Провів розмову Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ 2010-01-28
{mosimage}
Розмова з Марцином СЕРКІЗОМ, підприємцем, онуком українця та польки
Розкажи про себе.
-Моя родина по батьковій лінії походить з села Корнів Томашів -Люблинського повіту. Мого дідуся Мирона Серкіза (1930 р. народження) польське військо 1947 р. виселило на Західні землі Польщі, таким чином він опинився у повіті Новий Двір -Ґданський, у селі Осташеві. Дідусь був громадянином Польщі, українцем за національністю. Я сам про це нещодавно дізнався, бо раніше я був переконаний, що він поляк, принаймні всі навколо так уважали.
Чому українець Мирон Серкіз став поляком Mirosławem Serkizem?
-Дідусь став поляком. Чи тому, що сам цього хотів, чи тому, що так його записав державний службовець-комуніст… Від часу переселення до Осташева до самої смерті він був “Мірославом”, хоч родичі засвідчили, що він був від народження Мироном, сином Михайла, який був сином Андрія і так далі. Дідуся виселили з Корнів у червні 1947 р. разом із родиною, батьками й дідами. В Осташеві познайомився з полькою, Стефанією Міхальською, вони 1952 р. одружилися. Це викликало обурення всієї дідусевої родини. І от йому сказали: “Як ти можеш загравати з полькою?.. Вони нас переслідували, мордували в Явожні, а ти от таке робиш?..”. Дідусь сильно закохався і не звертав уваги на родину. Після шлюбу він працював комбайнером у пеґеері (державному сільгоспі) недалеко від Осташева, а пізніше з родиною переїхав на Кошалінщину, до Славна. Туди ж із ним переїхала його сестра Марія, яка одружилася з українцем.
У якому обряді вінчалися твої дідусь і бабуся?
-Це було римо-католицьке вінчання в костелі в Любешеві, маленькому селі біля Осташева.
А коли родина переїхала до Славна, чи твій дідусь ходив до костелу?
-Ні, не ходив.
Таким чином він хотів зберегти свою національну ідентичність?..
-Я сумніваюся, оскільки про його підхід до національного питання я вже розповів… Досі для мене залишається загадкою те, чому ані дідусь, ані тітка не передали мені будь-чого з української традиції, вони не передали мені з української культури нічого.
Ти часто говорив з дідусем?
-Я з ним багато про що розмовляв, але про ЦЕ – ніколи. Лише одного разу, коли я ще був підлітком, сказав до нього польською мовою “Доброго дня, дідусю”, а він мені: “Тихіше! Я слухаю новини, говорить Київ!”. Це був “особливий” випадок, другий був пов’язаний з футболом, бо одного разу дідусь запросив мене на матч, під час якого я дізнався, що він вболіває за українську команду…
Ти не питався, чому він слухає Київ і вболіває за Україну?
-Ні, бо коли-неколи я бачив, що він цікавиться “східним напрямком”, а часом, коли моя бабця – його дружина – сердилася на дідуся, то вона говорила йому: “Але ж ти українське насіння!”, що дуже стереотипно означало, що він злий і впертий. Коли я спитався уже в тата, чому бабця згадувала про “українське насіння”, він мені відповів, що це через те, що дідусь народився біля кордону з Україною.
Чи твій тато дійсно не знав про коріння твого дідуся, чи тільки хотів приховати це від тебе?
-Цього також не знаю. Коли я питаю про це батька – він відговорюється, мовляв, це було дуже давно. Однак від дитинства він прищепив мені любов до історії та до старовини.
Чи він щось приховував?
-Він сам багато чого не знає. Ані мій тато, ані його брат Єжи, ані тітка Ірена ніколи не розповідали мені про ЦЕ – тобто про своє українське коріння. У моєї тітки Марисі, – про яку я вже згадував, що вийшла заміж за українця, – двоє синів, які фактично мають 100% української крові, але вони виховуються поза українською культурою. Взагалі в нашій родині вже протягом чотирьох поколінь не переказували дітям українського походження й свідомості.
Тобто ніхто більше не згадував про “українське насіння”, – чи то інформаційне, чи культурне, – а біологічного переселенці з акції “Вісла” мали достатньо…
-Нещодавно я запитався про цю справу в тітки Марисі. Вона відповіла: “Адже ти сам знаєш, що робилося в 50-60-х роках. Ми не згадували про своє українське коріння, бо ми втратили б роботу, ми б не могли нормально існувати, про це тоді не можна було говорити…”. А я спитався: “Тітко, я розумію, що про це не можна було говорити на роботі, але у власній родині власну традицію треба прищеплювати! Як, наприклад, польська діаспора в Сполучених Штатах, вона ж плекає рідні звичаї, підготовлює святкування з нагоди 3 травня і так далі”. На що тітка сказала: “Так було, зрозумій!”.
Тобто багато хто обрав стратегію мовчання не тільки на роботі, але й у власній родині.
-Напевне, моя бабуся якимось чином забороняла поширенню в родині якої-небудь інформації про українське коріння. Але я думаю, що дідусь міг би тому протистояти. Проте, якби я одружився з українкою, наприклад, я би хотів, щоб національні традиції всередині родини зберігалися.
Твій дідусь нагадував залякану людину, яка мусить забути про своє минуле, місце народження, родину?
-Мій тато познайомився з мамою в Кошаліні, мама була “типовою” полькою. Я народився 1978 р., тобто розуміти світ я почав наприкінці 80-х рр., коли українці вже не становили будь-якої загрози. Але в дідусеві сиділи переконання ще з 50-х рр., він затявся на тому, що живе тут, у Польщі. Принаймні мені так здавалося.
Чи твій дідусь пробував знайти когось з Корнів і чи їздив до Осташева?
-Він часом приїздив до своєї мами до Осташева, вона померла 1999 р. Похорон мого прадіда Михайла був 1986 р. Пам’ятаю, що я хотів тоді поїхати з батьками на похорон. Мені сказали: “Так, синку, звичайно, поїдеш”. Але зранку, коли вже мали виїжджати, я прокинувся й почув, що тато тихенько сказав мамі, щоб мене не розбуджувати.
Чому вони не хотіли тебе взяти з собою?
-Вони не хотіли мене брати з одного приводу: бо не хотіли, щоб я їм заважав, адже я був ще малий. Але мені так хотілося їхати, що я таки поїхав до Осташева. Я тоді вперше почув українську мову. Як дитина, я ставив такі питання: “А по-якому вони говорять? Де я знаходжуся?” і т.д.
То де ти знаходився?..
-Кілька разів, коли я розмовляв з дідусем, у нього було бажання поїхати до Корнів, тільки в нього був майже поламаний автомобіль, а не було грошей, щоб його нормально відремонтувати. Дідусь ствердив, що автомобіль до місця призначення не доїде, а на бензин треба буде віддати зо дві пенсії, – отак і відмовився від поїздки. Але більшою загадкою для мене є те, що коли я сказав йому в травні 2008 р., що я хочу поїхати до Корнів, отож можемо їхати разом, – він відповів: “Хай Бог боронить тебе туди їхати! Ти там нічого не знайдеш, там немає нічого цікавого, нема сенсу взагалі туди їхати!”. Але я поїхав… Те що я побачив – дуже мене вразило. Корні – маленьке село, де залишилося кілька хат і церква з цвинтарем – знищеним, занедбаним, правда, нещодавно сяк -так відреставрованим.
Чому ти поїхав у Корні?
-Я хотів знайти сліди своєї родини. Мене страшенно промочив дощ, але я ходив по цвинтарі більше як три години, приглядався до кожної могили, сльози накочувалися на очі… Однак нічого не знайшов. За винятком єдиного пам’ятника, який поставили мешканці села своїм землякам- героям, що загинули в 1942-47 рр. за вільну Україну. Серед загиблих я знайшов прізвище двоюрідного брата мого дідуся, Степана Серкіза (псевдонім “Нечоса”) – члена українського підпілля, який впав у боротьбі з польським військом. Степан народився 1926 р., тобто він був на 4 роки старший від мого дідуся.
Чому ти хотів знайти могилу когось із твоїх родичів, з якими ти ніколи не знався і не був пов’язаний?
-Ця могила була мені потрібна, щоб знайти матеріальне підтвердження свого походження. Люди з Осташева, особливо свідомий українець вуйко Зенко, розповіли мені, де приблизно знаходяться могили моїх прапрадідів: Івана Серкіза та Агафії Серкіз. Я не знайшов їх імен, тим більше, що написи на хрестах на цвинтарі – якби видряпані цвяхом. Їх дуже багато, але їх складно прочитати, тому думаю, що я все ж таки пройшов повз могили своїх пращурів. Але на цвинтарі було чимало прізвищ, які переплітаються в моєму генеалогічному дереві: Серкіз, Грицина, Процик, Бунда, Юшка, Бречко, Гринюсь… Я дізнався про них на основі документів з Головного архіву давніх актів у Варшаві – завдяки їм я заглибився у своє коріння аж до 1816 р. І ці прізвища на цвинтарі в Корнях були всюди. Моя дружина нещодавно поїхала зі мною до цього архіву – вона хотіла мені допомогти. І власне вона знайшла довідку про шлюб Андрія Серкіза і Параскеви Серкіз (дівоче – Бунда).
У пошуках ти зосереджуєш свою увагу лише на чоловічій лінії?
Ні. Я хочу, щоб усі зрозуміли: я вважаю себе наполовину українцем і наполовину – поляком. Навіть більше: Степан Серкіз “Нечоса” загинув в УПА за вільну Україну, а рідний брат мого діда по маминій лінії загинув, воюючи проти СС у лавах Армії Крайової. Я не говорю, що я більш люблю ту чи іншу свою половину. Не стверджую також, що той чи той мій предок був ліпший чи гірший. Я знаю тільки, що мій тато був такого походження, а мама – іншого. І хоч я не повинен відчувати великого українського патріотизму в собі, бо в ньому я не зростав – все ж я цим цікавлюся, я дуже хочу почуватися також і сином великого українського роду.
Чи тобі не важко? Адже більшість людей вважає, що Українська повстанська армія і Армія крайова – це два явища, які не можна об’єднувати.
-АК співпрацювала з УПА, наприклад, під час нападу на Грубешів. Згадуваний брат мого дідуся по материнській лінії боровся з Німеччиною за незалежну Польщу. Степан Серкіз “Нечоса” боровся з усіма ворогами вільної України. Він просто знав, що мусить за неї боротися, адже це – його обов’язок. Я пишаюся тим, що один мій предок боровся з однієї сторони фронту, а другий – з іншої. Один був у центральній Польщі, інший – на Люблинщині, і я переконаний, що вони ніколи не бачилися і не билися одне з одним.
Коли ти почав свідомий пошук своїх коренів?
-Одного дня, десь на початку 2008 р., серед листів у скриньці “спам” я знайшов запрошення зайти на сайт moikrewni.pl, яке звучало: зайди й відшукай свою генеалогію. Саме з того моменту все й почалося. Я купив книжки з генеалогії, навіть встановив на своєму комп’ютері спеціальну програму. Задзвонив я теж до дідуся та спитався: “Дідусю, де ти народився?” – “В одному маленькому селі…” – “Але дідусю, де те село знаходилося і як воно точно називалося?” – “Корні воно звалося…” – “Добре, дідусю, а твоїх батьків звали Михайло та Єва, так?” – “Так.” – “А яке було дівоче прізвище Єви?” – “Ой, Марцин, навіщо воно тобі?” – “Дідусю, скажи, прошу тебе!” – “Юшко.” – “А як звали батьків Єви?” – “Андрій та Параня.” – “А яке було дівоче прізвище Парані?” – “Не пам’ятаю.” – “Дідусю, подумай краще, може пригадаєш!” – “Бунда вона була.” – “Добре, а тепер – звідки твої батьки?” – “З Річок.” – “Скажи по літерах!” – “Річ к и.” – “Добре, а тепер розкажи, як ти опинився там, де ти зараз живеш.” – “Бо нас переселили.” – “Як переселили?” – “Не пам’ятаю, важко про те розповідати, не буду тобі говорити, як нас вивозили.” Ось і все, що я випросив у дідуся, але все одно це була база. Потім я подзвонив до тітки Марисі до Славна, вона доповнила цю інформацію, а далі розмовляв зі Славою Пахолок з Осташева, родина якої теж походить з Корнів. Опісля я зателефонував до Львова, до Андрія Серкіза, уродженця Корнів, який цікавився своїм родоводом і мав генеалогічне дерево аж до середини ХІХ ст. З ним ми спілкувалися по-польськи.
Про що?
-Про генеалогію, а також про УПА, про яку я мало знав, тобто це була інформація ще зі школи, з дуже суб’єктивним неґативним нашаруванням.
Чому ти спитався якраз про УПА?
-Мені було цікаво. Андрій Серкіз сказав мені, що там, де війна – там тріски летять. Проте ця відповідь мене цілком не задовольнила. Я почав читати про польсько-українські відносини під час ІІ Світової війни. А нещодавно на генеалогічному форумі я відкрив тему “УПА”, і став обґрунтовувати те, що УПА була організацією, яка боролася за незалежну Україну.
Чи проблема УПА якось пов’язана з твоєю особистою ситуацією? Чи тебе не лякає те, що тобі доведеться провадити бурхливі дискусії на тему УПА і тобі треба буде давати відсіч?
-Деякі користувачі Інтернету просто подавали мені посилання до сторінок, які показують те, що відбувалося на Волині у 1943-44 рр. Я вважаю, що кожне людське життя є найвищою цінністю, тому колись я подав розповідь Петра Коваля про те, що його двоюрідну сестру Марійку польські солдати прив’язали до воза й убили, коли та поверталася з весілля. Отже, добром зло перемагаймо, як казав Іван Павло ІІ.
Повернімося до теми Корнів та Серкізів…
-Під час канікул я почав займатися генеалогічними питаннями. Я хочу створити генеалогічне дерево як по лінії Серкізів, так і по лінії мами. Прізвище “Серкіз”, як підказує пошукова система, у Польщі трапляється тільки 51 раз – небагато. Є ще кільканадцять “Серкісів”, тобто з літерою “с” на кінці. Це могла бути помилка комуністів, що, коли чули від переселенців, які щойно потрапили на західні й північні землі Польщі, прізвище “Серкіз”, писали “Серкіс”. Така ситуація була і в мого дідуся, який мав “Серкіс” у документах, так само мій тато, і дядько… Тому в цьому плані я є “винятком” з усієї родини. Просто коли тато йшов мене реєструвати в документах, дідусь майже крикнув йому вслід, щоб записав мене із “з”, бо так є правильно. А якщо говорити про сам рід Серкізів, то найцікавішим періодом у родині є саме період повстанської боротьби УПА та акція “Вісла”.
Коли саме ти дізнався про акцію “Вісла”?
-У родині про це згадувалося, але це була справа, над якою я ніколи не задумувався. Скажу інакше: я собі уявляв, що це була необхідна річ. Зараз я не можу сказати про це однозначно. Можу сказати одне: якщо вона і була необхідна, то мусила відбуватися більш гуманно, без людських жертв і страждань.
Чи можна когось цивілізовано зірвати з місця, особливо таких людей, як твій дідусь, селянин, а не інтеліґент?
-На це треба подивитися з двох сторін. Перша – це боротьба за незалежність, яку вела УПА, адже кожен народ має право на самовираження. З іншої сторони – історія поточилася так, що українці опинилися в межах польської держави. Польський уряд, з метою інтеґрації своїх територій, мусив щось робити.
Чи знає твоя родина про те, що ти активно займаєшся пошуками свого коріння?
-Знає дружина, мати й батько. Коли я сказав татові, що їду до Корнів і що коли буду там наступного разу – привезу звідти фотографії – він схвально відповів: “добре”.
Чи твій тато колись був у Корнях?
-Не був жодного разу. Ніхто з моєї родини там не був. Дідусь теж не був від часів переселення, він помер 23 червня 2008 р. Більше походженням предків цікавиться моя мама. Спочатку вона взагалі, чи то жартома, чи й серйозно говорила – що ти займаєшся лише Серкізами й Корнями, а твій же дядько в АК був. Я їй говорю: почекай, на все буде свій час, але спершу це, адже я все -таки маю прізвище “Серкіз”.
Це в тебе у свідомості, ти сам сказав, що ти – “людина п’ятдесят на п’ятдесят”. Не думаєш, що колись може настати момент вибору однієї, а не подвійної свідомості?
-Усе ж тепер я є “п’ятдесят на п’ят десят”, принаймні я це відчуваю.
Яку національність ти вказав під час останнього перепису населення?
-Дивно, але скільки б разів не відбувалися переписи населення – ще ніколи переписувачі не заставали мене вдома. Але якби був такий вибір, не знаю, що й сказав би: важко мені було би вказати українську національність, важко й польську, якщо би була можливість – написав би польсько-українська. Але якщо ні, все ж я записавсь би поляком, оскільки в Польщі я народився й виріс. Тільки зараз я починаю відкривати своє українське походження, це – частина моєї особистої історії, але я не можу відмовитися від іншої своєї частини.
Після того, як це інтерв’ю з’явиться в газеті, ти отримаєш численні листи. Адресантами більшості з них будуть українці, хоч, можливо, не всі захочуть тебе визнавати за “свого”, бо будуть вважати тебе ізгоєм.
-Люди старшого покоління, можливо, так і вважатимуть, але я не хотів би з ними погоджуватися. Адже треба звернути увагу на те, що ще мій дідусь одружився з полькою, і за це йому всі дорікали. Я не можу сказати, що я є стовідсотковим українцем, я шаную й люблю обидва народи, а другий я щойно почав пізнавати: зараз розучую український гімн “Ще не вмерла Україна”, але з часом я хочу навчитися більше. Я пишаюся тим, що мій дідусь походить з цього народу, я пишаюся, що Польща підтримала Помаранчеву революцію, що буде спільне Євро 2012 і що наші народи є братами.
Чи хотілося б тобі, щоб після цієї розмови сталося щось надзвичайне?
-Мені здається, що я є першим представником молодшого покоління, який дивиться – що було переді мною, у минулому. Я не виріс у родині українсько -українській, а в українсько -польській, на чому ще раз наголошую. Люди повинні зрозуміти: він є онуком українця й польки, і він шанує обидва народи, пізнаючи їх культуру й історію.
Чи ти розраховуєш на зрозуміння?
-Думаю, треба спитати так: скільки є тих онуків українця й українки на Мазурах, які на власне бажання поїхали на цвинтар до Корнів?..
“Наше слово” №5, 31 січня 2010 року {moscomment}
Коментарі
Доброго вечора. Мене звати Павло Радецький. Мій дід Серкіз Антон який був народжений в Місті Тарноград. Моя пра-бабуся Серкіз Стефанія Михайлівна 24 травня 1925 року народження. В місті Тарноград (Польща) шукаю інформацію про свого пра-діда Серкіз Степан. Знаю, що він загинув на війні. Мені ця історія дуже цікава і може це наша рідня. Дякую за відповідь