(пл)РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№13, 2016-03-27

◄ Марія Степан під час презентації книжки. Фото Павла Лози
Марія Степан під час презентації книжки. Фото Павла Лози

«Терористи вбивають у Парижі 17 людей. Кілька днів пізніше інші терористи недалеко місцевості Волноваха на сході України обстрілюють з «Градів» цивільний автобус. Гине 13 осіб – жінки і діти. В українському парламенті один з депутатів вішає на трибуні лозунг: „Je suis Wolnowacha”. На час трауру свою сторінку на Twitter міняє навіть президент Петро Порошенко. Замість фотографії напис: „Je suis Wolnowacha”. Однак ніхто з великих цього світу, що кілька днів раніше йшли вулицями Парижа, до Києва не приїжджає. Смерть – це смерть, а людина – це людина. І смерть оцінює. Одна важливіша від другої. І це мене мучить. Задумуюсь. Чому світ так перелякався смерті в центрі багатого Парижа, а смерть десь під Волновахою майже нікого не порушує? Такі ми є. Європейці. Але смерть –це смерть, а людина – це людина…», – у своєму творі «Людина то людина, а смерть то смерть» пише Марія Степан.
Журналістка Польського телебачення TVP1 у своїй книжці, яка в лютому з’явилася на полицях польських книжкових крамниць, замістила висловлювання людей, а також свої записки щодо подій в Україні, які там відбувалися протягом останніх двох років.
На варшавській презентації дебютної публікації, що відбулася на початку березня, журналістка сказала, що це «короткі речення про війну».
Книжка поєднує серію 24 репортажів. Видання починається «чорним четвергом», а саме 20 лютого 2014 р., коли в Києві загинуло найбільше людей. Це, за словами М. Степан, був зламний момент у новій історії України.
– Я мусила почати книжку з «чорного четверга». Якби не цей день, не було б таких глибоких змін. З іншого боку, в Україні не було б війни, – заявляє авторка публікації, розповідаючи про свою працю в найгостріший момент тривання революції.
– Хоч було важко доїхати до Києва, бо не пускали, мені все ж удалось дістатися 19 лютого на Майдан. Він відрізнявся від того Євромайдану, який я пам’ятала з листопада 2013 р. Тепер він був чорний від «Беркуту». Ми вирішили зробити відео-матеріал саме про цей спецвідділ. Один з беркутівців мені пояснював, що вони теж українці, і переконував, що ніхто не буде стріляти в людей. День пізніше було багато вбитих на Майдані. Я почулася зрадженою. Мені ще й сьогодні важко, що я повірила в ці слова, – зізнається журналістка.
У книжці ми прочитаємо розповіді українців, свідків цих трагічних подій. Це десятки годин записів розмов з людьми, які журналістка вела протягом останніх двох років, підготовляючи матеріали для телебачення.
Це розмови з учасниками революції на Майдані під час її тривання і кілька місяців після її завершення, розмови з кримчанами під час референдуму, дискусій з українськими бійцями, які сьогодні є на передовій. Як читаємо у виданні, навіть патріоти спочатку мали сумніви, чи приєднуватися до добровольчих батальйонів. Це не було продиктоване страхом, це був результат загальної зневіри до влади і силових структур.
«Гвардія? Добра річ. Але хто там командує, знаєш? Ті, хто раніше давав наказ стріляти в нас на Майдані. Яка в мене ґарантія, що за мить не скажуть мені протиставитися своїм людям?» – пояснює киянин Алекс Віннер, один зі співрозмовників журналістки, якого вона пізнала на Майдані і з яким мала нагоду розмовляти кілька місяців після завершення революції.

В публікації прочитаємо думки людей не лише про українську армію, президентські вибори в Україні та олігархів. Тут знайдемо теж записки самої журналістки, зроблені під час виїздів у зону конфлікту на Донбас, до Краматорська, Слов’янська, Донецька, з місця катастрофи збитого малайзійського боінґа, полігону коло Львова, лінії фронту під Маріуполем тощо. Це розмови з біженцями, які були змушені покинути свої домівки, а так само з наймолодшими свідками війни, для яких у школах проводяться зустрічі з психологами.
Можна сказати, що це гірка книжка про людські історії та надії. Як сумно ствердила на презентації видання його авторка, «це трохи гірка історія про людей, які втрачають свій шанс».
Можливо, у випадку Революції гідності не станеться так, як то було 2004 р., коли революція «з’їла» своїх дітей. Проте лозунг «Маємо що маємо!», який часто можна почути серед українців, це доказ, на думку журналістки, що українців може чекати гіркий урок, до того ж дуже довгий.
«Петро Порошенко – це не Сагайдачний, не Хмельницький. Це не войовник, а звичайний бізнесмен. Тому намагається щось уторгувати, щось там полагодити… І фабрика шоколаду. Жодної не продав. Навіть цієї в Росії. Некорисна ціна. Занизька. Не всі українці з тим погоджуються. Не всі це розуміють. І Порошенко, і влада, і парламент – вони всі це знають», – пише про президента України авторка публікації. Далі читаємо: «Доки триває війна, активні мислячі українці будуть на сході України, а це значить, що не буде їх тут. Не будуть задавати невигідних питань корумпованим політикам. Не будуть питати, чому не провели реформ. Не будуть добиватися „шкури” запроданих прокурорів. Висновок дуже сумний і гіркий. Влада дійсно має інтерес, щоб якнайбільше добровольців були перемелені на сході…»
* * *
Марія Степан – журналістка TVP1, яка багато років робить репортажі про схід. Вона спостерігала за виборами в Україні, Росії та в Білорусі, передавала інформації про події на київському Майдані і в Криму. Лауреатка нагороди ім. Мацея Плажинського, відзначена за документи, які розповідають про життя поляків за кордоном. (пл)

Czlowiek_to_czlowiek kol_907x1280Człowiek To Człowiek, Śmierć To Śmierć, Maria Stepan, Wyd. Zwierciadło, Warszawa 2016, s. 240

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*