
