МАНДРІВКА Ігоря Шевченка

Наталя КравчукРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2011-08-26

{mosimage}

Zakorzeniony kosmopolita Ihor Szewczenko w rozmowie z Łukaszem Jasiną, Instytut Europy Środkowo-Wschodniej, Lublin 2010, 220 s.

“Цей “космополіт”, як інколи любив про себе казати, до останнього моменту залишився українцем, який в перспективі найближчих років бачив дуже близький зв’язок Польщі з Україною”. Так у передмові до книжки “Zakorzeniony kosmopolita Ihor Szewczenko w rozmowie z Łukaszem Jasiną” сказав проф. Єжи Клочовський про близького йому друга, українсько- американського вченого світової слави, візантолога Ігоря Шевченка.
Молодий науковець Лукаш Ясіна з Інституту Центрально- Східної Європи м. Люблина 2005 р. мав честь пізнати професора І. Шевченка, коли той відвідав інститут і брав участь у науковій конференції поруч з проф. Богданом Осадчуком.

Завели вони довгі розмови на спільні наукові теми і про життєві мандрівки великого вченого. З цих бесід, як згадує Л. Ясіна, зарисувався складний образ І. Шевченка – інтелектуаліста і космополіта, українського патріота і великого цінувальника Польщі, взірцевої людини не тільки в наукових, але й у життєвих справах.
Професор І. Шевченко усвідомив молодому науковцеві, що життя людини складається з інтелекту, праці, щоденних радостей – передусім, однак, варто йти своєю дорогою. Тому в розмові, що становить підсумок життя вченого, виринає цікава особистість, ерудит, а водночас звичайна щира постать з людськими слабостями. Професора надихали не тільки чернечі бібліотеки Візантії, але й жінки та секс, добра їжа, рибалення на американських ріках і люди, з якими зустрічався, дискутував.
Він – хлопець з бідної сім’ї українських еміґрантів, що жили у Варшаві, своєю пильністю, харизмою, особистим чаром досягнув того, що хотів: здобув світ. І саме на вершині слави, коли понад 80-літній Шевченко почав не інтелектуально, а фізично гаснути, бо змагався з тяжкою хворобою, люблинський науковець кілька разів зустрівся з ним і вів довгі розмови. Наслідком цих небуденних диспутів є саме ця книжка – увіковічення вченого, який 26 грудня 2009 р. помер у Кембриджі (США).
І. Шевченко народився у Варшаві, був сином петлюрівських еміґрантів, виростав в українському середовищі, але водночас не відмежовувався від польської культури: у Варшаві навчався в престижній гімназії та ліцеї ім. А. Міцкевича, відтак – у Празі, Левені і Брюсселі, пізніше як стипендіат Осередку візантійських досліджень побував у США, читав лекції в кількох американських університетах і навчав у європейських інститутах. На довгий час (1973-92 рр.) зв’язався з Гарвардським університетом, займаючи там посаду професора візантійської історії та літератури. Крім цього, разом з Омеляном Пріцаком керував Інститутом досліджень України. Він – член багатьох Академій наук, зокрема, української й польської; видавець “Гарвардських українознавчих студій”, почесний доктор кількох університетів, зокрема Варшавського і Люблинського католицького.
Однак національну свідомість, з якою пройшов усе своє довге життя, виніс із дому, його української атмосфери. Існував тут строгий закон – вести розмови виключно по-українському. Першого алфавіту п’ятилітнього хлопця навчав батько, це була кирилиця. А потім уже з нетерпінням чекав на чергові числа львівського місячника “Світ дитини” і з батьком читав “Рідну мову”, яку видавав Іван Огієнко. То він підтримував їх на дусі “Нашою культурою” (1935-37 рр.) – патріотичним місячником, який виходив у Варшаві, – згадує Шевченко. Перебуваючи з мамою на канікулах, отримав від батька вірша: “Великий будь, коханий сину, волю і правду над усе кохай, люби миленьку Україну”. “Тоді вже батько готував мене на українця, патріота й мудру людину”, – згадував Шевченко. До вимріяної батьками України потім зблизив його також шлюб з Олександрою Драй -Хмарою – дочкою відомого українського поета -неокласика, убитого 1939 р. Її зростання в українському поетичному середовищі утверджувало його в існуванні справ жньої, інтелектуально надзвичайної України.
З другого боку, ходив до польської школи і тягнуло його до літератури, а директор ліцею потім зізнався, що найкраще іспит на атестат зрілості з польської мови (1939 р.) склав українець Шевченко (!).
– То Міцкевич сформував мене, дав солідні загальні знання на все життя і почуття приналежності до спеціаль ної касти, – згадував Шевченко через 70 років. У свою чергу, в “іншості”, тобто українському дусі й православ’ї, утверджував його ксьондз, який не дозволив йому ходити на лекції релігії. Були й моменти, коли захищав свою національну гідність перед учнями-ровесниками.
– Мої батьки не мали і не хотіли мати жодних справжніх коренів у Польщі. Отже, не були і ніколи не хотіли ми стати поляками, – щиро констатує співрозмовник Л. Ясіни. Маючи 16 років, він отримав польський паспорт для іноземця, а 1939 р. не покликано його до війська, бо не був польським громадянином, з приводу чого почував себе нещасливим.
І. Шевченко з воєнного періоду прекрасно пам’ятає різні факти, навіть дрібні (просиджування з матір’ю в українському комітеті на вул. Подвале, 16) внутрішні дилеми (чи добре робить, що залишає Варшаву і польських колеґ та їде до Праги, де вступає в університет, бо хоче вчитися). Не втручається в ОУН-івську діяльність, боїться чинів ґестапо, швидко вивчає німецьку мову, потім англійську (у ліцеї чудово засвоїв французьку), бо інтуїтивно відчуває, що коли прийдуть росіяни (є вже 1944 рік), то однозначно його окреслять: петлюрівець, зрадник і колабораціоніст. Братанич Лесі Українки, офіцер Червоної армії, який попав у неволю, допоміг йому отримати чеський паспорт для іноземця – отож, Шевченко міг дістатися до Баварії. Прийшов 1945 рік – і з’явилися перші американці. Переїхав до Лондона (там вже була його мати), зв’язався з англійськими студентами та об’єднанням українських студентів, перекладав Орвела на українську мову, а навіть створив українсько англійський словник.
І. Шевченко 1949 р. їде до США і там робить наукову кар’єру в кількох університетах. З позиції Гарвардського університету й особистої він установлює контакти з польським світом науки, часто приїжджає до Польщі, веде з істориками дискусії про Україну між Сходом і Заходом (потім під таким заголовком з’явилася його книжка). Теж на цю тему 2007 р., коли признано йому звання закордонного члена Польської академії вміння, виголосив у Кракові доповідь, яка повністю увійшла до видання Л. Ясіни.
У довгому інтерв’ю з ученим автор показав усі етапи життя видатного візантиніста Шевченка, що зростав у довоєнній варшавській атмосфері та батькам і школі завдячував дальшим потягом до науки, а відтак до великого світу. Читаючи бесіду, маємо перед очима немовби кадри з фільму, що показують колорит тих років і зміни, які проходили в Європі та в Америці, а їхнім учасником і живим свідком був сам учений. Попри поважний вік, думка в нього була свіжа. Представляє теж свій погляд на різні політичні питання, часто складні: хоч би польсько-українські відносини чи ставлення до єврейства українських націоналістів. Варто заглибитися в цю книжку, яку читається на одному подиху. Інколи, здавалось би, що видання торкається важких питань, але бесіда ведеться цікаво й настільки легким стилем, що не обтяжує читача.
Зрештою, професор Шевченко мав щастя, що його співбесідником була молода людина, у якої свіжа думка, без історичних обтяжень. І звідси, мабуть, зміст книжки привабливий для кожного, не тільки науковця. “Людина світу”, як себе вважав Шевченко, у розмові повів нас теж українськими стежками Варшави (помешкання проф. І. Огієнка на вул. Стальовій, 19, Івана Шевченка – батька в Радості, потім на Ґурносльонській і Ґенсій, 49, житло Ніни – хресної матері І. Шевченка, вдови після смерті Олександра Саліковського – міністра УНР – на вул. Опачевській, 54 тощо) і зупинився на Православному цвин тарі на Волі, де спочили українські воїни УНР, його батько (1941 р.) та й сам він мріяв тут закінчити земську мандрівку, про що в розмові часто заявляв. Однак помер у Кембриджі – і там його поховано. Чи не було кому сповнити його останньої волi? Просто дочки того не хотіли. При таблиці батька видніє тільки його ім’я, про що за життя подбав сам Шевченко.
Книжка солідна ще й тим, що автор помістив розлогу бібліографію праць Ігоря Шевченка і цінні примітки, над чим натрудився Міхал Козловський, а також знімки з різних епізодів життя героя видання.
Я щаслива, що книжку “Закорінений космополіт…” дано було мені прочитати і зі зворушенням пізнавати долю одного з тих, що виховалися у варшавському середовищі українських еміґрантів. Попри те, що був “громадянином світу”, залишився українцем та багато робив для вільної України. Доброї нам пам’яті про нього.

“Наше слово” №35, 28 серпня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*