«Маланковий соус» або Tinder* по-українськи

Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№3, 2018-01-21

– А в тебе які новорічні наміри? – питаю у близької мені людини і на одному подиху спочатку перечислюю їй ряд своїх намірів, серед яких – схуднути на 5 кілограмів (останні 10 років намагаюсь це зробити, але безрезультатно).
– Як завжди, один, але незмінний: знайти любов! – чую у відповідь.

Кася Комар-Мацинська
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

От і все. На щастя, ця близька мені людина – не мій чоловік. Більше про неї писати не буду, бо ще здогадаєтесь, хто це, адже наш український світ у Польщі такий малий. Ну, хіба що теж шукаєте справжню любов, тоді пишіть мені в «приват», з цією людиною буду вас контактувати.
Любов – це тема, яка рано чи пізно торкається всіх. Звісно, найкраще закохатись раз і на все життя, але по-різному буває, тим більше в такому середовищі, де люди одного покоління чи один одного знають, один про одного чули, або просто колись уже були разом. Так складається, що як люди не познайомились у середній чи вищій школах, а потім завзято не намагалися зберегти свої відносини, то їхні шанси знайти Святого Грааля, інакше кажучи, «свого» чоловіка чи «свою» дружину, стають щораз меншими.
Про те, чи варто за всяку ціну шукати саме «свого», не знаю. Кожний з нас десь у голові має батьківські настанови: «Щоб лише польку ти не привів до хати!», «Тільки там з поляками не задавайся!», «Краще чорний, ніж полячисько». Це декілька з більш чи менш толерантних висловів, якими патріотично налаштовані батьки виховують своїх дітей, юних українців.
Але життя пише різні сценарії. Одна з моїх подруг-українок, яка нещодавно вийшла заміж за поляка, говорить, що їй соромно, коли в товаристві її чоловіка українські знайомі не переходять на польську мову. З одного боку, це логічно, та й просто чемно, що двомовні люди в товаристві повинні говорити мовою, зрозумілою для всіх. З другого боку, чому людина, яка одружується з кимось іншої національності, не намагається навчитися й іншої мови? Звісно, кожен собі полегшує життя, як може, проте пошана до другої людини, а також до самого себе, зобов’язує. Фундамент справжньої любові, не згадуючи про фундамент власної тотожності, мусить будуватись на глибокому пізнанні культурного і національного бекґраунду двох сторін та його рівноваги. Питання в тому, наскільки сучасні молоді українці в Польщі комплексують з приводу свого походження, бо, здається, це незмінно є головним поясненням переходу українського чинника на «польську сторону». Та в цьому лежить так само суть проблеми мішаних польсько-українських сімей. Не в тому, що вони взагалі є, а в тому, що українці не бачать потреби ані цінності у зберіганні «свого» і передавання його другій половинці. Бо там, де таке взаєморозуміння є, поляк з українкою, а теж полька з українцем творять гарні подружжя.
Полишаючи тему мішаних пар, здається, також цілком нормальним у сучасних, відкритих і толерантних часах є шукати людину зі свого культурного кола. Вже багато років не змінюються місця, де не тільки молоді українці шукають свою другу половинку, а саме: на «маланках», масляницях, веснянках та інших гулянках. На практиці це виглядає так: дівчата годинами малюються, одягають гарні сукні, роблять ориґінальні зачіски і кольорові нігті, а пізніше довго сидять за столиками і чекають, коли ж їх якийсь осмілений після кількох швидких чарок горілки кавалер запросить до танцю. Бажано тільки, щоб він не був занадто спітнілий, занадто п’яний і не виривав рук у танці. Те, чи пізніше є про що з ним поговорити, справа другорядна, бо хто нормальний хоче розмовляти, коли оркестр грає «До Канади за океаном» або «Чорні очка»?
Крім «маланок», є ще різні «ватри», «ярмарки» та зустрічі вдома, хоч там ситуація схожа, хіба що подія відбувається на природі. Тоді є додаткова можливість спільних прогулянок до різних струмочків, річок чи озерець (вода відіграє тут особливо романтичну роль). Усі знають – ніщо не охолоджує так добре горілку, як гірський потічок. Отож, з водою чи без неї, але всі ми, «польські» українці, варимось у власному соусі, сміємося з тих самих жартів, разом випиваємо і відвідуємо ті самі заходи.
Як же на тому нашому «маланковому українстві» виходимо? Найчастіше діється так, що як після 2–3 років інтенсивних пошуків від гулянки до гулянки не знайдемо «свою» любов, починаємо шукати назовні, тобто серед поляків. Хоч тепер відкрилася нова можливість, яка, щоправда, ще не до кінця нас переконує, але не можна сказати, що її нема. Ідеться, звісно, про «українських» українців. Питання тільки в тому, що вони про нас думають? Що бачать за тим нашим горілчаним перегаром, танцем у парах та постійним «розпряганням коней» чи вигуками «Будьмо!»? Звісно, є й такі, кому подобається те, що ми вміємо співати, ще й на голоси; є й такі, що навіть пробують танцювати нашу улюблену польку; напевно, є й такі, що вміють випити ще більше за нас (звичайно, якщо комусь з них випадково вдасться потрапити до нашого соусу). Декого може здивувати, що їм, тим з України, серед нас не мусить подобатися. Але не варто оцінювати, хто який українець, через призму кількості народних пісень, які він вміє заспівати.
Головне питання, яким досі ми не журилися після забави зі «старими своїми», про що будемо говорити наступного дня, коли зійде похмілля та закінчиться наша довга вечірка? Чи захочеться нам вчити когось «нового» слів «Отамана» та пояснювати бородаті жарти? Та й чи «новим своїм» буде смішно їх взагалі слухати?
В одному я впевнена: якщо не спробуємо – не дізнаємось. Хтозна… Можливо, ще при нагоді самі чогось корисного навчимося… Може, цілком випадково знайдемо те, чого так довго шукали… ■

*Популярний мобільний додаток, платформа для знайомств

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*