Опрацював Ярослав Стех ■ ІСТОРІЯ ■ №43, 2016-10-23
Серед загиблих в авіакатастрофі польського президентського літака у Смоленську, яким разом із президентом Лехом Качинським летіло 96 державних діячів, була діячка профспілки «Солідарність», українка Анна Валентинович.
Згадаймо, що в історії сильний характер і мужність українські жінки проявили не тільки в Україні, а й у інших країнах. З гордістю відмічаємо, що наші жінки з найдавніших часів славилися не тільки вродою і розумом, а й героїчною вдачею та відвагою. Варто знати з історії хх ст., що в армії генерала Владислава Андерса служило понад 3 тисячі українців, серед яких – багато жінок. Сам генерал Андерс був одружений з дочкою українського священика Іриною Яросевич, яка носила військове звання капітана. Як бачимо на цьому прикладі, польсько-українські долі переплітаються.
Добрим прикладом може також послужити визначна діячка «Солідарності», українка Анна Валентинович, національне походження якої в Польщі чомусь замовчуване. А. Валентинович (дівоче прізвище Любчик) народилася 15 серпня 1929 р. у с. Сінному (нині Садове) Гощанського району Рівненської області. Її батько мав п’ятеро дітей від першого шлюбу, а від другого дійшло ще п’ятеро: Ольга, Петро, Катерина, Василь, Ганна (крім того, прибрана мати мала від першого шлюбу сина Івана, який після війни за приналежність до УПА був засланий у Сибір на 15 років каторги, з якої повернувся в рідне село дуже хворий і там помер). Родина Любчиків була бідною селянською родиною, але Анні все ж удалося закінчити 4 класи сільської школи в Сінному. Її мати померла 1937 р., а батько 1940 р. одружився втретє і мав від цього шлюбу ще п’ятеро дітей. Анні з дитячих років довелося тяжко працювати, щоб вижити.
У 1939–1941 роках, коли в Західну Україну прийшла більшовицька влада і запровадила колгоспну систему, деякі поляки втекли до Польщі. Серед них і господарі, у яких Анна була наймичкою. Про її виїзд навіть батько нічого не знав. Самій Анні сказали, що вся її родина загинула під час війни, а рідне село було спалене. І Анна дов-ший час так думала. Спочатку вона разом із польською родиною жила в околицях Варшави, потім переїхала до Ґданська. Там Анна залишила своїх працедавців і почала працювати в сільському господарстві, згодом перейшла в пекарню, а звідти перевелася у фабрику маргарину. Після закінчення 1950 р. курсів зварювальників Анна працювала у ґданській судноверфі.
У цей період А. Валентинович вступила в члени Спілки польської молоді (ZMP), ще вступила до жіночої організації. Там вона активно боролася за права робітників, унаслідок чого попала під нагляд спецслужб. Їй загрожувало ув’язнення, але 1952 р. народила сина, і це деякою мірою зберегло її від в’язниці.
Щойно тоді, коли розпався СРСР, її сестра Ольга Любчик (1926 р.н., тепер мешкає в с. Матіївці) разом з батьком при допомозі краєзнавця Єфрема Гасая почала розшук Анни, що закінчився успіхом. Анна 1996 р. дізналася, що в Україні живе її найближча родина. Відтоді вона щороку відвідувала свою рідню в Україні.
Працюючи в Ґданську, Анна весь свій час присвячувала громадській діяльності, захищаючи права робітників, поневолених комуністичною системою. У Ґданську з Анною познайомилася Ольга Васильків, яка виконувала обов’язки генерального секретаря Гп УСКТ. І з того часу, за словами О. Васильків, вони підтримували з Анною дружні зв’язки. Анну 1971 р. обрано до складу робітничої делеґації і вона брала участь у переговорах з першим секретарем ЦК ПОРП Едвардом Ґереком. А. Валентинович 1978 р. стала співорганізатором утворення в Польщі не визнаних владою Вільних профспілок (WZZ), за що зазнала переслідувань з боку влади.
Після 30-ти літ праці А. Валентинович 8 серпня 1980 р. з політичних причин звільнили з роботи в судноверфі. Це, між іншим, стало приводом до початку страйку 14 серпня в судноверфі ім. В. Леніна, що започаткувало виникнення 10-мільйонної незалежної профспілки «Солідарність». Тоді першим пунктом вимог страйкарів, спрямованих до уряду, було поновлення А. Валентинович у праці. Невдовзі після неї з роботи звільнили також Леха Валенсу. Після переговорів «Солідарності» з комуністичним режимом вимоги робітників частково задовільнено, А. Валентинович і Л. Валенсу привернули на роботу. Це була перемога як її особисто, так і руху «Солідарність», що започаткував демократичні переміни у Європі. Але ще до цієї перемоги був воєнний стан (13 грудня 1981 р.), коли А. Валентинович інтернували. За організування страйку в грудні 1981 р. вона була засуджена в березні 1983 р. до 1,5 року позбавлення волі (умовно). Унаслідок продовження опозиційної діяльності мусила відбути ув’язнення з грудня 1983 р. до квітня 1984 р.
Дивлячись на історичну перспективу, варто нагадати, що після багатьох років лише тепер в журналі польського інституту національної пам’яті «Pamięć.pl» недавно опубліковано дослідження про дитячі роки та діяльність А. Валентинович. Там її назвали матір’ю «Солідарності». До речі, вона від років разом з екс-президентом Л. Валенсою є однією з найбільш барвистих постатей профспілкового руху «Солідарність», символом незламності в боротьбі з комуністичним режимом.
Це була енергійна, відважна і талановита жінка. Вона заграла роль самої себе в культовому фільмі Анджея Вайди «Людина з заліза». Вже після смерті на її честь названо вулиці і парки в кількох польських містах, установлено пам’ятники.
Ширша інформація про її українське коріння вперше з’явилася в українській пресі після смоленської авіакатастрофи, потім потрапила до польської преси. Про леґендарну засновницю «Солідарності» на шпальтах «Газети виборчої» написав статтю Мирослав Чех.
У журналі польського інституту національної пам’яті «Pamięć.pl» вийшла також детальна розвідка ґданського професора Ігоря Галагіди «Незнане дитинство Анни Валентинович». Ця праця вченого, що базується на архівних документах з Рівного, все-сторонньо вияснює як сам родовід і національну приналежність, так і політичну діяльність А. Валентинович. Вже після повалення комуністичного режиму (1989 р.) щораз частіше виступала з гострою критикою політики правлячих партій, які походили з руху «Солідарність». Анна 2003 р. відмовилася від звання Почесної громадянки Ґданська, а 2005 р. – від почесної пенсії, котру запропонував їй тодішній прем’єр-міністр Польщі Марек Белька. Не брала участі у святкуванні 25-річчя заснування «Солідарності» (2005 р.). Але того ж року прийняла від президента США Джорджа Буша «Медаль Свободи» (Presidential Medal of Freedom), а президент Лех Качинський відзначив А. Валентинович Орденом Білого Орла. ■
Коментарі
przecież Anna chodziła do polskiego kościółka nie przyznawała się specjalnie do Ukrainy …zapewne uważała się za Polkę a więc po co takie bzdury piszecie ? po co robicie z kogoś na siłę Ukrainca ??po co ????