Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2018-05-13

ЮРІЙ ВИННИЧУК, «ЛЮТЕЦІЯ», ХАРКІВ, ФОЛІО, 2017 Р. – 314 СТОР.

Останніми роками творча продуктивність Юрія Винничука приємно вражає. Великого резонансу 2012 р. набув роман автора «Танго смерті». Його прекрасно прийняли і читачі, і критики. Усім було цікаво, що Ю. Винничук писатиме далі і чи зможе перевершити цей майстерний твір. Письменник не забарився. Оце 2015 р. виходить його «Аптекар» – книжка, геть не схожа на попередню за тематикою і силовим зарядом, проте не менш цікава й захоплива. Далі, як за годинником, до Львівського форуму видавців 2016 р. з’являється «Цензор снів», а через рік, наче на замовлення читачів, знову перед форумом, виходить його «Лютеція».

Роман «Лютеція» написаний у кращих винничуківських традиціях, а саме: містифіковано-заплутано, еротично, з пригодами і гумором. Має це і позитивні, і неґативні моменти. Позитивне полягає в тому, що прихильники творчості Ю. Винничука знайдуть у творі багато самого Винничука, автобіографічних моментів, цікавих перипетій та історій з життя автора. Тому книжка стає якоюсь рідною, домашньою, такою, начебто ми зустріли старого друга і слухаємо його дотепні оповідки. Тільки от виникає відчуття, немовби той друг часто повторюється, і від цього теперішня зустріч з ним уже не така яскрава і не така багата на емоції, як то бувало раніше. В «Лютеції» ми зустрічаємося з тим самим ліричним героєм Юрком (за яким приховується постать самого автора), що і в написаних набагато раніше «Дівах ночі». Цей зумисне створений Винничуком ефект дежавю досить приємний. Ми пригадуємо щось, що нібито самі колись пережили. Виринають також інші персонажі з «Дів ночі», як ось пані Аліна (власниця «школи кохання»). Крім цих очевидних посилань на попередні твори, враження дежавю переслідує нас надто часто, а особливо при описі автором якихось історій з життя свого і своєї родини. Подекуди складається враження, начеб ці оповіді вже вигуль кували в попередніх творах Винничука. У романі маємо дві основні сюжетні лінії: власне життя письменника Юрка, його минуле і теперішнє, та життя Івана Вагилевича, яке Юрко досліджує і прагне видати про нього книжку. Маємо трохи такий постмодерний ефект роману в романі. Текст про Вагилевича міг би існувати як окрема публікація, проте він існує всередині «Лютеції». Юрка і Вагилевича об’єднують дивні сни. У цих снах вони бачать незрозумілі місця, людей, а основне: красуню-дівчину з вогняним волоссям, власне Лютецію, іменем якої назвав автор свою книжку. Щоправда, чи не в більшій частині твору важко збагнути, про що ми читаємо, що саме цього разу нам хоче розповісти Винничук. Звести всі нитки розповіді докупи і пов’язати їх у суцільне плетиво – тут непросто. Родинні історії про веселі і не дуже веселі пригоди з молодих років Юркового батька і його друзів існують, наче окремий пласт книжки, який є дуже цікавим, але цим оповідям присвячено надто багато часу. Вони нас відволікають настільки, що в якусь мить ми забуваємо, про що читаємо, і до чого в усьому цьому містичні сни й незрозуміла Лютеція. Виникає враження, що у своєму новому виданні Винничук передусім хотів розповісти про щось особисте, але хитромудро вплів його в тіло містичного роману, позаховував у кишені вигадок і снів, щоб було ціка віше і дивніше.

Ближче до кінця твору, коли розповіді снів Юрка і Вагилевича знаходять точки перетину, усе стає, начебто логічно, на свої місця. Проте знову ж таки багато часу автор відводить на любовно-алкогольні пригоди свого ліричного героя Юрка. Безперечно, читачеві буде цікаво читати описи смачних п’янок, забав та еротичних сцен. Увагу також треба звернути на те, що описи богемного творчого життя Юрка відбуваються в буремні 90-ті рр. Отож, нашій увазі в публікації представлено дотепний зріз цих непростих і багатих на парадокси часів. Але і при описі пригод Юрка нам так само важко позбутися присмаку повторів. При прочитанні «Лютеції», чи не вперше, виникло відчуття легкої оскоми й переситу ось цих постійних пригод персонажа: жінки, афери, алкоголь, такої «неймовірної легкості буття».

Наприкінці роману ми розуміємо, що містична його лінія несе в собі реальний підтекст. Велика битва, про яку довідуються герої у снах, яка ведеться у паралельному світі, а вісті про неї приносять листоноші, усіх читачів наведе на думку про війну, яка все ще триває на сході України.

Ю. Винничук досконало володіє мистецтвом гри з читачем, часто за фікцією прихована правда, а за правдою нерідко стоїть фікція. Незважаючи на певну хаотичність і розпорошеність тексту, яку відчуваємо в «Лютеції», у підсумку вона сприймається досить цілісно, і виникає відчуття, що майже всі деталі знаходяться на своїх місцях. Майже…

Наприкінці хочеться побажати всім добра цитатою з «Лютеції»: «Хто остерігається лиха, з тим лихо трапляється. Демони карають за безпідставні підозри. Просто треба затямити: гарну погоду, як і грозу, я створюю передусім у самому собі, довкола себе».

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*